22-річний Станіслав Зорій на позивний “Рефа” – дворазовий чемпіон світу з кікбоксингу серед юніорів. У березні 2022 хлопець, не маючи військового досвіду, вирушив на Київ, де вже за кілька тижнів зачищав території, звільнені від росіян. Згодом з побратимами першими зайшли в деокупований Ізюм, а в січні 2023 року отримав мінно-вибухове поранення в районі Бахмута. Воїн був єдиним, хто вижив у авто, в який влучив ворожий снаряд. Після втраченої однієї ноги і паралізованої іншої, десятків операцій, з американським протезом, Стас планує повернути втрачені навички та знову допомагати війську.
Про свій шлях, війну, поранення та реабілітацію Станіслав розповів “Галці”.
– Я знаю, ти раніше професійно займався спортом, в тебе є багато досягнень. Розкажи, що тебе спонукало піти до ЗСУ навесні 2022, маючи успішну кар’єру в спорті?
– Війну я зустрів 24 лютого в Києві. На той момент я готувався до професійного турніру на голих кулаках. Він мав відбутися 27 лютого. Тато мені подзвонив 24-го зранку, каже: “війна почалась”. А я кажу “Так все тут нормально, заспокійся, я готуюсь до змагань”. І вже через вісім хвилин я почув перший приліт.
Але я цю війну зустрів на такій “позитивній” ноті, якщо так можна сказати, бо коли спортсмен готується до змагань, він скидає вагу. Тоді я собі подумав: “О, класно, хоч можна вже досхочу поїсти”. Після того, як поїв, вже почав думати, що ж мені робити далі.
Я зрозумів, що готувався до змагань, а вони не відбудуться. Ну, значить, я повинен воювати, а не щось інше робити. Тож я повернувся додому. У Франківську в нас зібралася група давніх знайомих, й ми вирішили, що підемо в тероборону. В нас бойових дій вдома ніяких не було, але ми хотіли воювати. Тож вирішили, що їдемо в Київ. І 19 березня наша група з п’яти людей: “Вікінг”, “Маг”, “Кучерявий”, “Міхалич” і я, поїхали до Києва.
– Чи якось допоміг тобі в службі твій спортивний досвід?
– Авжеж допоміг, на цьому фоні ми виділялися. Тоді нас було п’ять людей франківських – це я, неофіційний майстер спорту з кікбоксингу, Паша “Вікінг” Панфілов – майстер спорту з карате та ММА, ще один хлопець, на позивний «Маг», він майстер спорту з дзюдо, “Кучерявий”- майстер спорту з боксу, і “Міхалич”, кандидат в майстри спорту з карате. В нас така команда зібралась, чисто майстрів спорту, і це нам давало привілеї.
– Я знаю, що ти воював на Київщині, Харківщині і брав участь у звільненні Ізюма. Розкажи про свій досвід.
– Коли ми приїхали у Київ, єдина людина у нашій компанії, яка щось знала – це наш командир Паша “Вікінг”, він ініціатор того, що ми туди поїхали. Він нас навчив початкового – збирати і розбирати автомат “калаш”, як його скидати правильно, навіть як правильно прицілюватись. Отак ми помаленьку почали освоюватись. На Київщині активну участь у бойових діях не брали, переважно вчилися.
Згодом нас об’єднали з інтернаціональним корпусом, де нас навчали досвідчені інструктори з Америки та Європи. І після цього ми поїхали на перший бойовий виїзд. Це була зачистка сектору, з якого виходили окупанти. Тоді ж ми вперше виносили на носилках “двохсотого”, це місцевий хлопець підірвався на міні.
Згадуючи Київщину, хочу згадати свого друга, з яким дружили в цивільному житті. Це боєць полку “Азов” з Франківська, Максим Бурда на позивний «Бурий». Він загинув у боях за Київ під Ірпінем.
Після того – Харківщина. До того часу я жодного разу не був у Харкові, і застав це місто взагалі безлюдним і зруйнованим. Через деякий час поїхали у прифронтову зону.
До слова, там сталася приємна зустріч. Один із інструкторів, Джеріко, на позивний «Шепард», який тренував нас в Києві, теж був у тому селищі. Вийшло так, що він вже не інструктор, а побратим: ми разом виконували бойові задачі, підсилювали піхоту, працювали з СПГ, Джеріко працював зі “Стінгера”, прикривав небо.
Ось так ми провели місяць вже на фронті. Тоді в нас планувалася одна операція – вона зірвалася. Планувалась друга операція – і та зірвалася. І вже під час третьої операції ми ставимо прапор в Ізюмі. Хоча бойова задача наша тоді була далеко не Ізюм, ми мали зачистити село поблизу, де базувався ворог, і закріпитися там. Але вдалося значно більше.
Тоді йшли три групи: ми разом з “Карпатською Січчю” та дудаївцями (добровольчий батальйон імені Джехара Дудаєва – прим. “Галки”). Ми мали зайти в село з трьох сторін. Нашу групу очолив Олексій “Хата” Хатченко.
“Хата” бере ініціативу і каже – “За мною”! Він нас провів поміж мін, хоча тоді на Харківщині було досить щільно заміновано. Група, яка рухалась вже після нас, через 3-4 години, втратили на мінах двох людей. Спочатку ми розміновували дорогу спеціальною “кішкою”, далі “Хата” на четвереньках поповз, і так ми протоптали собі дорогу. Так ми за ним пройшли першу лінію оборони, “Карпатська Січ” за нами. В село ми зайшли без бою, техніка рашистів вся горіла, “арта” тоді по ним ідеально відпрацювала. І своє завдання із зачистки ми виконали.
Але командир БТРу “Карпатської Січі”, Василь Яремко, на позивний «Ярий», дав нам ініціативу йти далі – тоді у нас всіх теж очі загорілися. До речі багато з суміжніх підрозділів не захотіли йти далі, а отакі найбільші ентузіасти пішли.
І от ми підходимо до Ізюма. Зайшли на найвищу точку міста, називається “сім вітрів”. Перший російський прапор зриваємо з криками “Слава Україні! Героям слава!”. Але ми були там, як на долоні, тому вирішили “ниряти” в місто. Тож наша група з 12 людей зайшла в місто, це було 10 вересня 2022 року. Там ми провели зачистку, все йшло чітко.
В цій операції нам вдалося взяти в полон кілька окупантів та дуже багато трофейної техніки, яка потім поїхала на контрнаступ на Херсон.
Ми вирішили заночувати, а прапор в центрі міста підіймати зранку. Після ночі поїхали на будівлю адміністрації, на той момент, вона вся ще горіла. Ми піднімаємся туди наверх, всі чорні, невиспані, але тоді сили нас просто переповнювали. Ми з такою душею там викрикали ці слова: “Слава Україні! Героям слава!”
Звільнення Ізюму – це не тільки наша заслуга. За кілька тижнів до того, як я туди заїхав, там загинула дуже авторитетна людина, комбат “Карпатської Січі” Олег Куцин, на позивний “Кум”. Ця людина там багато що зробила, того я вважаю, що ми просто доробили роботу.
– Розкажи про день, коли ти отримав поранення.
– Це було вже на Донецькому напрямку. Ми туди заїхали в середині січня, і під кінець місяця ми працювали в Бахмуті. Десь в 22 вечора поступає команда висуватися на позиції. Тоді з цілої нашої роти зібралося лише вісім людей. Ще одна група була на “відкаті”, забезпечувала нам “очі” і вогневу підтримку.
Генерал дав задачу “зачистити” одне село, воно тоді було ні наше, ні їхнє. Ми з цією задачею справились на відмінно. Ми зайшли в село, закріпилися, завели на позиції нашу піхоту. До слова, піхота тоді теж не рвалася туди йти. Ми чекали одну бригаду, та бригада “мінусується”, за ними третя, четверта. А когось треба виводити на позиції, ми ж маємо завезти піхоту і відійти. Все-таки, знайшлась бригада, яка вийшла на ті позиції.
В перший день, коли ми туди заходили, ми ще працювали за правилом “Тихо прийшов, тихо пішов”, а вже коли ми провели піхоту на позиції, то ми разом з ними тримали свій сектор на ділянці фронту. Там вже точилися серйозні бої: в нас двоє поранених, один двохсотий.
І от день поранення… На той виїзд з наших пацанів поїхали тільки я з Пашею. Нам по рації передали, що село поблизу “провалили”, тобто, грубо кажучи, за годину-дві часу “москалі” будуть вже в нас біля дупи. Тому ми спланували відхід. А піхотинцям штаб дає команду не покидати позиції. Але ми не могли їх лишити! Ми їх заводили в це село, тому вирішили, що ми їх і заберемо. І це нам вдалося – грамотно зберегли особовий склад та БК. Тоді нам на допомогу ще під’їхали “ДШВшніки”. І от бойове розпорядження в нас закінчується…
Виїжджаючи звідти, машина вийшла з ладу. То була дорога, де вже всі з Бахмута виїжджали. Ми думали, що вже вернулися з пекла, думали, що ми в безпеці. Ми чекали на евакуацію.
І в цей момент по нам почали “насипати” з міномета. Перший приліт попадає між мною і Вікінгом. Нас двох поранило. Я вже після першого прильоту зрозумів, що я інвалід. Мені посікло дуже жорстко спину. Повз нас їхали військові й побачили, що сталося. Почали нас евакуйовувати, вантажити в машину.
Мені повезло, що мене посадили першого по центру. Біля мене сідає Паша. За кілька секунд – пряме попадання по машині. З машини – решето. Там не вижив ніхто, крім мене. Я теж думав, що не виживу. Побачив, як мені відірвало ногу, як піднімається жар навколо. Я перехрестився і тільки чекаю, коли маю “полетіти” в небо. Але я лежу, спостерігаю цю всю картину: як ми горимо, як Паша лежить без ознак життя. Ніхто в авто вже не подавав ніяких ознак життя.
Біля нас зупинилася ще одна машина і почали заглядати, чи є хтось живий. Я зрозумів, що маю надію на життя, почав кричати. Вони мене з тої палаючої машини витягнули, я впав і втратив свідомість. Прокинувся вже в них в машині.
Дуже мене заспокоїло, що штурман заговорив українською. Багато поранених військових, які з такою ситуацією стикалися, першим ділом думають про гранату, шоб не потрапити в полон. От мене закинули туди в машину, я не розумію – що, де і як? Починаю щупати гранату і штурман говорить українською. І все, спокійніше.
Привезли мене в стабілізаційний пункт. Я питаю “Мені дві ноги відірвало, чи одну?”, а медики мені бинтами перемотали ноги докупи і кажуть – “Аво дві ноги маєш, не бійся, ще на море поїдеш”. Я знав, що вони брешуть.
Ця вся евакуація тривала буквально 20-30 хвилин. За цей час з мене стекло 2,5 літри крові. Мене стабілізували там, далі відправили на Краматорськ. Звідти я пам’ятаю тільки одне: я сиджу з хірургом, і він каже: “Дивись, в нас є два варіанти. Або ми боремося за твоє життя і ампутовуємо ногу, або ти не живеш”. Авжеж я погодився на ампутацію.
Прокинувся вже в швидкий допомозі, мене везли в Дніпро в лікарню Мечникова. Я й тоді ще не усвідомлював, що я без ноги. До мене це усвідомлення прийшло десь через 2 дні.
– Розкажи про лікування після поранення.
– За три місяці мені зробили 28 операцій. Через день мене забирали з реанімації в операційну і жменями витягували з мене осколки. Я наче йшов на поправку, а потім в мене почалось запалення суглоба, з якого перед тим дістали дуже великий шматок заліза, і суглоб почав гнити. В мене був період, коли я спав тільки на операційному столі під наркозом, інакше не виходило. Все неймовірно боліло.
Переважно військових в лікарнях стабілізовували, й дальше на борт і відправляли лікувати кудись далі. Але мені попався начальник відділення рентген-ендоваскулярної хірургії Львівського воєнного шпиталю Роман Павчак. Він сказав, що поки не вилікує мене, не відпустить.
Він мене брав майже через день в операційну, проводив позапланові операції. Він той суглоб мені чистив, чистив, чистив і все-таки вичистив. В мене тоді і температура висока почала падати, і я почав краще себе почувати, але я всеодно був лежачий. Я не міг ні підвестися, ні встати. Це було для мене дуже важко.
Загалом в шляху мого лікування та реабілітації важливе місце посідають генеральний директор лікарні Мечникова міста Дніпро Сергій Риженко, завідуюча реанімації в тій лікарні Валентина Ліснича, завідуючий хірургічного відділення №2 Сергій Косульніков й дівчата медперсоналу того відділення. Також великий вклад зробив начальник відділення рентген-ендоваскулярної хірургії Львівського військового шпиталю Роман Павчак та лікар нейрохірург Олександр Гацький – з інституту нейрохірургії ім. Рамаданова.
З часом мені все ставало краще і краще, і я став на протез. На ньому я вже себе почував набагато впевненіше. А ось на протезі, який мені зробили в Америці, я себе почуваю взагалі дуже впевнено.
– Що змінилось в твоєму житті після поранення?
– Дуже багато сильних людей зі спільними інтересами та проблемами з’явилися в моєму житті.
Коли я приїхав після Львівського шпиталю, мене відправили в один реабілітаційний центр на заході України. От там я реально зіткнувся зі своєю новою проблемою. До цього я не розумів всього: я постійно лежав, мені то мама щось допоможе, то санітарка. А там вже санітарок немає, і мама не може постійно поряд бути. Елементарно, для мене піти в туалет чи пересісти з ліжка на візок було дуже тяжко, я не міг це зробити. Я робив це через дику біль. От тоді я реально зрозумів, наскільки в мене серйозна травма.
Психологічно мені було дуже важко, я деколи думав собі, що не хочу все життя бути овочем – щоб мені всі і все помагали, в туалет мене саджали, їсти приносили на підносі. Я не хотів цього і саме це мене мотивувало. І якось через сльози і біль, я почав тренуватися: спочатку якісь елементарні вправи, реабілітолог зі мною займалася, деколи я старався самостійно щось добавляти. “Траву” курив, теж помагало мені долати біль.
– Розкажи, як потрапив у США на протезування?
– Протезування в США мені організувала Тетяна Грубенюк, директорка фонду «Revived Soldiers Ukraine». Я поїхав туди сам. Спершу я прибув до Чикаго, де мене зустріли, провели екскурсію містом. Згодом я познайомився ближче з Іриною Ващук. Це президентка фонду «Revived Soldiers Ukraine». Й ми разом з нею поїхали у Флориду, в містечко Орландо, де знаходиться протезний центр.
Там я пробув не більше місяця. Так, як я вже ходив на державному протезі, я розумів алгоритм ходьби. Коли мені поставили американський протез, я зразу пішов, мені швидко це далося. Я дочекався свої всі комплектуючі, мене “закарбували” (зробили основу під протез, – прим. Галки) і Ірина Ващук придумала мені екзамен. Наш дім знаходився за три кілометри від протезного центру. Спочатку я мав водія, який мене забирав і відвозив, а коли мене вже запротезували, Ірина дала завдання: прийти додому пішки. Я дійшов до будинку і зрозумів, що мені більше немає що там робити, і треба повертатися додому.
– Ти кажеш, що в тебе був ще український протез. А де в Україні тебе протезували?
– Державний протез я отримав у Львові. Там мною займався Сергій Корнєєв.
До слова, на початку форма кукси сильно міняється. Вона може похудати чи набрякнути. І закарбувати протез під мою куксу було б недоречно, бо вона могла за тиждень змінити форму і протез вже був би неактуальний.
Сергій зробив мені систему, яка була на дотяжках. Якщо кукса похудала трошечки, то він її стягнув, якщо поправилася, то попустив. Я приїжджав до нього, якщо мені було некомфортно, він десь підкрутив, щось змінив і все чудово.
– Що ти можеш сказати про роботу лікарів в Україні?
– Ну мені попадалися “золоті” люди, ідеальні лікарі. По відношенню до мене робилося все можливе, щоб мене врятувати. І у Львові, і у Дніпрі. Мене приймали на вищому рівні.
Авжеж є бійці, які приїжджають і попадають до таких лікарів, що не позаздриш. Є різні люди, різні відношення. Є пацани, яких відправляють “кудась” і вони там гниють. Ну там взагалі за ними ніхто не дивиться. Елементарно знеболююче не дають.
Є різні випадки, не всі скажуть, що лікування “вау”, але я про себе можу так сказати.
– Як ти вважаєш, що найважливіше зараз в підтримці військових?
– Для них важливо, яка атмосфера в тилу. Якщо тил з байдужістю відноситься до подій в країні, то військовий, будучи там, це відчуває. Коли я ще був на фронті, то спостерігав в Інстаграмі, як дівчатка і хлопчики собі відпочивають, танцюють. І мене це, чесно кажучи, дратувало дуже.
А коли військові бачать, що тил заохочений допомогти зборами, підтримками, акціями і так далі, тоді це гарна підтримка на фронті, повірте.
– Можеш сказати, що тебе зараз найбільше мотивує?
– На даний момент, це собака. Я завів собі собачку і вона мене найбільше мотивує. Дівчинка Баффі, їй п’ять місяців зараз.
А до того, як собака в мене з’явилась, мене мотивувало бажання повернутись на фронт. Зараз я вже розумію, що буду тягарем, але на той момент, коли я був ще у критичному стані, я вірив, що ще зможу помститися за своїх побратимів. Я собі знайду місце для, скажемо так, чоловічої роботи, але це будуть точно не штурми і тим паче, не такі операції, які ми виконували раніше.
– Я в тебе в Інстаграмі бачила, що ти продовжуєш займатися спортом. Розкажи, чим саме ти займаєшся?
– Я стараюся виконувати щось таке, що я робив і до поранення, на двох ногах. Без ноги в мене виходить трошки битися. Я приходив в секцію боксу, тренувався з пацанами.
Не всі вправи я можу виконувати, але я стараюсь бути в колективі і не виділятися, що я чимось обмежений. Також ходжу в тренажерний зал, де працюю з залізом невеликої ваги. Насправді, для мене взяти і собаку на прогулянку, я вважаю такою собі фізкультурою.
Переглянути цей допис в Instagram
– Чи плануєш брати участь у змаганнях?
– Зараз в мене незавершений етап лікування та реабілітації. Мені мають міняти кульшовий суглоб, й інша нога у мене паралізована нижче коліна, тому там ще будуть шити нерви, в мене неповна функціональність руки. Попереду ще є трохи роботи. Ну, я думаю, що мені потрібен десь ще рік часу.
Думаю, за рік я адаптуюсь на той рівень, щоб виступати на змаганнях і показувати результати у паралімпійських видах спорту.
Читайте також: Панфілов, Тарасюк, Третяк: на фасаді ліцею імені Пулюя відкрили пам'ятні дошки загиблим воїнам, які тут вчилися (ФОТО)
ФОТО ТИЖНЯ
