2 жовтня в рамках форуму, присвяченого збереженню та популяризації української спадщини, відбулася панельна дискусія про те, як промовляти до людей, які не мають досвіду взаємодії з традиційною культурою.
“Галка” підготувала кілька меседжів, що прозвучали на панелі від фольклористки, етноконсультантка для українських брендів Ярини Сізик, музиканта, майстра колісних лір Гордія Старуха та репортерки, письменниці, редакторки The Ukrainians Media Віри Курико.
Емоційний досвід як основа успішного проєкту
Ярина Сізик зазначила, що коли вона почала активно займатися етноконсультуванням, випадків повного неприйняття вже не було. За її словами, все залежить від людини-медіатора, яка має достатньо компетенцій та готова говорити своєю репутацією.
Експертка наголосила: будь-який проєкт — це питання до себе. Якщо не буде емоційного пережитого досвіду, проєкт не відгукнеться ні тим, хто його реалізовує, ні тим, хто його дивиться. Важливо спонукати людей переживати проєкт і знаходити точки дотику, де тема буде відгукуватися.
Ярина поділилася типовою ситуацією: людина приходить із запитом про вишивку, але не має жодного досвіду з нею. Етноконсультантка пропонує згадати щось банальне з родинної історії. Коли клієнт згадує просто спогади про те, як бабуся готувала якусь страву, у нього починає працювати фантазія, і навколо цього розкручується вся історія. З’являється емоційна прив’язка.
“Працювати ніколи не буде виключно тому, що це тренд і популярно”, — підкреслила Ярина, тому вона завжди відмовляється від таких проєктів. Тема має дотикатися до консультанта, до клієнта, і вони мають спільно акумулювати емоцію та включатися емоційно.
Сізик згадала, як раніше існувало упередження до людей, які займаються традиційною культурою. Вони вважалися “якимись фріками, які одягають традиційне вбрання”. В університетські часи, коли Ярина їхала на концерт у традиційному одязі, бабуся в тролейбусі звільнила їй місце, сказавши: “Я пам’ятаю, моя мама це одягала”.
Секрет у тому, що робиш те, що подобається
Гордій Старух поділився, що в нього не стояла ідея пропагувати чи популяризувати щось. Він просто робить музику, яка йому подобається. Коли народна музика почала йому відгукуватися і він побачив, що виходить її обробка, що людям це подобається — воно потягло одне за друге.
“Я просто роблю те, що мені подобається. В цьому весь секрет”, — пояснив музикант.
Старух зазначив, що не є “дядьком шоу-бізнесу”. У нього немає команди, він працює повністю сам. Усе, що глядачі бачать від Гордієва Старуха, він робить самостійно (крім YouTube). На відміну від великих артистів, де працює ціла машина над сенсами, концептами, над кожним словом у пісні, він діє інтуїтивно.
У Гордія немає плану пісень на рік, немає стратегії щодо месседжів чи цільової аудиторії. Він не ділить аудиторію на групи, як заведено в маркетингу, а навпаки — намагається об’єднувати.
Старух навів приклад свого методу роботи: коли він робить пісню з Чернігівщини, шукає майстрів, які виготовляють інструменти з того регіону. Можливо, цей інструмент навіть не ідеально підходить для пісні, але сам факт наявності, наприклад, викруток у пісні з того регіону — це вже маленька історія.
“Гордій Старух не тільки співає пісню. Він ще й розкаже, що є така дудка, є традиція її виготовлення, є село, де є майстер, який її робить, а є майстер, який зробив прокачену версію”, — пояснив музикант свій підхід.
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
Коли традиція перервана, включається “режим Івана Франка”
Віра Курико почала з кількох показових історій. Один із її авторів написав їй:
“Віро, я знайшов таких інтересних людей, вони такі дивні. Там був хлопець, він білявий, у нього шкури широкі, шапка з овечками. І він ще й з люлькою!”
Репортерка вже почала розуміти, про кого йдеться. Автор продовжував:
“Вони збираються у дивному старому одязі і скачуть там”.
Він переслав відео з якоїсь вечірки, де серед інших скакала і сама Віра. Коли вона показала авторові відео з собою, той був приголомшений. А найсмішніше — він назвав цих людей “реконструкторами”.
Проблема виявилася не у віці автора (йому 19 років), а в тому, що Віра просила знайти реконструкторів воїнів, а він чомусь причепився до танцювальної риси як до реконструкції. Довелося пояснювати, що люди, які танцюють традиційні танці, — це не реконструктори.
Молодша сестра Віри якось почула, як вона з подругами співала пісню про чернігівських монахів у автентичному виконанні — у певній швидкості та ритмі, властивому Чернігівщині. Сестра запитала здивовано: “А що це ви таке співаєте? Даха Браха не так співає!”
“У нас і африканських барабанчиків немає”, — відповіла Віра. Сестру шокувало, що це не карнавальне виконання. Хоча добре, що вона взагалі знає цю пісню — гірше, що вважає автентичне виконання псуванням “оригіналу” від Даха Браха.
Також Віра Курико виявила закономірність: коли автори пишуть про щось, пов’язане з традиційною культурою, у них вмикається “режим Івана Якович Франка”. Вона навіть попереджає своїх авторів про цю небезпеку.
Якщо людина пише про літню сільську жінку, то це завжди “бабуся, у якої ручки спрацьовані”. Хата обов’язково “стоїть на мальовничому пагорбі” (іншого пагорбу не буває). Річка “протікає стрічечкою”. І так далі — нашарування кліше за кліше.
Запалювати, а не направляти
На запитання, як вона допомагає людям осмислювати традицію, Ярина відповіла чесно:
“Я насправді не хочу нікого направляти. Я просто хочу приходити і запалювати людей якоюсь ідеєю, щоб вони відгукувалися”.
Сізик підкреслила: зараз існує дуже упереджене ставлення до тих, хто вперше доторкається до традиційної культури. Але треба визнати реальність — якщо у людини є справжнє бажання, але просто не було подібного досвіду, це нормально. У неї будуть перші враження, помилки. Це шлях.
Раніше не було такої потужної видимої екосистеми, яка є зараз і дозволила зібрати людей з різних сфер. Тепер постало питання етики: як правильно комунікувати в цій екосистемі, як етично ставитися до спадщини. Це питання виникло саме тоді, коли люди почали “посягати” на те, що є певною константою.
“Кожен має пройти свій шлях, пережити свої помилки”, — переконана Ярина. Їй подобається брати на себе відповідальність як консультантці — бути гарантом, який відповідатиме за кризові ситуації та успіх продукту. Це знімає тягар з людей, які не мають досвіду.
Ярина згадала гострі суперечки про те, чи можна різати традиційний одяг. Ця полеміка перейшла в таку межу, що створилося враження про людей цієї сфери як про тих, хто постійно готовий “хейтити”.
“Я намагалася стримувати цю полеміку, пояснювати, чому така реакція. Чому немає досвіду комунікації, чому саме в цей момент реакція така”, — розповіла експертка.
Щоб правильно комунікувати та впроваджувати свої ідеї, потрібно змінити певні установки. Це не відміняє полеміку, але донести можна в іншій формі. Досвіду було мало, ми тільки цьому вчимося.
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
No Caption
Наприкінці дискусії Ярина дала конкретну пораду людям, які хочуть дізнатися більше про традицію:
“Зазирніть у Viber і зробіть чатік між родиною. Попросіть усіх родичів поскидати фотографії — не обов’язково старі. Історія з Каховської ГЕС показала, що ці спогади, фізичні спогади — тендітні. Важливо все оцифровувати”.
Сізик закликала створити аудіальний і візуальний архів родини. Обмінятися фотографіями, спогадами, документами. Записати тих, хто ще живий — історії з дитинства, пісні, рецепти страв.
“Розвивайте цю мережу між своєю родиною, розказуйте молодшому поколінню, що це важливо. Придумайте, як їх зацікавити. Користуйтеся спочатку цими матеріалами, а вже далі йдіть кудись дальше”.
В рамках проєкту “Франківськ у фотографіях 2024” команда “Галки” зібрала найяскравіші моменти року: відкриття нових міських просторів, культурні фестивалі, спортивні досягнення та ініціативи, що змінюють місто. Ці світлини передають дух сучасного Франківська та його розвиток.
Анекдот тижня
Приходить пуйло до ворожки та й питає:
– Коли я помру?
– Ти помреш в день українського національного свята! – відповідає ворожка.
– А коли ж цей день буде? – цікавиться він.
– От коли здохнеш, тоді й настане цей день! – відповіла вона.
Переговори вже відбуваються без нас і у дечому наша позиція вже не враховується, - Вадим Черниш, учасник переговорів із росіянами в рамках Тристоронньої контактної групи в Мінську про перемовини США та росії
