Відомий піаніст Майдану Богдан говорить, що був тітушкою. Як з людини, що бере гроші за участь у мітингах, він перетворився на один із символів Революції Гідності розповів у інтерв’ю кореспондентам “Текстів” Марії та Анастасії Старожицьким.
Розмова почалася з художнього фільму «Осінні спогади», який щойно пройшов на екранах країни, знятого іранським режисером Алі-Фахрі Мусаві. У картині йдеться про любовну драму чотирьох людей, зокрема бійця АТО. Прототип головного героя піаніст з Майдану.
– Богдан, а ти знаєш, що став головним героєм фільму «Осінні спогади», і тебе, Піаніста Майдану, що повернувся після війни?!
Ні, він не знав про це. І я спробувала переказати сюжет, за яким Піаністові після поранення нікуди їхати на реабілітацію, хіба тільки знову на передок до побратимів, тому що, він звідти, куди тепер прийшов ворог, і немає у нього більше дому…
Сценарист вгадав історію Богдана, абсолютно випадково.
«Піаніст Майдану» не просто з донецького краю, його, власне, і народив Майдан. Три роки тому тоді тридцятирічний донецький чоловік зумів змінити сам себе. Одночасно з країною. Богдан вперше розповідає про це:
– Як не крути, я – колишній тітушка, на початку грудня 2013-го року стояв зі своїми земляками на Антимайдані в Маріїнському парку, отримував там грошики, по двісті гривень на добу. А в будівлю Київської міськадміністрації, яку захопили майданівці, ходив безкоштовно їсти – там були дуже смачні бутерброди, чай з лимоном.
Ходив, повертався і якось дуже гостро відчував різницю, хто стоїть поруч зі мною, а хто на Майдані. Тут злість і алкоголь, там всі такі щирі, щасливі, натхненні. Так пару днів погуляв і зробив свій вибір, залишився ночувати на Майдані і на Антимайдан більше не повернувся.
А потім вже настала ніч, коли били дзвони, скликаючи всіх на допомогу, і мені було важливо усвідомлювати, що я саме з тими, з ким правильно бути в цей момент, саме там, де потрібно.
Так і пішло – будував барикади, ті самі бутерброди вже робив, чай заварював і розливав.
Я допомагав, мені було приємно, що потрібний людям, людині конче необхідно допомагати іншим. Я до цього жив для себе, а тут ось так. Швидко все закрутилося, міг двадцять годин на ногах бути. Енергетично дуже підтримувало оце відчуття, що ти потрібний.
– Чому почав грати під час Революції?
– Вийшов покурити, побачив піаніно прямо на Хрещатику, захотілося щось заради інтересу зіграти. Не особливо виходило, але намагався згадувати якісь уривки, пам’ятаю, грав шматок Патетичної сонати. Я ж років шість не підходив до інструмента до того моменту.
Сідав і грав, три сигарети поспіль, одну за одною – такий собі час встановив. Зрозумів, відчув, що хочу грати – аж до сліз пробило.
Пішов до хлопців-айтішників, аби знайшли мені ноти тих творів, які я тоді слухав, композиторів Яна Тірсена і Людовіко Ейнауді. Взяв і став розучувати, в актовому залі Будинку профспілок стояв непоганий інструмент, грав на ньому ночами, це, наче, нікому не заважало.
Вже почалися активні дії на Грушевського, стали ми в масках бігати, там гранати, газ, кіптява, з ніг валишся від втоми, а все одно не міг не грати, віддушина це була моя, приходив і грав, скільки хотів.
Потім, коли ми взяли штурмом Український дім, там – шикарний рояль, грав і на ньому, я ж музичну школу так і не закінчив, а звідкілясь руки пам’ятали …
– Як виникла ідея грати перед «Беркутом»?
– Десь у середині січня мені прийшла в голову думка, що інструмент потрібний саме на барикадах. Доки комендант дав мені «добро», виявилося, що ідея, якій судилося реалізуватися, приходить в голову одразу декільком людям: я ще домовлявся, а його вже перенесли на барикаду, кажуть: приходь, грай!
Ту мою гру високохудожньою не назвеш – інструмент вже роздовбали до цього, ще й перенесення – половина клавіш западала, деякі не звучали, це взагалі не гра була.
– А яку музику виконував саме тоді, сидячи спиною до «Беркуту»?
– Ночами, якщо я не грав, то слухав музику в інтернеті, тоді одна композиція торкнула до сліз, став шукати ноти, просив усіх допомогти. Нот не знайшли, знайшли композитора, Ральф Зурмул з Цюріха.
Виявилося, він стежить за подіями в Україні і чув про мене. Він не записав нот свого твору, грав його з голови, але на моє прохання взяв вихідний день, записав нотний ряд і надіслав мені поштою.
Вони в єдиному екземплярі – досі у мене, бойові, пошарпані, в кіптяві від палаючих шин. Ось його «Гімн» я і виконував на барикаді.
Грав, а з боку «Беркута» чувся шансон, намагалися мене заглушити, але не виходило.Пам’ятаю, протягом усієї гри слухав за спиною лайку кількох фотографів, схоже, з різних країн, які поділилися, щоб знімати тих, хто гратиме на помості, кожному на це було по дві хвилини часу… Власне, я просто робив те, що мені хотілося в той момент, і сьогодні продовжую робити не те, що чекають інші від мене, а то, що мені в кайф.
– Музика і Майдан дуже сильно пов’язані – пам’ятаю гру трубача вночі на Грушевського, гімн України, який співали всі… Що саме для тебе є музичним символом Майдану?
– Бабусі з палицями, це їхнє ту-ду-дух. Вони стояли на Грушевського поруч з барикадами так, що до них теж долітали резинові кулі і осколки світло-шумових гарнат (їх «Беркут» часто обв’язував різними металевими части нами, цвяхами, тощо – ред..), тому бабці були з каструлями на головах, і били палицями по шматках жерсті.
– Якби ти зараз зустрів сам себе, того, майданівського, що сказав би собі, про що б попередив?
– Я б зробив все, щоб мій друг Тарасик не поїхав в Іловайськ або зробив би все, аби з ним поїхати. Але все це фантастика, а я живу сьогоднішнім днем. І в ньому у мене все те ж бажання робити щось не для себе, а для суспільства, для людей, які поруч, особливо якщо ти бачиш, що це потрібно.
Добре, що я зрозумів це ще на Майдані. А Тарасик … Ми познайомилися вже під кінець Майдану, а потім були разом, коли в Дніпропетровську формувався штаб нацзащіти.
Тарас Брус тоді пішов добровольцем в полк «Дніпро-1», а мене не взяли, комбат так і сказав: «Нікуди ти не поїдеш, піаністи потрібні живими». Я тоді вже писав свою музику, були композиції «Небесної сотні», ще працюю над нею, хочу підготувати для оркестру, «У кожного своя війна» …
– Ми з Настею слухали “У кожного своя війна” в твоєму виконанні 24 серпня 2014-го року на святкуванні Дня незалежності в Дніпропетровську. Опинилися там, тому що нашого друга вивезли з Іловайська у шпиталь, бродили по місту, все це свято з тисячами людей і танцями на сцені здавалося абсолютно недоречним, бо вже все було ясно про котел, і там у безвиході залишалися близькі люди…
– Я тоді взагалі не хотів грати, але потім вийшов і сказав, що не час святкувати, тому що йде війна і гинуть люди… Прожектори сліпили, геть не бачив, кому говорю і чи почув мене хоч хтось …
Під час Іловайська, Тарас мені наснився тоді і сказав: «Мені шкода всіх вас, бо все це було даремно». І я зрозумів тоді, що він загинув. У мене вже були в житті такі випадки, такі сни. І тоді я вранці прокинувся і сів за інструмент, і тоді відразу «Іловайськ» у мене народився, я грав, плакав і відчував, що він десь поруч, я грав для нього. На одному диханні…
– А ти сам вважаєш, все було даремно?
– Ні, не даремно. Безглуздо як доводити це комусь, так і жалітися. Радію, що в моєму житті все, хоч і повільно, але реалізується так, як я хочу. Захотів воювати – і таки прийняли мене в «Дніпро-1», до побратимів Тараса, базувалися на аеродромі під Маріуполем. Захотів малювати – малюю …
– У музичній школі ти хоч трохи вчився, а в художній?
– Ні, ніде я не вчився. В кінці минулого року гостював в Одесі у подруги з «Дніпра-1», її дочка малювала. Попросив дати мені майстер-клас і за вечір три картини почав і завершив, мене прямо поперло, наприкінці вже пальцями малював.
– Ми зараз збираємося знімати соціальні ролики щодо творчої реабілітації, що це кращий спосіб боротьби з пост воєнним синдромом. Такі коротенькі зовсім, «Випиши з себе війну», «Вималюй…», «Виспівай…», – як бесіда з побратимами стає оповіданням, сцена бою завмирає, перетворюється в картину, шалена перестрілка стає мелодією…
– Я поки війну вимальовую, і вона у мене вже наче й вималювалася. Ці двадцять-тридцять картин, які вже створив, мені її і вималювали.
– Нам твій БТР сподобався … І ще солдат, що прямує до храму…
– Людям подобається реалізм. Аби було схоже на те, що насправді, працював над картиною місяця півтора, вставав щодня, підходив і перемальовував, клав, напевно шарів двадцять фарби …
А потім вималювався саме в сюрреалістичних картинах, змішував фарби і наносив мазки. Ось стан, коли робив ці мазки, точно такий же, як той, коли йшов з барикад грати на інструменті. Це ліки для душі, і кращого для реабілітації по війні дійсно нічого взагалі придумати не можна.
– Думаєш, таки треба наполегливо радити всім, хто пройшов війну, займатися мистецтвом – аби намагалися писати картини, складати вірші та пісні?
– Не обов’язково мистецтвом! Прийшов оце один знайомий боєць з війни, почав бухати, страшно, дружина пішла, побратими не знали, що з ним робити, хнічого не допомагало. Хтось згадав, що він, коли в окопі сиділи, говорив, що мріє свиней розводити.
Скинулися, подарували йому свиню з поросям. Вже за кілька місяців він став фермером, зараз у нього своє господарство, все добре, дружина повернулася. Тому головне не сидіти, склавши руки, зайнятися улюбленою справою, і не буде ніяких повоєнних синдромів. Для мене це дуже важливий момент.
– Ми колись прочитали історичну бувальщину, описану німецьким письменником Еліасом Канетті в лекції «Професія поета» – хтось невідомий перед Другою світовою війною написав на стіні тюремної камери в Німеччині: «Якби я був справжнім поетом, я б зумів запобігти війні». Як вважаєш, чи є у творчості така сила?
– Я думав про це, але у мене поки немає відповіді. Творчість може змінити хід історії. Музика для мене важлива тим, що вона об’єднує, а не роз’єднує, примирює, а не змушує ворогувати.
Музика не має сексуальної орієнтації, расової приналежності. Вона для всіх одна. Під час Другої світової, коли з динаміків на фронті звучала пісня «Лілі Марлен», на п’ять хвилин замовкали гармати. І як же це круто, скільки життів рятували ці п’ять хвилин без перестрілки!
– Більшість тих, хто був символом Майдану, пішли в політику …
– Ні, політика точно не для мене. Я живу за своїми правилами. У своєму всесвіті. У цьому моєму всесвіті є країна, де люди знають закони і контролюють політиків, яких вони найняли, щоб управляти державою.
І все – кожна людина замість того, щоб відпрацювати зміну і пити пиво перед тєліком, читає, розвивається, знає закони і не боїться. Немає у людей страху, який у мене завжди був. Якщо повз них проходить наряд міліції, вони не бояться.
Немає страху, який у мене був раніше, нічого не робив поганого, а по вулиці назустріч патруль і страшно, що можуть забрати, обшмонати, посадити, побити, вбити. Ось це незнання законів, недовіра, байдужість і ігнор, який є у народу, він і породжує ще більший ігнор у влади.
– Чи не здавалося тобі, коли ти вигадував свій всесвіт, що от не просто так в твоєму житті трапилися Майдан і війна…
– Я в принципі вважаю, що у всьому, що відбувається є причинно-наслідковий зв’язок. А якщо все, що сталося, мною проаналізовано і висновки зроблені, це вже не дарма. … Доки я живий, я змінюю світ. І змінювати його найкраще виходить тим, що в мені закладено – музикою, живописом …
– А яке питання ти б поставив зараз сам собі?
– “Що далі?”
– А як відповів би?
– Я від себе і вимагаю зараз конкретної відповіді, тому що, чим конкретніше я відповім, тим легше буде мені далі реалізувати намічене. Адже я досі так і не знаю, хто я.
ФОТО ТИЖНЯ
