Як любов Насті Куліш до велосипеда переросла в подорож через чотири країни
Настя носить язички-відкривачки від залізних банок на сережках. Їх вона збирає як спогади про важливі для неї поїздки та події — від мотофестивалю в Ужгороді до велозмагання “Львівська сотка”.
Новий вона причепила в Австрії, коли вирушила у веломандрівку Європою. Про неї вона розповідає “Галці” в інтерв’ю.
Від міського пересування до сотні кілометрів мандрівок
Велосипед у Насті з’явився ще тоді, коли вона була дуже маленька. Спочатку трьохколісний, потім двохколісний із боковими колесами. Батько вчив її їздити, і це було емоційно непросто для обох:
“Пам’ятаю, як тато мене вчив їздити… І він вже нервово курив просто сигарету, бо я плакала, бо я боялася дуже, бо втрачала баланс, коли їхала. Але він все ж таки мене навчив, і я тоді вже була така щаслива, що я можу їздити”, — пригадує Настя.
У дитинстві спортивного велосипеда не було — лише міський, подарований бабусею на 11 років. З ним пов’язана не дуже приємна обов’язанка — катати молодшу сестру:
“Батьки переробили на заднє сидіння дитяче крісло, щоб я її катала… Я ніколи не хотіла це робити тому, що я хотіла десь кататися з друзями, а вона менша на шість років”.
Потім був довгий період — з 15 до 23 років — без велосипеда взагалі, навіть у студентські роки в Чернівцях. Усе змінилося після переїзду до Франківська.
“Ми вирішили з друзями купити собі велосипеди і кататися по місту. На роботу, з роботи або десь Вовчинецькі гори, десь на річку. Це дуже швидко, бо компактне маленьке місто і можна пересуватися”.
Перший дорослий велосипед — шосейний, з кермом-бараном, на якому Настя проїхала першу довшу на той час дистанцію у 170 км. Але його згодом вкрали.
“Я вирішила, що довго без велосипеду не можу… Я купила собі новий інший велосипед”.
Інтенсивно Настя катається вже п’ять років — перший власний дорослий велосипед купила в 21-му році. Спочатку це були лише поїздки на роботу й відпочинок на природі з друзями. Поступово зародився інтерес до досліджування локацій:
“Я коли каталася, я зрозуміла, що на велосипеді можна швидко дістатися до якоїсь точки, локації цікавої… Я думаю, блін, хочу далі”.
На той момент вона ще не розуміла, яка дистанція складна, а яка легка:
“У мене не було такого поняття, чи це важко, чи не важко… Я думаю, треба пробувати”.
Так Настя почала шукати маршрути — на Дністер, до Галицького замку, на оглядові майданчики, у заповідні зони. Перша велика подорож — до Чернівців, три дні, 380 км, круговим маршрутом через Верховину та Яремче. Ця поїздка пройшла без жодного спеціального спорядження. Але саме після неї з’явилася ідея поїхати за кордон на велосипеді.
“Я взагалі їхала в кросівках Reebok, в звичайних шортах і в звичайній спортивній футболці. У мене на той час не було велосумки. Я це все везла на собі. У мене був наплічник. У мене так боліли плечі… я така: “От для чого потрібна велосумка-то, щоб не возити це все на собі””.
Наступного сезону — поїздка в Ужгород на чотири дні – 720 км, круговим маршрутом через Мукачево, Хуст, Рахів і Яремче.
“Ти можеш зупинитися, де ти хочеш… Ти відчуваєш вітер, ти відчуваєш, як падає сонце, ти відчуваєш, як на тебе сіла якась комашка, ти чуєш спів пташок, воно все біля тебе. Тобі не потрібно зупинятися, щоб щось побачити, ти вже бачиш це на власні очі”..
“…момент може так і не настати”
Три роки Настя жила з думкою про самостійну велоподорож за кордон, відчуваючи, що ще не готова.
Перед тим був ще маршрут Луцьк—Рівне на три дні, 660 км. З’явилася ідея проїхати з півночі на південь уздовж Дніпра, але частина території окупована, тож цей план відклала на невизначений час.
Цього року вона почала складати маршрут до Європи. Спочатку думала про Румунію, але вагалася через гори:
“Мені не дуже подобається складати маршрути, де є гори… Є постійний набір висоти. Тобі важко може бути, але є і сюрприз. Ти розумієш, що це великі зусилля, але потім все, що ти бачиш навколо, воно виправдовує, що ти постарався і поїхав. Коли їдеш в рівнину, ти бачиш просто поля… Тому я хотіла поїхати саме десь в гори”.
Зрештою обрала маршрут через Австрію, Італію та Словенію — на 16 днів відпустки. Вирішила доїхати потягом до Братислави, а далі рухатися велосипедом:
“Я знайшла потяг Чоп — Братислава. В цьому потязі є окреме місце для велосипеду… Дуже зручно, бо ти сідаєш в потяг, велосипед стоїть на місці, його ніхто не чіпає”.
Цей варіант був зручніший, ніж потяги до Відня чи Будапешту, де велосипед треба розбирати й пакувати в чохол.
Маршрут планувала з одним днем відпочинку та запасом на непередбачені обставини:
“Може бути дощ, холодно, можуть бути блискавки, грози… Це може бути спека, поломки велосипеда, втома…”.
Ночувала і в кемпінгах, і в хостелах. З собою брала спальник, гамак і надувний килимок — а не палатку:
“Якщо була хороша погода, я лишалася в кемпінгу і спала в гамаку. Це було дуже зручно, комфортно… Чому не брала палатки — бо вона важка, тай у мене і немає палатки”.
Перед поїздкою були сумніви — і свої, і від знайомих:
“Чи готова я до цієї поїздки? Не впевнена. Чи у мене багато класного спорядження? Ні. Чи в мене нові велосумки для цього? Ні. Чи я впевнена в усіх своїх фізичних силах? Ні. Чи в мене достатньо коштів? Ні”.
Але рішення прийшло саме через бажання, а не через готовність:
“У мене є велике дуже бажання, і я хочу поїхати. Ти ніколи не будеш готовий. Ти все одно будеш думати: мені потрібен новий велосипед, нова футболка, нове взуття, нова сумка, ще більше грошей… Але цей момент може так і не настати, бо кожного разу тобі щось потрібно. Та коли є велике бажання, то це можна зробити”.
1323 км через дощ, страх і випадкову доброту
Загалом подорож склала 11 днів, довжиною у 1323 км. На все – лише один день відпочинку. В інші виходило проїздити в середньому 130 км за день. Локації шукала сама, через пости в спільнотах і поради знайомих:
“Я написала: буду в Австрії, хто яку може порадити локацію відвідати? На основі цих запитів я собі виписала список, де ці локації знаходяться, і так побудувала маршрут”.
Так у перший день Настя проїхала з Братислави до Австрії, де було гарне озеро, по дорозі через Угорщину завітала до старовинного палацу з трояндовим садом, що нагадав їй про мамине хобі:
“У мене мама дуже любить троянди… Я просто кайфувала. Було дуже гарно. Я якраз попала на момент їхнього цвітіння”.
В Австрії перші п’ять днів був дощ, дощовик почав протікати, а одного разу вона потрапила і під сильну зливу:
“Мене знесло з велосипеда. Я взагалі не знаю, де я, там немає ні будинків, щоб десь заховатися… І тут зупиняється якась машина, відкриває вікно, сидить жінка і говорить, що мені потрібна допомога”.
Жінка довезла її до хостелу — подія, яку вона назвала справжнім спасінням. Після промокання вона трохи захворіла, але мала з собою аптечку. День відпочинку зіпсував дощ, тож вона поїхала потягом до Інсбрука.
“Там був момент, який міг закінчитись штрафом. В останній момент виявилося, що конкретно у тому потязі потрібен додатковий квиток на велосипед. Я така: в мене 10 хвилин, я просто біжу… Добре, що я його купила”.
В Італії вночі її налякала сирена тривоги — виявилося, це попередження рятувальників про можливі сильні вітри, дощ чи землетрус у горах, а не щось пов’язане з війною.
Одного дня вона проїхала 200 км, щоб дістатися кемпінгу біля озера Лаго-ді-Гарда — і це виявилося вартим зусиль:
“Я зрозуміла, що я недарма їхала… Я побачила якраз захід сонця. І це було неймовірно… Вода була така дзеркально чиста”.
Серед теплих спогадів — випадок, коли вона впустила велосипед і загубила павербанк між камінням біля моря:
“Я там стояла на карачках, голова вниз, ноги тільки зверху виглядають… збоку це було дуже смішно”.
А також зустріч із хлопцями в кав’ярні, які допомогли знайти, де купити повербанк:
“Вони вдвох шукали, де можна придбати… ще пригостили кавою, розпитували, звідки я їду. Якось так приємно”.
У Словенії, дорогою додому, зупинилася в знайомого, який провів для неї екскурсію — досвід, який їй сподобався настільки, що тепер планує шукати local guides і в майбутніх поїздках:
“Класно мати людину, яка може тобі провести екскурсію, розказати… Це круто”.
Назад Настя вирішила їхати автобусом просто з Словенії до Франківська — це виявилось вигідніше за потяги з кількома пересадками й ночівлями.
Також у Любляні вона відвідала скеледром, де її захопили люди різного віку, що займаються спортом:
“Жінки, можливо 50, можливо 60… вони так гарно виглядали, підтягнуті… У спорту немає віку”.
Куди тягне далі
На запитання про комфорт у соло-поїздці вона відповіла, що самотність її не лякає:
“Мені настільки комфортно одній, що мені не потрібна якась підтримка, допомога, що мені не нудно… Коли мені потрібна була якась допомога, я її завжди просила і мені допомагали”.
Єдиним бар’єром виявилась англійська мова:
“Я можу сказати елементарні якісь речення, але щоб відкрито говорити потоком гарних речень — такого немає… Але зараз такий розвинутий світ, що ти можеш вибрати перекладач на телефоні і спілкуватися”.
Велосипед за всю подорож не зламався. З собою вона брала ремкомплект — запасні камери (три, жодної не використала), мультитул і ключі. З висновків на майбутнє:
“Обов’язково потрібно перевірити дощовик перед цим, під сильною зливою… Також думаю, що заміню собі ліхтарики, на більш потужніші”.
Вже зараз Настя починає уявляти нові подорожі — Туреччина, Грузія, Швеція, Данія (через захоплення моржуванням) та Португалія заради серфінгу й океану:
“Є багато мрій, але потрібно їх реалізовувати, щоб вони не залишились лише мріями, а були реальністю”.
Загалом за подорож не траплялось нічого поганого:
“Не було якихось поганих пригод, типу мені не доводилось тікати чи десь ховатися. Навпаки, траплялись хороші люди, які завжди допомагали”.
Цікавий досвід був у Любляні, де відвідала колишній велозавод, перетворений на креативний простір “Рок”:
“Там колись було виробництво велосипедів… Я ходила, дивилася цими поверхами, і таке відчуття, що все знайоме, бо нагадувало Франківськ”.
Щоб затягнути більше
Минулого року Настя почала організовувати власні поїздки — спочатку дівчачий велозаїзд, а потім — дводенний маршрут із потягом, через села, водоспад і кілька містечок:
Головна проблема організації — залізниця: велосипеди мають їхати лише в чохлах, обмежена кількість місць для них у потягах. Вона навіть писала запит до Укрзалізниці з пропозицією додати позначку “велосипед” в Інтерсіті, але відповіді так і не отримала:
“Чому обов’язково велосипед має бути в чохлі?.. Думаю, що зі мною більшість велосипедистів погодиться, щоб це було якось комфортніше”.
Зараз групи обмежені приблизно 10 учасниками — через брак досвіду в організації та логістичні складнощі.
Її ціль — розвивати велокультуру у Франківську загалом і, можливо, з часом — велотуризм:
“Це моя взагалі така ціль — рухати не тільки велоспорт, а просто спорт, щоб люди знайшли, чим вони хочуть займатися”.
Наостанок вона поділилась головною думкою всієї подорожі — про страх і вихід із зони комфорту:
“Це просто перемога над усім страхом… Нове — це не означає, що щось погане. Це просто вихід із зони комфорту… Можливо, це такий великий пухнастий песик, який гарчить, але він добрий — можна спробувати його погладити”.
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
