Як у Франківську Саша Луцишин відроджує українську автентику через тату (ФОТО)

Автор: Зелінська Таня

02 Aug, 2022 13:14

Поділитись публікацією
Як у Франківську Саша Луцишин відроджує українську автентику через тату (ФОТО)

Зміни в сприйнятті тату-культури й татуювань у світі дуже помітні. Усе більше людей в порівнянні навіть із десятьма роками тому прикрашають своє тіло незалежно від статусу, віку, етносу й самі вирішують, як ставитись до «сакральності» малюнків, відкривають для себе нові стилі та напрями.

Нині неможливо встановити точну кількість стилів татуювання, оскільки це залежить як від індивідуальності майстрів, так і від народів, країн, культур. Стиль тату, що виходить з української культурної ідентичності, відтворює майстер з Івано-Франківська Олександр Луцишин

Саша б’є тату вже понад 10 років, встиг попрацювати за кордоном, вивчав чуже, разом із тим навчився не цуратись свого. В інтерв’ю для СЛУХ Саша говорить про те, як прийшов до свого стилю й чому важливо відроджувати українську автентику в тату, інформує “Галка”.

 

Сашо, як усе почалось? Як почав бити тату?

Канонічно: як і більшість людей, я закінчив школу, вступив в університет, навчався на кераміста-скульптора. Але так склалось, що закинув ту справу на другому курсі. Вирішив учитись сам, ходив до майстрів, підглядав, підучався. Коли закинув універ, мені треба було якось заробляти, і спершу я малював різні графіті на замовлення. А тут мені батько каже: «Слухай, є така тема — татухи». Я почав вв’язуватись у це все. В 2010 році тату було взагалі не поширеним явищем у широких колах, інформації теж було не так багато. Відповідно моя школа — це були партаки. Дуже вдячний насправді друзям, які терпіли кожен партак. Майстрам, що ввійшли в цю справу зараз, дуже пощастило — вони мають змогу одразу прийти до виразності в стилі. Їм вдалось перейти оцей період, коли ти б’єш те, що тобі дають бити.

Сприйняття тату 10 років тому сильно відрізняються від сьогодення. Навіть сьогодні для багатьох тату — це прояв приналежності до тої чи іншої соціальної групи або субкультури, а не спосіб самовираження. Як було в 2010-х?

10 років тому люди з татуюваннями сприймались або як максимальні фріки, або це були люди, які «відсиділи». У мене були дві категорії клієнтів — кримінальний прошарок і фріки, тобто все, що малось на увазі під субкультурою — все було у мене. Я з Рівного — це невелике місто, майстрів там було небагато, доводилось переробляти тату тим, кого в жаргоні називають «в бігах», перекривати якісь роботи. Вже потім, коли логістика розвивалась, інтернет ширше використовували, з’явились телепередачі різні, чорнила завозили — то воно почало якось розвиватись. Люди бачили у когось із селебріті татуху і собі теж хотіли. Тоді вже я міг собі дозволити обирати, що хочу бити, а за що не візьмусь. Це якась маленька сходинка в формуванні тебе як майстра.
 
Маєш свій топ трешових тату?
 
Пір’ячко, вовк і місяць на фоні лісу, окремі надписи латиною. Ну, і метелик на поясниці. В мене ще була історія — прийшов клієнт, у студію зайшов одразу на голому торсі, футболочка збоку. 
 

І ВІН РОЗКАЗУЄ:«ХОЧУ ТАТУ — ОТУТ МАЄ БУТИ ПАПА ЛЄВ, МАМА ЛЄВ, ЇХНІ ДІТОЧКИ ЛЬВИ, І ВОНИ ДИВЛЯТЬСЯ В ОЗЕРО І БАЧАТЬ СВОЄ ВІДОБРАЖЕННЯ». Я ВІДМОВИВСЯ ВІД ЦІЄЇ РОБОТИ, АЛЕ ЖИВУ З ДУМКОЮ, ЩО ХТОСЬ ТАКИ ПОГОДИВСЯ ЦЕ БИТИ.

 
 
Багато українських майстрів працюють за кордоном. Це справді перспективніше чи справа лише в фінансовій складовій?
 
Особисто я за кордоном працював у студіях, які я називаю конвеєрами. Приходять люди, ти б’єш і просто заробляєш гроші. Було так, що за день приходили три людини і били одне й те саме. І коли ти пропонуєш щось змінити, то тобі показують картинку Джей Ло і кажуть: «Хочу так». Ситуація там насправді сумніша, ніж у нас, люди найчастіше б’ють квіточки чи щось таке. Щодо українських майстрів, то в нас є величезна перевага. По-перше, ми працелюбні дуже, через призму минулого мислимо трохи по-іншому — є дуже велике прагнення самовиражатись, працювати над формуванням власного стилю. Наприклад, Єн Левін — українець, що став одним із найкращих майстрів світу, фактично він відродив стиль хенд-поук (татуювання з допомогою голки по шкірі вручну, без використання електропристроїв, — ред.). Єдиний недолік українських майстрів, і не лише в діяльності, а в ментальній складовій — це меншовартість.

Створювати власний стиль, що виходить з історичного та культурного минулого — це твій спосіб боротись з синдромом меншовартості? Як ти загалом прийшов до цього?

 
Насправді це дуже недавно почалось. У 2019 році я захопився японською культурою: почав читати, вивчати татухи, як їх б’ють, сам їх бив. А потім задумався: якого дідька є американська татуха-олдскул, японське тату, Полінезія, а ми — крутий самобутній народ і не ідентифікуємо себе в цій сфері? 
 
Хотілось, щоб у нас теж щось своє було. Хотілося старе поєднати з новим. Я почав шукати якісь прояви автентики з Гуцульщини, загалом заходу України, знайшов купу референсів Косівського району. Почав малювати ескізи — у людей реакція була просто фанатична! Я зрозумів, що то зелене світло.

 

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА — ЦЕ НАСТІЛЬКИ ВЕЛИКИЙ ПЛАСТ АВТЕНТИКИ, ЩО В ЦЬОМУ МОЖНА ВІЧНО КОПАТИСЬ. РЕФЕРЕНСИ БЕРУ З НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ — КЕРАМІКА, ВИШИВАНКИ, РІЗЬБА ПО ДЕРЕВУ, СЛОВОМ, ВСЕ, ЩО ПЕРЕДАВАЛОСЬ ІЗ ПОКОЛІННЯМИ.

 

Є у тебе якась робота, яка прямо дала розуміння, що це те, з чим варто працювати?

Танцюючих гуцулів на грудях у дівчини набив. Із нього все почалось. Ще недавно намалював чисто тестове тату — Степана Бандеру. 
Боже, я в житті б не подумав, що така реакція буде! Дуже круто аудиторія сприйняла. Коли мене запросили працювати в Берліні, на студії мене представляли вже як майстра, що займається українським тату. Це дало підстави вважати, що у нас уже є якесь своє відгалуження, свій стиль, я подумав, що варто продовжувати в тому ж дусі. У мене весною 2019 була клієнтка з Італії. У неї не було жодних зв’язків з українським корінням, вона просто приїхала в Карпати, подорожуючи Україною. Побачила якось мене в інстаграмі, прийшла і захотіла два браслети вишивки. Ми говорили ламаною англійською, але сам факт, що українське тату заходить — приємний.
 
 

Чи відчуваєш зміни в сфері татуювання від початку повномасштабного вторгнення росії?

Та ні, чим займався, тим і займаюсь. Зараз працюю у Львові, в Києві нещодавно бив кілька робіт. Стараюсь трошки донатити, іноді віддаю свої ескізи для мерчу, який відсоток віддає на ЗСУ. На щастя, люди трохи усвідомили, ким вони є і звідки тягнеться їхнє коріння. 

 
 

Я ДУЖЕ СИЛЬНО МРІЮ, ЩОБ БІЛЬШЕ І БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ ПРИКРАШАЛИ СЕБЕ ТИМ, ДО ЧОГО ВОНИ НАЛЕЖАТЬ.

Ми іноді навіть не уявляємо, як сильно ми переплетені зі своєю культурою, з якого регіону б не були. Але водночас дуже не хочу, щоб українське тату ставало якимось популізмом. 

Чесно кажучи, мене дратує історія з ескізами «рускій воєнний корабль…», «ой у лузі червона калина…» і тому подібним. Як нація, ми недооцінюємо і себе, і свою культуру, сприймаючи її як вузьку сукупність автентики, але насправді це широченний спектр культурних проявів — і в тату це теж можна проявляти. Ми страшно себе недооцінюємо, але якщо подивитись глобально, то ми дуже круті.