«Я тепер за двох живу»: як у Франківську студенти вчаться кардіології на історіях пацієнтів і трансляціях з операційної (ФОТО)

«Я тепер за двох живу»: як у Франківську студенти вчаться кардіології на історіях пацієнтів і трансляціях з операційної (ФОТО)

57-річна Мирослава Сорока пригадує, як перед пересадкою серця боялася ночі — через задишку могла спати лише сидячи. Тепер вона розповідає про пережите студентам Івано-Франківського національного медичного університету. На засіданні кардіологічного гуртка Cor et Vasa майбутні медики розбирали її клінічний випадок, говорили про життя після трансплантації та спостерігали наживо за операцією на серці.

«Галка» побувала на зустрічі й поспілкувалася з пацієнткою, викладачами та студентками, які готували доповідь.

Понад двадцять років розбирають, як лікувати серце

Назву Cor et Vasa для гуртка запропонував його засновник — професор Нестор Середюк. У перекладі з латини вона означає «Серце і судини». За словами професора, гурток працює понад двадцять років.

Спочатку на зустрічі приходили переважно шестикурсники, які навчалися на кафедрі внутрішньої медицини №2 та медсестринства. Згодом долучилися студенти третього, четвертого й п’ятого курсів, лікарі-інтерни. Тепер до засідань підключаються також студенти та лікарі з інших міст, зокрема Полтави й Харкова.

Середюк називає гурток науковим і професійно орієнтованим. Тут обговорюють діагностику, лікування та подальше спостереження за кардіологічними пацієнтами, розбирають конкретні випадки.

«Ми вчимося, як практично це виглядає, як виглядає діагностика, ведення кардіологічного пацієнта, як робляться трансплантації та інші маніпуляції», — пояснює професор.

Для нього важливо, щоб студенти могли зіставити прочитане з тим, що бачать у лікарні. Так виникають запитання, яких могло б не бути після звичайної лекції.

«Одних теоретичних знань дуже мало. Коли вони можуть і послухати, і побачити — хай це будуть відеосюжети, хай щось практичне. Без практики теорія нічого не варта. Як і практика без теорії. Мусить бути єднання», — говорить Нестор Середюк.

Запитання хірургу — просто під час операції

Під час зустрічі на відеозв’язок зі студентами вийшов кардіохірург Василь Белейович, який очолює Івано-Франківський обласний клінічний кардіологічний центр. Він підключився з операційної.

На екрані учасники бачили аортокоронарне шунтування. Під час цієї операції судини використовують для створення додаткових шляхів кровопостачання серцевого м’яза в обхід звужених або заблокованих ділянок коронарних артерій.

У пацієнтки формували три шунти — один артеріальний та два венозні.

Белейович показував операційне поле, пояснював, де проходять судини та як хірурги їх з’єднують. Студенти запитували про венозні шунти, а Нестор Середюк попросив окремо показати артеріальний.

Хірург відповідав, продовжуючи роботу. Описував стан пацієнтки та пояснював рішення команди під час втручання.

Розмова стосувалася й теми засідання — трансплантації серця. Белейович розповів про з’єднання донорського органа із судинами реципієнта, роль апарата штучного кровообігу та командну роботу під час пересадки.

Для студентів це була можливість роздивитися те, що зазвичай вони вивчають за схемами, і одразу запитати про незрозуміле.

«Я йду і задихаюся. Крок уперед, два назад»

Історію Мирослави Сороки студентки Аліна Соломка та Романа Заставська вивчали під час підготовки доповіді. На зустріч жінка прийшла особисто.

Вона пригадує, що спершу звернулася по допомогу через високий артеріальний тиск. Водночас відчувала, що звичайна ходьба стає дедалі важчою.

«Я сама відчула, що щось не те. Я йду і задихаюся. Мені сильно дихати не давало. Крок уперед, два назад — отак я ходила», — розповідає Мирослава.

Після обстежень і консиліумів їй встановили діагноз — дилатаційна кардіоміопатія. Серце дедалі гірше виконувало свою роботу. За словами жінки та студенток, які розбирали її випадок, перед трансплантацією фракція викиду лівого шлуночка становила 16%.

Нестор Середюк згадує, що бачив Мирославу вже з тяжкими проявами серцевої недостатності. Вона мала задишку, набряки, її стан погіршувався. Тоді професор і сказав про потребу в пересадці серця.

Мирослава запам’ятала цю розмову.

«Якщо треба, значить треба. Кажу, я згідна йти на пересадку серця, бо я ще хочу жити», — говорить вона.

Далі були знайомство з Василем Белейовичем, додаткові обстеження та поїздка до Києва. У столиці Мирослава зробила МРТ серця, здала необхідні аналізи та оформила документи для трансплантації.

Після цього повернулася додому. Однак невдовзі їй зателефонували з лікарні.

Повернулася з Києва — і того ж дня вирушила назад по серце

За словами Мирослави, трансплантацію їй виконали в лютому 2023 року в Інституті імені Шалімова.

День перед операцією вона пам’ятає в подробицях. Уранці приїхала з Києва додому, встигла помитися, випрати речі й розвісити їх. Тоді задзвонив телефон.

«Питають мене: “А ви де?”. Кажу: “Та я тільки додому приїхала”. А вони кажуть: “Ви маєте згоду повернутися? Знайшовся донор для вас”», — пригадує жінка.

Треба було знову їхати до столиці. Мирослава зібралася й того ж дня вирушила в дорогу.

Навіть перед операцією, каже, продовжувала жартувати. Коли її покликали до операційної, вона здивувалася, що може просто встати й піти.

Перед тим як піти, сказала сестрі, що повернеться з молодим серцем.

Момент введення наркозу теж залишився в пам’яті. Василь Белейович зайшов до операційної та повідомив, що донорський орган уже є.

Прокинулася Мирослава ввечері.

Знову навчитися ходити й спати лежачи

Відновлення було тривалим. Мирослава розповідає, що після виписки приблизно місяць побула вдома, а потім знову повернулася до Києва на лікування.

Пригадує сильну слабкість у ногах. Особливо важко давалися сходи.

«Ноги були не мої, не слухалися. Наново вчилася ходити. Вниз по сходах ще сходила, а догори — ніяк», — каже вона.

Поступово повертала собі сили та рухливість. У розмові не приховує, що цей період був складним.

Однак на запитання про найвідчутнішу зміну після пересадки відповідає одразу — тепер може нормально спати.

«Я можу поспати лежачи, а не сидячи. Я ж спала сидячи — який то сон? До спинки обіпруся, очі закриваю і прошу Бога, аби до ранку дочекатися. Найгірше — я боялася ночі», — згадує Мирослава.

Після операції за її станом продовжувала стежити лікарка з Києва. Мирослава наголошує, наскільки багато для неї означала можливість звернутися до спеціалістки, обговорити аналізи й призначення.

Щоденний прийом ліків став обов’язковою частиною життя.

«У мене такого дня немає, щоб я не випила вчасно таблетки. Має бути погодинно і вчасно. Я всюди з собою їх беру, де б не їхала, куди б не йшла», — розповідає вона.

Після пересадки серця пацієнтам потрібні препарати, які пригнічують імунну відповідь і зменшують ризик відторгнення органа. Частину такої терапії приймають протягом усього часу роботи трансплантата, а дози коригує команда лікарів.

Чому студентки обрали трансплантацію

Аліна Соломка та Романа Заставська кажуть, що зацікавилися кардіологією ще після першого заняття з Нестором Середюком. Згодом самі запропонували підготувати доповідь для гуртка.

Тема трансплантації серця виникла майже одночасно в обох.

«Нам завжди було цікаво, як сучасна медицина може дати людині шанс на життя навіть у вкрай складних ситуаціях. Особливо зацікавило те, що відбувається після операції — як серце продовжує битися в організмі людини, як організм його сприймає і які можуть виникнути ускладнення», — розповідає Аліна Соломка.

Для доповіді студентки опрацьовували наукові публікації та порівнювали різні клінічні історії. У Мирослави причиною тяжкої серцевої недостатності стала дилатаційна кардіоміопатія. Інший представлений випадок стосувався пацієнта, який прийшов до трансплантації після перенесених інфарктів міокарда та подальшого погіршення роботи серця.

Особливу увагу приділили післяопераційному періоду — відторгненню трансплантата, лікуванню та діагностиці ускладнень.

«Найскладніше — навчитися бачити взаємозв’язки між показниками. Чому виникло певне ускладнення, які механізми лежать в його основі, чому лікарі обрали саме таку тактику лікування? Саме пошук відповідей на ці запитання, на мою думку, і формує клінічне мислення», — пояснює Романа Заставська.

За словами студенток, підготовка вимагала знань із кардіології, кардіохірургії, імунології, фармакології та патофізіології. Розібрати складні питання допомагали Нестор Середюк, Роксолана Деніна й Тетяна Налужна.

Робота продовжилася й після підготовки виступу — студентки представили доповідь на конференції та гуртку, а також підготували наукову статтю.

За результатами обстежень — конкретна людина

Для Аліни Соломки особливою частиною цієї роботи стало знайомство з Мирославою. У жінці, яка розповідає про важке лікування, студентку вразили впевненість і почуття гумору.

«Коли читаєш про трансплантацію в науковій літературі, сприймаєш її переважно через статистику, показники виживаності та ризики ускладнень. А коли дізнаєшся історію конкретної людини, починаєш розуміти справжнє значення цієї операції. Саме такі історії нагадують, заради чого ми вивчаємо медицину і наскільки важливою є робота лікаря», — говорить Аліна.

Романа Заставська додає, що розбір клінічних випадків змінив її уявлення про відповідальність медиків після трансплантації.

«Пацієнт потребує постійного спостереження, корекції лікування та своєчасного виявлення можливих ускладнень. Фактично йдеться про багаторічну співпрацю між лікарем та пацієнтом», — каже студентка.

Обидві говорять, що ця робота посилила їхній інтерес до кардіології та дала мотивацію вивчати її далі.

Як перестати боятися підійти до пацієнта

На засідання прийшов і декан медичного факультету ІФНМУ Руслан Козовий. Він пояснює, що гуртки дають студентам можливість глибше вивчити обрану тему й наблизитися до практичної роботи.

«Це допомагає адаптуватися до практичної медицини, безпосередньо до пацієнта, знайти контакт із ним, побачити весь його шлях від першого звернення до кінцевого результату», — говорить Козовий.

За його словами, бажання швидше працювати з пацієнтами виникає в студентів ще на початку навчання. Водночас для цього потрібні знання, навички та впевненість у власних діях.

На гуртках можуть відпрацьовувати практичні навички на муляжах, обговорювати складні випадки або запрошувати пацієнтів. Спілкування теж потребує практики.

«Треба мати розуміння і базу — що я маю робити, як я маю робити, щоб не було страху підійти, запитатися в пацієнта й допомогти йому», — пояснює декан.

«Ви маєте серце. Це ваше серце»

Мирослава погодилася прийти на зустріч, бо хотіла, щоб студенти побачили людину після трансплантації та могли поговорити з нею.

«Може, студенти ще й не бачили такої жінки, як я, з пересадженим органом. Хай знають, хай учаться», — говорить вона.

Під час розмови жінка часто жартує, легко переходить від лікарняних спогадів до сьогодення. Але коли йдеться про донора, відповідає серйозно.

Його імені Мирослава не знає. Каже, хотіла дізнатися більше, однак прийняла бажання родини зберегти приватність.

«Я завжди згадую цю людину, коли молюся. Імені не знаю, тому кажу “посмертний донор”», — розповідає вона.

Мирослава запам’ятала й слова Василя Белейовича, коли запитувала його про це.

«Ви маєте серце. Це ваше серце».

Тепер, говорячи про людину, завдяки якій отримала можливість жити далі, вона додає коротку фразу.

«Я тепер за двох живу».

Читайте також: