Більш як 9 тисяч дітей набули статусу дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, під час повномасштабної війни. Цього року, станом на 1 липня, в Україні уже усиновлені 400 дітей. Цього очевидно замало – тому кожна родина, яка бере до себе дитину – має особливу цінність. І в кожної своя історія – непроста, але надихаюча.
Пише Галка.
Оксана Журавицька – патронатна вихователька зі стажем. Живе в Івано-Франківську і нині до її сім’ї вже втретє влаштовані діти. У роботі допомагає чоловік Ярослав, адже за правилами – вихователь обов’язково повинен мати помічника.
Коли наприкінці листопада 2021-го року до сім’ї потрапили 3 сестри, то планувалося, що під патронатом вони пробудуть 3 місяці. Але повномасштабна війна внесла свої корективи. Через воєнний стан діти у родині вже більш ніж півтора року. Зрештою ця історія отримала щасливий фінал. Вже днями дівчата поїдуть до батьків-усиновителів. І все – завдяки чат-боту “Дитина не сама” та людям, яким не байдужа доля дітей. Але про це трохи згодом.
До патронатної сім’ї діти потрапили з лікарні, залякані та занедбані. Старшій Марії було майже 17, фактично вона замінила маму молодшим – Оленці та Поліні (імена дітей змінені) – 4 і 6 років. 
“Найскладніше було зі старшою. Адже вона вже доросла і не сприймала нас. Рідна мати дзвонила їй лише кілька разів за весь цей час, але все закінчувалося лайкою. Меншими взагалі не цікавилася. До суду, коли її позбавляли материнських прав, не з’являлася”, – розповідає Оксана.
Нині Марії вже 18 років, вона вийшла з патронатної сім’ї і живе окремо. А малеча за ці півтора року змінилася кардинально. Патронатні вихователі навчили дівчаток доглядати за собою, спілкуватися. Поліна ходила до інклюзивного центру, де займалася з дефектологом та психологом. Нині переходить до 2-го класу і дуже любить вчитися. Маленька Оленка знає форми, кольори, пори року, букви і теж має помітний прогрес у розвитку.
“Діти сильно змінилися. Вони відкриті, щирі. Дівчата знають, що у нас вони тимчасово, як у гостях. Вони дуже хочуть мати родину і чекають, поки у них з’являться мама і тато”, – ділиться патронатна вихователька.
І чекати Поліні і Олені залишилося зовсім трішки. Вже цього місяця вони поїдуть додому, до усиновителів.
Поки діти проходили реабілітацію у патронатній сім’ї, Ірина (ім’я змінене) з Івано-Франківщини почула по радіо про чат-бот “Дитина не сама”. Це було понад рік тому. Зареєструвалась, пройшла онлайн-навчання для тих, хто хоче прихистити дитину. Заняття надихнули і лише укріпили бажання взяти дитину у родину. У шлюбі жінка вже більше 10 років і дітей хотіли давно. У формі сімейного влаштування були впевнені – лише усиновлення.
“Знайомі казали мені подумати, адже в інших формах виховання допомагає держава. Але я хотіла повноцінну сім’ю, на все життя. Свою дитину, яку б виховувала як рідну. Ми мріяли про маленького хлопчика 3-5 років”, – поділилася Ірина.
Подружжя звернулося до служби у справах дітей, почали збирати документи, записалися на навчання.
“Спочатку було страшно, бо на таких заходах я ніколи не була. Але педагоги і психологи всі дуже сподобалися. Вони розповідали, як воно буде насправді. Зняли з нас “рожеві окуляри”, розповіли, що не все завжди йде гладко. Ми моделювали різні ситуації, а домашні завдання виконували при світлі ліхтариків, бо були блекаути”, – пригадує Ірина.
Раніше психологи не брали участі у процесі підготовки кандидатів – пояснює Зінаїда Кияниця – заступниця директора “Партнерства “Кожній дитині”. Ця благодійна організація і розробила нову навчальну програму для підготовки кандидатів, і запровадила їхній обов’язковий психологічний супровід, а також проводить навчання для людей, які зареєструвалися у чат-боті “Дитина не сама”.
“Ми бачили чимало проблем – діти тяжко входили у сім’ю, навіть траплялося розусиновлення через суд. Тепер – після підбору і підготовки кандидатів, психолог супроводжуватиме процес влаштування дітей і далі буде підтримувати сім’ю”, – додає експертка. Зінаїда Кияниця пояснює – психологи мають дізнатися, чому люди хочуть взяти дитину у сім’ю, підтримати у процесі вибору форми влаштування, допомогти подолати страхи і дати рекомендації.
Саме так було і з Іриною та її чоловіком. Після навчання переконалися, що на правильному шляху. І почали шукати дитину у державній базі. Аж раптом отримали дзвінок від служби у справах дітей.
“Цей день я не забуду ніколи. Мені розповіли, куди під’їхати, я знала, що перша зустріч проходить під наглядом фахівця служби. А потім уточнили – дітей двоє, дівчата. Я зупинилася, видихнула, подумала, порадилася з чоловіком. Через день ми зустрілися з дітьми”, – поділилася Ірина.
Жінка зізнається – у перші дні спілкування просто не могла стримати сліз, хоча при дітях не плакала. Поговорила з патронатною вихователькою, розпитала, як сестри потрапили до неї, які вони за характером, чи здорові, чи хтось з минулого життя контактує з ними. І відтоді подружжя почало регулярно приїжджати до дівчат.
“Нам пощастило, що наші діти не з закладу а з патронатної сім’ї. Вони адаптовані. Діти знали, що для них шукають родину. Старша одразу пішла до мене, ми легко встановили контакт. А мала – до чоловіка. Так воно і дотепер. Дуже добре, що їм у житті трапилася така патронатна вихователька як Оксана, вона вклала дуже багато сил у цих дітей. Дівчата вже кажуть на мене “мама”, а ми чекаємо їх вдома, готуємося”, – розповідає усиновителька.
Майбутні батьки роблять ремонт, купили меблі для дітей. Вже записали Поліну до школи, а Оленку на танці. Щойно рішення суду набере чинності, вони заберуть малечу до себе.
“Я сильна людина, але на суді розплакалась. Я щаслива і цих дітей не віддам нікому. Наскільки б важко мені не було. Будемо любити, виховувати. Я розумію, що наше життя зміниться, але впораємося”, – каже Ірина. І радить тим, хто зважився прийняти дитину – рухатися до мети.
Матеріал підготовлений в рамках проєкту «Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни», що впроваджується Дитячим фондом ООН ЮНІСЕФ (UNICEF Ukraine) та Партнерством «Кожній дитині» на замовлення Міністерство соціальної політики України та Національна соціальна сервісна служба України
Це теж цікаво
ФОТО ТИЖНЯ
