«Якби я не хотів подобатися людям, я був би геніальним». Розмова з фотографом Дмитром Петриною про мистецтво та науку (ФОТО)
Колись невдала плівка надовго відвернула його від фотографії. Сьогодні Дмитро Петрина — один із найвідоміших фотографів Івано-Франківська, професор університету та автор робіт, які викликають суперечки й захоплення водночас. У розмові він розповів, чому не став би військовим репортером, де бачить межу мистецтва та чому вважає, що бажання подобатися людям заважає бути геніальним.
— З чого почався ваш шлях у фотографії?
— Насправді це було цікаво. В мене батько фотографував і моя тета, колись було таке фотоательє біля театру ляльок, і вона була завідувачкою в цьому театрі. Ми час від часу з сім’єю приходили фотографуватися. Напевно, це звідти пішли ті моменти, коли мені стало це цікаво як процес. Якась така магія відбувається, потім з батьком друкування фотографій. Я почав фотографувати в школі, але так вийшло, що ми поїхали з класом в Брест, я знімав тоді багато і забув перемотати плівку, тому засвітив її. Так в мене закінчилася ця шкільна любов до фотографії, бо мене трафило.
— Така травма?
— Так, травма. І десь тоді я перестав. А почав фотографувати знову в більш зрілому віці, десь під кінець університету. Теж досить дивні були обставини. Я був спортсмен, і тоді були відповідні спортивні кола в 90-тих роках. Якось мене були сильно «потлумили» і, коли я відійшов, це було моє друге народження і переоцінка того, чим займаюся. Потім з якогось дива захотів фотографувати. При чому настільки сильно, що почав шукати різні журнали, технікою цікавитися, купив фотоапарат і почав фотографувати людей, сімейні сценки та комерційні зйомки.
— А як народився ваш стиль, ви ж сильно вирізняєтеся з поміж інших фотографів?
— Тому що я не типовий комерційний фотограф. Більшість налаштована на комерцію, подібність. На те, щоб отримати результат, подібний на якийсь там, де існує світ референсів і так дальше. Мене не цікавить зовнішнє, зовнішня сторона картинки. Точніше, воно мене цікавить, але не цікавить, чи сподобається у підсумку клієнту.
— Навіть так. То це просто в задоволення процес?
— Так. Я, звичайно, можу зробити екстра-шик портрет і фешн в будь-якому стилі, це буде робота, яку я роблю дуже добре. Але мені більше подобаються експерименти з природою, світлом, людьми. В мене є негативна риса, інколи я хочу сподобатися людям. Якби я не хотів подобатися людям, я би був геніальним.
— Я вас розумію. А яка для вас хороша фотографія, коли ви дивитеся і думаєте: «Хороша фотка, прекрасна»?
— От ти листаєш інстаграм і тебе зачіпає щось?
— І ваші фото саме так і зачіпають.
— Це фото умовно відрізняється від інших, воно щось несе. Не просто якийсь візуал, гарна дівчина, красиве дерево чи море умовно. Тобто я завжди намагаюся знайти у фотографіях те, що зачіпає. Цікаву композицію, поєднання кольорів, цікаву емоцію, цікаву зовнішність.
— І коли зачіпає, це хороша фотографія?
— Краще, коли все разом поєднується. Це як хороший фільм з хорошими акторами. От в тебе є улюблений фільм?
— Є.
— Який?
— «Розвіяні вітром».
— Чому?
— Бо він прекрасний. Старий, гарний, з хорошим сюжетом і акторами.
— І це шедевр, так і в фотографії.
— А є теми, з якими ви не працюєте?
— Згадую те, що пропонували. Напевно, не було ніяких.
— А таке, що не подобається і ви це обходите?
— Скажу таке, мені важко знімати документальні події, де я задіяний в більш потрібну сторону. Поясню. Я би не був військовим репортером, я би не був репортером на майдані, напевно. Тому що, з якоїсь сторони, я буду більш цінніший, ніж просто щолкати фотоапаратом. Мені здається так. Тобто я би був повністю задіяний в процес і не міг відсторонитися.
— То для вас важливо мати якийсь простір від цього?
— Для мене важливо дивитися кіно, спостерігати збоку і щоб воно мене емоційно не втягувало, це важливо для фотографії. А в житті різні моменти бувають.
— А ваші екстравагантні фото «ню». Як вони народилися і чому?
— Та чому екстравагантні?
— Для нашого суспільства екстравагантні і для більшості занадто.
— Знову ж таки, з тих журналів, які я дивився, там була секцію ню. Це завжди були топові нішеві речі. Потім з’явилися фотосайти, де ню набирало найбільше рейтингів і було цікаво. Я починав з портретів, це завжди робота з світлом, людьми. Людина, яка знімається в цьому стилі, вона трохи інша, ніж коли за бронею одягу. Тому цікава якась реакція, відкритість.
— А пам’ятаєте свою першу фотосесію в цьому стилі?
— В мене була знайома з модельного агентства, висока, красива. Цікаво, як вона зараз, десь в Канаду виїхала. І я пам’ятаю, вона прийшла, в неї це не був перший досвід такої зйомки, і вона принесла фото своєї бабусі, де бабці в районі 20. Це було повністю оголене фото, де вона на камені, десь 1926 рік, під парасолькою на березі моря. Вона показує і каже: «В мене офіґєнна бабця і зараз я в розквіті своїх фізичних сил, далі не знаю як буде, тому чому ні». Ми з нею здружилися і потім я її ще багато разів фотографував.
— А де межа між мистецтвом і провокацією?
— Тут питання, де мистецтво, може, перебір — це теж мистецтво.
— А для вас особисто?
— Я бачив багато всесвітньо відомих фотографів, де я ставив для себе межу, що я так би не сфотографував, але це чомусь притягує. Стараюся ставитися до всього як до пізнання, як дослідник. Є багато відомих фотографів, які балансують між межами. Чим більше живеш і спостерігаєш, то все більше розумієш, що межі не існує.
— А були такі випадки, коли приходила модель і її задум був для вас межею?
— До мене приходять зніматися в гламур з вколотими губами, і для мене це вже перебір. Тобто я це людині казати не буду, це її особиста справа, це дань моді. Чи буду я таке фотографувати? Буду. Чи мені це подобається? Якщо так подивитися, то добре, що це не моя жінка. А насправді я ціную в людях відчуття прекрасного Простота — найкраща прикраса або ж вміння комбінувати речі, кольори, як себе людина представляє. Напевно, це індивідуально і цінно.
— А яка людина з фотосесії запам’яталася вам найбільше?
— Мені зазвичай запам’ятовуються цікаві хороші фотосесії. Останнє, що я запам’ятав, — це з актором Віктором Абрам’юком. Там, де він в плащі, вітер сильний. Як там зійшлося все до купи, він з його харизмою. Мені здається, я там передав не лише його образ, а й частинку його справжнього.
— Дивне питання, але хвилює багатьох. Canon чи Nikon?
— Насправді немає значення.
— Перейдем до вашої основної роботи. Як це поєднувати творчу роботу з технічною наукою?
— Я з дитинства ходив по точних науках — фізиках, математиках. Мені було цікаво і легко. Фотографія теж умовна наука і теж якесь дослідження людини, самого себе в першу чергу. Як кажуть, фотографи-портретисти фотографують себе.
Фотографією я тоді взагалі не займався, я був хороший спортсмен, а потім щось пішло не так. Я добре вчився, школу з золотою медаллю закінчив, для мене це все легко було. Нещодавно для себе помітив, що є подібність в точній науці і створенні фотопроєкту. Ти досліджуєш якусь тематику, шукаєш подібне і різне.
— І як допомагає точна освіта у фотографії?
— Я можу структурувати проєкт, провести нитку, з чого почати і де закінчити.
— А як поєднувати викладання і фотографію?
— Людина, напевно, відпочиває не тоді, коли лежить на дивані, а коли змінює якусь діяльність. Там інтелектуальна діяльність, а тут творча, задіюються різні півкулі мозку. Мені ще подобається спорт, це для мене і психолог, і розгрузка, без нього я не можу.
— Чи не заважає творчість в університеті?
— Заважає, на творчість потрібен час, а викладання — така робота, яка не закінчується в університеті, а й продовжується ще вдома. Я стараюся швиденько виконувати і якісно, щоб не переробляти, хоча в один момент, коли я був завідувач кафедри, це досить не подобалося керівництву.
— А як це в соціальному плані поєднується, чи немає проблем?
— В якийсь момент мені було сказано, що я недостатньо витрачаю часу на роботі на кафедрі, і мене зняли з цієї посади.
— А як зі студентами?
— По-різному, стараюся дати знання тим студентам, які хочуть вчитися, я вже 25 років викладаю. Тому стараюся бути ефективним в цій роботі теж. 70 % студентів зараз не хочуть вчитися і не бачать себе в професії, а бачать якісь швидкі можливості заробітку.
— Студенти ніколи не питають про ваші фотографії?
— Колись я фотографував на випускні шкільні альбоми, і у вересні третина потоку впізнавала мене і була сильно шокована, що я ще й викладаю. А так ніколи не було особливих випадків.
— А колеги?
— Так само, інколи показую їм фотки. Думаю, це цікава частина мого життя. Можливо, вони говорять десь за спиною, але я не звертаю на це уваги.
— А як реагує сім’я, чи підтримує?
— Якось так сталося, що я одразу одружився. Батьки не дуже підтримували фотографію, бо я з наукової сім’ї. Попередня дружина теж скептично ставилася, особливо до ню, це було для неї табу і, можливо, це був початок розриву. Ми розійшлися, мене вже занадто контролювали, а другий раз одружений на своїй учениці по фотографії, принаймні вона мене розуміє. Стараюся все розказувати, щоб не було ніяких непорозумінь між нами.
— Який Франківськ у вашому об’єктиві зараз, як він змінився за останні роки?
— Зараз мало його фотографую, раніше більше фотографував місто. А Франківськ… як то кажуть — всі ми родом з дитинства. Всі пам’ятаєм речі, які нас чіпляли: телефонні будки, пункти прийому склотари і таке інше. Зараз все стрімко міняється, і я вже старший чоловік. Мені не подобається, як зараз змінюється місто. Тому що бездумно і незаплановано. Якось воно все сумно виглядає, як вирішити — не знаю і не стараюся це зробити. Приємно, що зараз є молоді активісти, які хочуть це вирішити і не бояться казати.
— За ці роки Франківськ погарнішав чи навпаки став гірше?
— Є якісь речі приємні, те, що я помітив: раніше садили стилізовані клумби з однаковими квітами, а тепер садять різні дикорослі, і це вже десь з європейських країн. Сумно, що пропадає історичний центр, як з цим боротися — не знаю. Не реставрують, їм легше завалити старе і побудувати на цьому місці 15 поверхів.
— І на останок. Як бути людям, які хочуть фотографувати, але бояться проявити себе?
— Напевно, все індивідуально. Для мене фотографія — зміст життя. Я хочу бути в цьому хороший, успішний. Це перша причина, чому варто чимось займатися.
Займаюся цим більше 25 років, це розуміння, що це твоє і ти маєш це зробити. А хто боїться — життя коротке насправді. Повертаюся до ситуацій двадцятирічної діяльності — цей період так швидко пролетів. Звичайно, що геніальність — це таке собі, хочеться отримувати задоволення від того, що ти робиш. Хочеться, аби тебе запам’ятали і ще прийшли взяти інтерв’ю.
Розмовляла Дар’я Базовод
ФОТО ТИЖНЯ
