“Якщо людина, яка хворіє, все одно посміхається тобі зранку — то ти прийшов туди, де твоє місце і де ти потрібен” розмова з Іванною Дмитрук про паліативну допомогу в “Карітасі”
Паліативна допомога в Україні досі оповита міфами: одні бояться, що “здати родича” означає зректися його, інші й гадки не мають, що така допомога взагалі їм необхідна. Її часто плутають із “хоспісом”, та насправді це комплексна допомога пацієнтам із тяжкими та невиліковними захворюваннями, спрямована на те, щоб полегшити біль та інші симптоми, а також підтримати саму людину та її родину. Її можна отримувати як у стаціонарі, так і вдома — за допомогою мобільних бригад.
Та спершу про мережу паліативної допомоги на Івано-Франківщини.
У 2026 році стаціонарну паліативну допомогу дорослим і дітям в Івано-Франківській області надають 30 закладів охорони здоров’я та одна благодійна організація. Загальна сума їхнього контрактування з НСЗУ становить 68,8 млн грн.
Мобільну паліативну допомогу в області надають 40 закладів охорони здоров’я, з яких два приватні, а також одна благодійна організація та Івано-Франківський національний медичний університет. На цю допомогу у 2026 році законтрактували з НСЗУ загалом 90,9 млн грн.
Кількість паліативних та хоспісних ліжок в Івано-Франківській області протягом 2021–2025 років зросла з 132 до 538. Водночас збільшилася і кількість пацієнтів, які отримували стаціонарну паліативну допомогу:
- у 2021 році пролікували 1239 хворих, із них виписано 1158, померло 81;
- у 2022 році — 3810 хворих, виписано 3545, померло 265;
- у 2023 році — 6561 хворого, виписано 6398, померло 163;
- у 2024 році — 6496 хворих, виписано 5948, померло 548;
- у 2025 році — 5575 хворих, виписано 4980, померло 595.
За перше півріччя 2026 року на 500 ліжках вже отримали лікування 1746 пацієнтів, повідомили “Галці” в Департаменті охорони здоров’я Івано-Франківської ОДА.
Переглянути заклади, що надають таку спеціалізовану допомогу, на сайті НСЗУ: у розділі “Е-дані” оберіть “Аналітичні панелі (дашборди)” та перейдіть до дашборду “Електронна карта місць надання послуг за програмою медичних гарантій” . На третій сторінці у полі фільтрів оберіть область або населений пункт, а в “Групі послуг” — паліативна допомога. Дашборд покаже всі заклади, які мають договір на пакет, а також їх контакти.
Про те, що насправді ховається за словом “паліатив” — стаціонар на 25 ліжок у Войнилові, виїзні бригади по селах, духівник біля ліжка помираючого і функціональне ліжко в оренду додому, вигорання медсестер і надію, яку приносять навіть найважчі пацієнти, — розповідає в інтерв’ю “Галці” Іванна Дмитрук, директорка департаменту розвитку медичних послуг Медичного центру Благодійної організації “Карітас Івано-Франківськ”.
— Пані Іванно, розкажіть що мається на увазі під “паліативною допомогою”, які це послуги?
— Медичний центр “Карітас Івано-Франківськ” спеціалізується на наданні паліативної допомоги. Паліативна допомога може бути стаціонарною, яка надається власне на території медичного центру, так і виїзною, мобільною паліативною допомогою, яка надається за місцем проживання важкохворої людини.
Наразі ми маємо стаціонар, який розрахований на 25 ліжко-місць, і кожна людина має право отримувати кваліфіковану медичну допомогу тут, якщо вона її потребує.
Суть паліативної допомоги полягає не тільки в тому, що ми надаємо допомогу власне самій хворій людині, — тут діє комплексний підхід. Іноді буває так, що допомоги більше потребують ті, хто доглядає важкохворого пацієнта, тому що іноді хвороба триває роками, і людина, яка здійснює опіку, догляд, дуже виснажується за цей час. І коли до нас люди звертаються, цікавляться нашим стаціонаром, я завжди говорю їм про те, що настав, напевно, час подбати передусім про себе, тобто оформити важкохворого пацієнта до нас у заклад, а за цей час трошки відпочити, відіспатися. Навіть якщо щодня людина буде провідувати пацієнта в стаціонарі, то все ж таки вечір вона матиме для себе, щоб набратися сил.
Іноді буває так, що родичі оформляють до нас пацієнтів, але в цей час влаштовують якісь свої особисті сімейні справи. Наприклад, під час вступної кампанії буває так, що мамі чи батькові потрібно зайнятися справами з вступом дитини. Якраз зараз у мене були такі дзвінки: хочуть оформити до нас пацієнта тільки тому, що треба з дитиною їхати, наприклад, до Києва, подавати документи. Тому ми навіть раді, що можемо допомогти людям у такій ситуації.
Важливо сказати, що, на превеликий жаль, цього року ми не маємо пакета від НСЗУ — тобто безкоштовної паліативної стаціонарної допомоги для людей віком від 65 років. Але, будучи недержавним медичним закладом, ми маємо право надавати послугу за кошти інших фізичних осіб.
Тобто якщо пацієнт не має 65 років, але родина потребує, щоб ми його госпіталізували, робиться електронне направлення сімейним лікарем, і послуга надається за кошти інших осіб. Це можуть бути донорські кошти — якщо ми реалізуємо різні європейські проєкти, а можуть бути кошти самих родичів, які просто оплачують фактично надану послугу стаціонарної паліативної допомоги.
— А самі підходи в стаціонарі та вдома якось різняться? Це різні етапи допомоги?
— Насправді, ментальність нашого населення полягає в тому, що більшість людей хочуть хворіти і помирати вдома — це і про гідну смерть теж. Іноді буває так, що ти приходиш додому, навідуєшся до пацієнта і бачиш, що в стаціонарі ти міг би зробити більше, краще, кваліфікованіше, але є право пацієнта — він хоче бути вдома.
Підходи однакові. Як у стаціонарі є лікарі, медичні сестри та соціальні працівники-доглядальники, так і додому пацієнта відвідують лікар і медична сестра, а за потреби, якщо є одинокі люди, може навідатися соціальний працівник. Як у стаціонарі є духівник — підтримка нашого капелана — і психологічна допомога нашого психолога, так само і додому навідується духівник і психолог, щоб надати психологічну підтримку родичам.
Тобто різниці в наданні допомоги немає, суть тільки в тому, де перебуває пацієнт. А комплексність все одно передбачає всі складові: медичну, соціальну, психологічну і духовну.
— Можете пояснити, за якими ознаками ми розуміємо, що людині вже потрібна паліативна допомога?
— Зазвичай коли, наприклад, людину виписують зі стаціонару — припустімо, стався інсульт, — лікуючий лікар при виписці дає рекомендації родичам, що потрібно робити далі з пацієнтом. Вони мають прийти додому ще перед тим, як забирати пацієнта, і насамперед зважити, чи їхній будинок або квартира пристосовані для того, щоб забрати маму чи тата додому.
Тобто чи буде ліжко комфортним для того, щоб хворий на ньому лежав і не дістав пролежнів від того, що лежатиме на цьому ліжку. Чи буде кому його доглядати, тому що в паліативі важлива не лише медична, а й доглядова складова. Важкохворий пацієнт потребує догляду — це насамперед гігієнічні послуги, це збалансоване, калорійне, іноді спеціалізоване харчування, якщо людина, наприклад, не може ковтати, тоді застосовується гастростома чи катетери.
Тому родичі мають самі зрозуміти, чи вони готові взяти на себе відповідальність за продовження лікування й реабілітації свого родича. І якщо вони зрозуміли, що їм важко, вони мають право звернутися до установи, яка надає паліативну стаціонарну допомогу.
На щастя, у нашому місті є дуже багато лікарень, які мають відділення стаціонарної паліативної допомоги, є багато виїзних паліативних бригад. Власне, тому ми більше сфокусували свою діяльність на Калущині, у Войнилові, тому що зрозуміли: у самому Івано-Франківську ця послуга більш-менш покривається закладами охорони здоров’я міста. А от у сільській місцевості люди менше охоплені такою допомогою, тому ми більше фокусуємо свою діяльність саме на сільському населенні.
— Ви згадали, що у вас є додатково психологічна допомога та духівник. Як вони комунікують з такими людьми, наприклад, якщо в них невиліковна хвороба? Як будується ця взаємодія? Чи є якісь фрази, яких варто уникати?
— Знаєте, у психології є таке поняття — стадія заперечення. Зазвичай, коли з людиною раптово щось трапляється, — чи це інсульт, чи раптово виявлена онкологія, — людина замикається в собі.
Завдання психолога насамперед — пропрацювати з родичами: чи готові вони відкрити діагноз пацієнту. Водночас спілкуватися з пацієнтом: чи готовий він у своєму психоемоційному стані почути цей діагноз. Підготувати його до цього, тому що сьогодні медицина говорить про те, що пацієнт має право знати свій діагноз, аби завершити всі свої справи — юридичного характеру, наприклад, якщо в нього двоє-троє дітей, треба подбати про кожного, щоб ніхто не тримав образи, — і підготуватися до того, що зрештою чекає кожного з нас у кінці життя.
Так само і духівник доповнює роботу психолога. Але якщо психолог налаштований підготувати людину й родичів радше на емоційному рівні, то духівник намагається з’ясувати, наскільки людина готова постати перед Богом в іншому світі, примирити її з Богом. Бо іноді буває так, що, на превеликий жаль, ми бачили: люди не сповідалися, не причащалися за своє життя, а навіть якщо це робили, то дуже рідко і навіть не усвідомлювали цінності цих таїнств.
Роль духівника іноді буває надважливою, коли людина вже не говорить. Є таке таїнство — єлеопомазання: духівник стає посередником між пацієнтом і Богом, і людині дарується прощення всіх її гріхів, попри те, що вона не може навіть їх визнати.
І знаєте, у нас багато пацієнтів помирало — відносно, скажімо, один-два пацієнти на місяць помирають у стаціонарі. І я бачила сльози на очах тих, хто вже не міг розмовляти. Мабуть, це було прийняття того, що “я відходжу, але відходжу там, де мав би бути”.
— Можливо, є якісь психологічні потреби пацієнтів, які залишаються непоміченими довгий час?
— У час війни це дуже велика проблема — пацієнти не помічені навіть тими, хто поруч із ними. Іноді діти живуть окремо від батьків або навіть далеко за кордоном і не завжди мають час приділити їм увагу. І коли трапляється інсульт, чи якась травма, чи операція, іноді бракує того взаємозв’язку між рідними в сім’ї, щоб просто виявити не стільки догляд, скільки співчуття, любов, дотики любові.
Пацієнтам, коли вони злягають, іноді — це вже з мого спостереження — не так важливо, що зробить медсестра, соціальний працівник чи лікар, як важливо, коли зателефонує дочка за кордоном, увімкнеться камера у Viber, вони побачать одне одного, чи коли родичі їх відвідують і залишаються переночувати. Ми навіть таке практикуємо — розуміємо, що іноді люди приїжджають здалеку і хотіли б побути якнайдовше. У нас є сімейні палати, і ми дозволяємо родичам залишатися з рідними.
І це, знаєте, іноді та крапля, якої бракувало у великій системі лікування, яку забезпечував стаціонар, — доки не зустрілися дві рідні людини. Тому дуже важливо, щоб родичі все ж таки проявляли турботу про своїх рідних.
— А про межу, яку, мабуть, не варто переходити, щоб людина не відчувала залежності від цієї допомоги, від сторонніх, — про збереження гідності цієї людини?
— У паліативі є така важлива функція — навчання навичкам самообслуговування. Коли ти доглядаєш, тобі, звісно, набагато легше самому погодувати хворого ложечкою чи напоїти. Але в паліативі дуже важливо, як ви й казали, зберегти гідність людини до останнього.
Тобто запропонувати людині — бо все ж таки, навіть при геміпарезі з одного боку, є робоча друга сторона, — щоб вона тою робочою рукою могла зробити щось сама.
Даєш гребінець, щоб зранку зачесалася. Даєш вологу серветку, щоб обтерла обличчя і, наприклад, якісь ділянки. Можеш подати чашку з водою, найкраще з поїльничком для лежачих хворих, чи трубочку, щоб людина сама попила. Можеш посадити людину, підсунути приліжковий столик, щоб вона здоровою рукою поїла сама.
Звісно, це додасть більше клопоту, бо кругом буде водичка, кругом буде супчик, десь забрудниться одяг. Але це дасть людині відчуття, що вона не “овоч”. Вона жива, про неї турбуються, про неї піклуються, але вона може ще щось зробити для себе сама. Це надважливо в будь-якому догляді — чи вдома, чи в межах стаціонару: давати людині можливість забезпечувати щось собі самій.
— А коли доходить до розмов власне про смерть, якщо людина сама це порушує, чи підтримуєте ви цю розмову? Який тут механізм, як правильно це робити?
— Ви знаєте, це складно — знайти якісь заготовлені слова, готового тексту тут бути не може.
У мене була така ситуація, коли я одного разу ночувала в медичному центрі, і в нас помирала одна бабуся. Їй було вже понад 90 років, але, звісно, діти й онуки хотіли, щоб мама, бабуся жила якнайдовше. Наростало таке клекотливе дихання, я бачила в очах родичів страх, переляк.
Звісно, лікарі підключили крапельницю, намагалися допомогти зі своєї медичної точки зору. У той час я зателефонувала нашому духівнику й попросила, щоб він приїхав. Він сказав, що зараз буде, а щоб зайняти родичів у цей час, я просто взяла вервицю й молилася з ними до Божого милосердя.
Я, звісно, сказала їм: “Я не знаю, за що ми будемо молитися. Давайте просто помолимося. Нехай Господь зробить так, щоб вашій мамі стало легше. Але чи це буде легше на відхід душі, чи легше на одужання — ми не можемо знати. Ми просто будемо з вами молитися”.
І знаєте, навіть пацієнтка, попри такий важкий стан, теж чула нашу молитву, — і, як я вам говорила, з її очей стікала сльоза. Тому я так розумію, що в той час панувала якась особлива атмосфера, вона була якась неземна. Навіть відчувалася присутність Бога в той час, тому що все було якось дуже тихо, — просто молитва на вервиці. Дуже зворушливо було.
І родичі, знаєте, були дуже вдячні за те, що в цей момент вони не були самі, — духівник їхав, щоб зробити все належне, але в цей час вони вже мали підтримку від інших.
Важливо, коли пацієнт поступає у стаціонар: лікарі й медичний директор проводять первинний огляд, дивляться виписки, тобто знайомляться з діагнозами. І десь треба проговорити з родичами: якщо надії немає і ти розумієш, що людина поступила ненадовго, то не лише психолог, а й лікар мають сказати правду, щоб той проміжок часу, який людині залишився, могли використати і рідні, і сам пацієнт. Це важливо — не замовчувати.
Якщо ми бачимо, що людина в надзвичайно тяжкому стані, про це треба говорити: “Будьте готові до всього, бо може бути по-різному. Ми з нашого боку будемо робити все можливе, щоб зберегти життя вашої рідної людини якнайдовше. Але ми не Бог, ми не всесильні і не знаємо, коли настане час відходу, тому треба бути готовими до цього”.
Але паліатив — це й інші стани. Бо зазвичай справді паліатив більше асоціюється з хоспісом, із хоспісною допомогою, тобто з допомогою на термінальних стадіях захворювання. Є різні діагнози, іноді діагноз обмежує прогноз життя, але цей прогноз триваліший, а іноді при онкології бувають набагато коротші прогнози життя, тому треба все встигнути.
— Розкажіть трохи про саму цю систему. Можливо, вона змінилася за останні роки в Україні — покращилася чи просто змінилася?
— Насправді система надання паліативної допомоги змінилася у двох напрямках.
Якщо говорити про пацієнта, то сьогодні заклади охорони здоров’я, які надають паліативну стаціонарну чи мобільну допомогу, мусять відповідати всім нормам і стандартам, яких вимагає Національна служба здоров’я України. Це починається від облаштування палати й до наявності у стаціонарі всіх необхідних лабораторних, рентгенологічних, УЗД-обстежень, наявності різних спеціалістів, відповідності персоналу кваліфікаційним нормам. Тобто дуже багато тонкощів потрібно витримати, щоб заклад відповідав критеріям надання національної паліативної допомоги.
Паліативна допомога виросла в тому, що більшість людей зрозуміли: це не тільки про смерть, це про якісну допомогу, про допомогу родині, коли їй важко, коли вона не справляється, коли ти бачиш, що робиш щось, а покращення немає. І вже змінюється та стереотипність: “якщо я віддам маму у відділення паліативної допомоги, то я ніби здам її в хоспіс”. Ні — я віддам її в заклад, який мені допоможе, а потім знову заберу додому і зможу доглядати далі вдома.
Паліативна допомога — це про всебічний догляд: якісний, соціальний, психологічний, духовний.
З іншого боку, на превеликий жаль, я розумію державу: недостатність коштів. І все це дуже несприятливо на нас впливає, тому що з кожним роком ми отримуємо все менше фінансування на паліативного пацієнта, а кількість паліативних пацієнтів постійно зростає. А пакет компенсує все менше коштів на одного пацієнта.
Відповідно, це трохи обурює заклади, які надають цю паліативну допомогу, тому що якось парадоксально зростає вартість ліків, зростає вартість засобів догляду, люди повинні отримувати гідну заробітну плату, тому що догляд — це дуже важка праця, і якщо не буде фінансової мотивації працівників працювати в такому закладі, вони не захочуть там працювати.
Дуже багато медсестер просто звільняються із закладів охорони здоров’я, навіть їдуть за кордон, тому що там вони зможуть заробити більше коштів, ніж тут в Україні. А все це через недостатнє фінансування будь-якої медичної допомоги, зокрема й паліативної.
Я боюся навіть загадувати наперед, але про це треба бити в дзвони, щоб у НСЗУ трохи задумалися над тим, що вони роблять, тому що насправді з війною кількість пацієнтів, які потребують догляду, зростає, а кількість закладів, що її надають, буде зменшуватися, якщо не буде достатнього фінансування, — а ти не можеш надавати допомогу і, грубо кажучи, не “вигрібати” з того надання.
Наприклад, “Карітас” змушений надавати послугу за кошти фізичних осіб. Тобто якщо людина не проходить за критеріями НСЗУ, але потребує сторонньої допомоги, а дітей коло неї немає, тоді ми надаємо платну послугу. У нас це прописано на нашому сайті — є договір оферти про надання платної послуги.
Але не всі заклади охорони здоров’я мають таку можливість, і тому відмовляють пацієнтам. Бо що таке 25 ліжко-місць нашого стаціонару, коли в місті дуже багато навіть вимушено переміщених осіб, які приїхали сюди. Зараз, по суті, евакуюють в основному людей, які вже потребують стороннього догляду, тому що вони до останнього жили на прифронтових територіях, а зараз їх забирають. І телефонують у всі заклади, які можуть їх прийняти, а місць немає.
І до того ж пакет НСЗУ обмежує навіть термін госпіталізації пацієнта. І ти думаєш собі: коли виписують ці терміни, про що думають? От людина прожила довше ніж 60 днів і залишається паліативною хворою далі. А НСЗУ каже, що вона мала право безкоштовно отримувати послугу паліативної допомоги впродовж 60, чи, наприклад, 90 днів — залежно від того, яке в людини захворювання.
От людині вдалося в комфортних умовах продовжити своє життя більше ніж на 60 днів, але вона й далі є паліативною хворою, вона не ходить, не здатна до самообслуговування, і ніхто не знає, скільки вона ще проживе.
— А якби зараз у вас була змога змінити одну річ, яка б кардинально полегшила вам роботу, що б це було? Чи це комплекс якихось необхідних дій?
— Я, наприклад, дуже підтримую Кабінет Міністрів України в соціальній політиці — вони зараз дуже активно реформують різні соціальні послуги. Наприклад, у нас до червня 2025 року існував прихисток, де перебувало 40 вимушено переміщених осіб. Коли проєкт закривався, ми змушені були людей, здатних до самообслуговування, перемістити в інші заклади, місця тимчасового перебування. А 22 людей, які були дуже старенькі й, по суті, не мали куди повернутися, — чиї діти або за кордоном, або вони одинокі, не мають дітей, — ми залишили в нас у медичному центрі.
Є така постанова №888 Кабінету Міністрів України: “гроші ходять за людиною”. Вона, щоправда, поширюється тільки на вимушено переміщених осіб, осіб з інвалідністю з числа ВПО. Вона передбачає, що там, де перебуває людина, надавач отримує компенсацію за її перебування: 16 185 грн щомісячно надходить на спеціалізований картковий рахунок отримувача, не надавача, від Міністерства соціальної політики, Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю — на цю людину.
Цих коштів теж недостатньо, бо харчування, догляд, засоби гігієни, комунальні послуги — а наш центр має досить велику площу. Але це стабільний дохід, на який ми можемо розраховувати щомісяця: місяць закінчився, скільки послуг ми надали — стільки Фонд соціального захисту нам і перерахував.
НСЗУ теж працює за подібним принципом: спочатку послуга надається, ми виписуємо пацієнтів, подаємо електронні записи в електронну систему НСЗУ, вони моніторять, обраховують. На одного пацієнта можуть виділити 9000, на іншого — подивилися, що стан трохи легший, — виділили 8000. Тому десь зробили менше послуг, десь більше. І от за таким принципом обраховується вартість людино-години, ліжко-місця, і на кінець місяця приходять кошти, але вони значно менші, ніж ми вклали в пацієнта, щоб забезпечити цю послугу.
Я думаю, що мав би відбутися моніторинг закладів — надавачів медичної послуги паліативної допомоги, — але моніторинг не тільки з метою перевірити помилки, а й виявити проблеми, виклики, з якими стикаються заклади охорони здоров’я, і врахувати це у 2027 році. Щоб не перетягувати цю стару модель, яка не виправдовує себе, яка не працює, яка не є людиноорієнтованою, — у наступні роки.
Так, у них передбачено, що вони моніторять заклади охорони здоров’я, але моніторять тільки те, як використовуються перераховані нам фінансові надходження, а от з якими труднощами стикається надавач цієї послуги — їх це не цікавить. І знаєте, важливо: коли ми реалізуємо в час війни дуже багато різних проєктів — і гуманітарних, і медичних, і соціальних, — донори, коли проводять моніторинг, зазвичай опитують і надавача послуги, і отримувача послуги. І зіставляють думку того, хто надавав, і того, хто отримував. І тоді можуть дізнатися, чого людині бракувало.
Якби НСЗУ опитувала родичів наших пацієнтів — чи достатньою була послуга, чи ні, задоволені вони чи ні, і що, на їхню думку, треба покращити, — можливо, це і враховувалося б. А наразі відбувається моніторинг тільки ефективності й цільовості використання коштів. А щоб нас запитали: “Що вам треба, щоб покращити цю послугу, чого вам бракує, що врахувати наступного року?” — такого збору інформації немає.
Ось навіть у червні до нас приїжджав народний депутат, який захищає інтереси вимушено переміщених осіб. Він відвідав нас, спілкувався наживо з людьми, питав, чи їм добре, чи зручно, чи комфортно, чого їм бракує. Оце треба спуститися до тих, хто отримує цю послугу, побачити пацієнта наживо. А якщо вже не можемо говорити з пацієнтом, тоді медик може сказати, який стан людини. І подумати собі: що таке сьогодні 9000, коли пачка підгузків коштує 900 грн, а підгузок треба міняти іноді тричі на день? А ще ліки, заробітна плата і все інше, вартість послуг — усе це треба закласти. Тобто коштів, які надає НСЗУ, геть не вистачає. І з кожним роком ставка на одного пацієнта зменшується й зменшується.
— У моєму уявленні людина, яка надає ці послуги, має бути обізнана в багатьох сферах і зануреною в різні аспекти життя. Чи вистачає вам таких спеціалістів, чи є криза кадрів?
— Спеціалістів не вистачає, тому що ми стикнулися з проблемою: ми знаходимося далеко від Івано-Франківська. Коли підбирали кадри, повірте, це було дуже важко. Я проводила тисячі співбесід тільки по телефону — заходила на work.ua, шукала людей, які шукають роботу лікаря, терапевта, травматолога, хірурга, анестезіолога, і проводила з ними первинні службові перемовини. І, знаєте, все розкажеш, а потім: “А де ви знаходитеся?” — “Войнилів”. — “О, це так далеко. Скільки від Івано-Франківська?” — “49 км”. — “І щодня туди їхати?” — “Так, щодня”.
Другий фактор — бронювання. Людина, яка не заброньована, не може переміщуватися так далеко. Ми навіть шукали реабілітологів, бо є потреба в реабілітації, дуже багато хлопців цікавилися такою роботою навіть з Калущини, але запитували про бронь. “Карітас” наразі визнаний критичною інфраструктурою і має заброньованих спеціалістів, але за законодавством лише певний відсоток працівників можуть бути заброньовані. Цю квоту ми вже використали і наступним спеціалістам ми вже не можемо цього запропонувати.
З іншого боку, щоб мати бронь, треба мати зарплату не менше 25 тисяч. А якщо ми приймаємо спеціаліста на півставки, бо він ще десь працює, його зарплата в нас буде вже не 25 000, а тільки половина — і він знову не проходить за цими вимогами критичності. Тобто навіть такі чинники впливають на брак кадрів.
Нам трохи більше пощастило з медсестрами. Ми орендуємо приміщення колишньої Войнилівської лікарні, яка свого часу була трохи закрита, а медсестри — хто працював за кордоном, хто перебував у центрі зайнятості. Коли ми відкрилися, люди мали можливість повернутися на своє місце роботи — щоправда, вже не в терапевтичне відділення, а у відділення паліативної допомоги. Тобто з медсестрами, доглядальницями, соціальними працівниками набагато легше, бо ми беремо їх із числа місцевих людей.
А от з лікарями доволі складно. Складність навіть у тому, що пакет НСЗУ вимагає певну кількість лікарів, оформлених у нас за основним місцем роботи. А якщо людина, наприклад, пропрацювала 20 років у центральній міській клінічній лікарні, вона не хоче залишати своє основне місце роботи й переходити в “Карітас”. А як сумісника ми взяти її не можемо — це теж складність. Тобто були люди, готові прийти до нас, але не готові прийти саме за основним місцем роботи, а НСЗУ вимагає, щоб у закладі була певна кількість лікарів на основному місці роботи.
Щоб відповідати вимогам НСЗУ, ми маємо мати низку вузьких спеціалістів. У стаціонарі маємо лікарів-терапевтів — це насамперед пріоритетна спеціальність. Маємо вузькопрофільних лікарів: кардіолога, хірурга, анестезіолога, травматолога, інфекціоніста. Це не повні ставки, а часткові, але вони все одно допомагають надавати різнобічну медичну допомогу залежно від стану й захворювання людини.
Часто людей переводять зі стаціонару в стаціонар. А наш медичний центр має трохи навіть, я б сказала, домашню атмосферу. У нас немає такого руху, як у великих стаціонарах, — великих надходжень, переміщень пацієнтів. Є апарат УЗД — потрібна венозна катетеризація, зробили УЗД; є рентген. Скрізь є пандуси, є електричний підйомник. Зараз літо, спекотно — зранку можна вивести пацієнта у візочку на подвір’я, щоб він подихав свіжим повітрям.
І часто буває так, що коли люди привозять до нас пацієнтів, кажуть: “Боже, ми ледве до вас доїхали, це так далеко, чого ви так далеко розташувалися”. А потім, за день-два, кажуть: “Боже, у вас так гарно, так тихо, немає тієї метушні, коли лежиш у лікарні, вікна відкриті, шум, гамір”. А тут тиша, пташки щебечуть, вітер колише дерева — дуже гарна місцина. І навіть сприяє тому, що з вікон видно церкву, і в неділю зранку чутно дзвони — всі прокидаються до життя.
Я дуже ціную кожного працівника за те, що вони не бачать перед собою пацієнта просто як об’єкт для надання послуги, — вони бачать перед собою людину. І в цьому, напевно, заслуга саме “Карітасу” як організації, яка є частинкою мережі християнських організацій. Згідно з нашим статутом, ми надаємо допомогу людям незалежно від кольору шкіри, мови, віросповідання. У нас працюють люди незалежно від того, звідки приїхали і яку віру сповідують.
І це іноді дає навіть такий позитивний ефект, що люди наближаються до духовної складової саме в нас. Наприклад, якщо говорити про вимушено переміщених осіб: коли до нас почали навідуватися духівники й спілкуватися з людьми, для тих, хто до того ходив у церкви московського патріархату, це було щось неприйнятне — як це так, священник сам прийшов до нас у палату? Для них “батюшку” — це щось неземне, недоступне, до якого треба готуватися, “застібатися на всі ґудзики”, щоб підійти.
А тут він приходить, обіймає: “Слава Ісусу Христу, як ся почуваєте, як ся маєте”. І, знаєте, вони поступово звикали до цього, і зараз ті, хто вже чотири роки в нас прожили, — якщо на початку вони насторожено сприймали це, думали, що ми нав’язуємо їм уніатську віру, — то зараз просто зрозуміли: ніхто нікому нічого не нав’язує, тут є свобода вибору. Ти можеш прийти на молитву, можеш не прийти, — але справді, завдання духівника пропонувати свою послугу, а не нав’язувати її.
— Скажіть, коли ви створювали цей центр, ви, мабуть, навмисно обирали таке місце…
— Це провидіння. Отець Володимир жив цим — відкриттям паліативу, хоспісу — років, мабуть, десять. Він відвідував за кордоном різні приватні пансіонати, пансіонати “Карітас Інтернаціоналіс”, бачив, як це влаштовано. І свого часу в нього була важкохвора мама, і він пережив ситуацію, коли лишився сам на сам із нею й не знав, що робити далі. І він казав: “Я хочу, щоб у нас було по-іншому — так, як у німців чи австрійців. Я хочу, щоб у нас було таке”.
Ще до війни в нас були візити наших донорів, ми відвідували лікарні в Маріамполі — тоді теж, відбувалися реформи, закривалися центральні районні лікарні через брак фінансування. Хотіли взяти приміщення в Маріамполі, але зрештою взяв його отець Роман Дзюбак. І якщо ви знаєте, зараз це приміщення не пустує — там працює МТП, і це теж дуже гарне, намолене місце, яке живе тією самою мрією: не про паліатив, але про допомогу людям, зокрема старшим і важкохворим.
Настав 2022 рік, повномасштабна війна, дуже багато ВПО, проводяться оцінки потреб, людям немає де жити, ті, хто займається евакуацією, не мають куди перевозити людей. “Карітас Україна” обирає орієнтир — створювати місця тимчасового проживання. Директори “Карітасів” отримують доручення шукати приміщення, які можна облаштувати за донорські кошти.
Отець, чия перша парафія була в селі Дорогів — це, правда, не Войнилівський, а більше Галицький район, але це сусідні села, — пройшовся тими місцями, де колись бував. І доля привела його до того, що він згадав про це приміщення, познайомився з Мар’яною Романівною, селищною головою. Вона сказала, що є лікарня, яка не працює, але перебуває в непоганому стані, бо перед закриттям там встигли зробити ремонт.
Поїхали, подивилися — я кажу про Боже видіння. Заходимо в покинуту лікарню, а перед закриттям там був туберкульозний центр, лежали люди, які лікували туберкульоз — а це хвороба, яка лікується дуже довго. І серед пацієнтів був художник, який намалював просто на дощечці ікону Ісуса Христа. Відчиняємо двері — розбите скло, лікарня п’ять років не працювала, всюди пилюка, павутиння. І на одному з підвіконь ми бачимо запорошену цю іконку Ісуса Христа. Отець підняв її, здув порох і сказав: “Ось хто нас тут чекав. Ми прийшли туди, де маємо бути”.
— Ви згадали про кількість паліативно хворих. Чи є взагалі статистика, тенденція — як вона зростає?
— Насправді я думаю, що справжньої картини щодо кількості паліативних хворих немає. Зазвичай люди, які лікуються в стаціонарі, потрапляють у статистику охорони здоров’я, а ті, хто не звертається по допомогу, у цю статистику не потрапляють.
Якщо взяти навіть села, а можливо, й міста, але переважно в селах — пройди хата за хатою, і майже через хату є літня немічна людина. Скажіть, хіба це не паліативний випадок, коли людині, наприклад, 90 років, у неї деменція, порушення пам’яті, хвороба Паркінсона, через тремор вона вже не може сама піднятися з ліжка, не може сама поїсти? Це і є потреба в паліативній допомозі.
Вдома домашній догляд їй, можливо, забезпечують, але немає корекції лікування. Є сімейна медицина — по ідеї, кожна людина, і, напевно, та стара бабуся теж, задекларована в сімейного лікаря, і він мав би знати про її потреби, про стан її захворюваності. Але знову ж таки, на сімейного лікаря НСЗУ поклала стільки обов’язків — приймати пацієнта, вносити все в систему, — що на прийомі пацієнту лишається так мало часу, що лікар не може надати йому потрібну допомогу. А візити додому взагалі скасовані — сімейний лікар навіть не відвідує пацієнтів удома.
Тобто реформи, які останнім часом відбулися в медицині, не пішли людям на користь. Відповідно, якщо сімейний лікар не бачить своїх пацієнтів, він і не фіксує їхній стан. Ми навіть стикалися з таким, коли госпіталізовували людей із дому, які ніде раніше не лежали в стаціонарі: дзвонимо сімейному лікарю, просимо електронне направлення чи консультативну довідку про те, чим людина хворіла і які має рекомендації, — а іноді виявляється, що в електронній системі не зазначено жодного епізоду. Людині 87 років, а немає навіть запису про ішемічну хворобу серця чи дифузний кардіосклероз, які є практично в усіх після 70 років. Це говорить про те, що лікарів змушують робити записи, які абсолютно ні на що не впливають — насамперед на здоров’я самого пацієнта. А от побачити самого пацієнта в лікаря просто вже немає часу, бо йому скоротили час прийому й перевантажили електронною звітністю.
А пацієнти, у яких є трохи “зубастіші” родичі, приходять, накричать, насваряться — щось та доб’ються. Ще добре, що є програма “Доступні ліки”. Але ми зіткнулися і з тим, що коли до людини приходить лише соціальний працівник, наприклад, від селищної ради, він сам не завжди компетентний визначити, яких ліків потребує бабуся, і не завжди зобов’язаний вимірювати артеріальний тиск. Хіба що побачить, що бабуся плутається в думках, почервоніла, скаржиться на головний біль, — тоді можуть попросити в сусідів тонометр. Але в більшості випадків люди в селах живуть, недоотримуючи медичної допомоги, і відповідно для статистики вони не є паліативними хворими.
— І через це вони просто не ідентифікуються як такі?
— Так. Тому для держави картина не виглядає такою кричущою — бо якби нагорі знали про тих, хто справді потребує допомоги, модель реформ була б зовсім іншою.
Важливо інформувати — незалежно від того, звернеться людина по допомогу до нас чи до іншого закладу охорони здоров’я, вона має право знати: якщо вдома в неї є хтось, хто потребує паліативної допомоги, вона має право цю допомогу отримати.
— А який, власне, міф, з яким вам постійно доводиться боротися, який ви постійно намагаєтеся зруйнувати?
— Насамперед, знаєте, люди в сільській місцевості дуже осуджують дітей, які відправляють родичів до нас на довготривале лікування, — говорять, грубо кажучи: “Ви віддали маму у хоспіс”. Насправді ці люди просто не розуміють, що таке доглядати за важкохворою людиною, — і дай Боже, щоб вони з такою проблемою не зіткнулися.
А родичі, які спробували довготривале перебування їхніх рідних у нас, розуміють і дякують, іноді кажуть: “Боже, як шкода, що ми про це не знали раніше”, — бо навіть місяць перебування людини в нас дає можливість родичам відпочити й підготуватися, щоб знову забрати рідного додому й доглядати вдома. Навіть перебуваючи в нас у стаціонарі, спілкуючись з лікарем, родичі навчаються, що і як правильно робити вдома.
Ми зараз, до речі, поширюємо дописи про те, що даємо в користування функціональні ліжка — щоб людина лежала комфортно, зручно, щоб можна було підняти головний чи ніжний кінець, щоб були поручні, якщо людина вночі може впасти з ліжка. Наприклад, ти йдеш за покупками й боїшся, що людина впаде, коли перевертатиметься, — піднімаєш поручні, фіксуєш і спокійно йдеш в аптеку чи на ринок, лишаючи пацієнта вдома.
Тобто ті, хто спробував, що таке стаціонар паліативної допомоги, ніколи не шкодують, що туди потрапили, навіть якщо це був короткий період. І, звісно, найбільше цінують існування такого закладу діти, які живуть за кордоном, а тут нікому доглядати родичів. Дуже багато з них діляться думками, що раніше просили рідних, друзів, сусідів заходити до мами й доглядати за нею. Звісно, це було дешевше — сусіди й родичі не вимагали такої фінансової компенсації, як ми, наприклад, 600 грн на добу за людину.
Але коли людина перебуває в закладі, це вже не допомога вранці й увечері, а цілодобовий, 24/7, лікарський нагляд: якщо людині стає гірше, відразу надається медична допомога. Це вже й юридичні відносини: пишеться заява, укладається договір, і ти знаєш, що заклад відповідає за все, що зробив і не зробив для твоїх рідних. Тож якщо говорити загалом, паліативна допомога виходить на рівень нормальних, здорових людських і юридичних відносин: якщо потребуєш — користуйся можливістю.
Хочу ще спростувати один міф — що паліативна допомога в лікарні, навіть у спеціальному закладі, це дорого. Треба розуміти, що паліативна допомога — це не “принести пігулку”.
— З того, що ви сказали, можна зробити висновок, що розуміння серед людей стало кращим і вони мають чіткіше уявлення про таку допомогу?
— Так, я так думаю. Ми інформуємо про наш медичний центр, і майже кожен заклад, який надає таку допомогу, також себе рекламує. Сьогодні будь-яка інформація про паліативну допомогу доступна — можна просто загуглити й зрозуміти: чи ти надаєш достатньо допомоги своїй рідній людині, чи справді вона потребує паліативної допомоги, а ти робиш лише мінімум — прийшов, дав таблетки, погодував, і на цьому все.
Але дуже часто люди, які лежать удома, потребують спілкування. Перебуваючи в стаціонарі, пацієнт розуміє, що не лише йому так погано, що не лише він хворий, — усвідомлює, що поруч є інші, і що з цим можна жити. Пацієнти, які можуть розмовляти, діляться своїм життям. Іноді вдома буває так: зранку діти погодували, переодягли й пішли на роботу, а пацієнт цілий день лежить у ліжку без жодного спілкування. У відділенні такого немає.
У нас навіть переселенці, які живуть у медичному центрі, у відділенні стаціонарного догляду, — ті, хто більш рухомі, — проявляють таку майже волонтерську діяльність: заходять у палату провідати, цікавляться якоюсь місцевою мешканкою, переживають за неї. Тобто там об’єднується все відділення — немає меж місцевий / переселенець / важкохворий / менш хворий. Навіть той, хто менш хворий, має змогу проявити допомогу й співчуття тому, хто більше потребує.
Ще один чинник: буває, що родичі не можуть провідати маму, бо перебувають за кордоном, — тоді ці вимушені переселенці заспокоюють: “Не хвилюйся, не плач, дивись, я теж тут сама, ти хочеш бути вдома, на рідній землі, а я от приїхала звідти й теж сумую за своєю домівкою”. І так вони розраджують одне одного.
А вдома — ти лежиш, а діти не завжди мають змогу лишити роботу: коли ти працюєш, а мама злягла, ти мусиш ходити на роботу, зачиняєш маму за дверима і повертаєшся тільки ввечері. А тут є оце просто спілкування, яке надважливе для людини, бо ми — соціальні істоти, нам потрібне живе спілкування.
— А чи були випадки, коли люди спочатку заперечували потребу в паліативній допомозі, а зрештою все ж зверталися до вас?
— Так, були такі випадки. Наприклад, коли ми почали виїжджати мобільною бригадою по селах Войнилівщини, людей це трохи насторожило, бо досі в нас був тільки прихисток, і вони бачили, що люди живуть там уже два роки. А тут виїжджає мобільна бригада, і сусідка бачить, що до тієї бабусі щотижня навідується машина “Карітасу”. Наш водій навіть бачив, як вона відсовує шторку й спостерігає. А наступного тижня приїжджаємо — бабуся вся в сльозах: “Все, не приїжджайте більше до мене”. Питаємо: “Бабусю, що сталося, чому не приїжджати?” — “Так мені сусідка сказала: ти їх до хати не пускай, а то вони тебе заберуть у ту дідорню”.
Тобто сусіди налаштовували важкохворих людей, ніби ми заберемо їх до стаціонару — мовляв, там ті переселенці по два-три роки живуть, і тебе теж там “закриють”. От бачите, навіть такі фактори були. І якщо родичі відмовлялися госпіталізувати маму чи тата, то часто тільки через страх, що скажуть сусіди: “Ой, здала маму”.
А потім, коли ми просто продовжували робити те, що маємо робити виїзною бригадою, і не наполягали, а лише один раз запропонували: “Добре, будемо приїжджати до вас додому, відвідувати вас удома”, — люди заспокоювалися, а через якийсь час уже самі питали: “Ви колись пропонували — у мене така ситуація, чи можете забрати маму чи тата на тиждень-два?”.
Якщо людина користується кріслом колісним, ми маємо спеціалізований автомобіль із підйомником, допомагаємо в транспортуванні. Якщо не справляємося самі, є машина швидкої допомоги для транспортування в лежачому положенні. Тобто ми йдемо назустріч навіть у цьому питанні, щоб доставити пацієнта до нас у стаціонар, а потім відвезти його додому.
Якщо минулого року за весь рік ми мали 186 госпіталізацій, то станом на 1 липня цього року — вже 132 за півроку. Тобто я думаю, що попит зростатиме. Просто потрібен час, щоб люди більше про нас почули, дізналися і зрозуміли, що ніхто нікому нічого не нав’язує — ми тільки пропонуємо допомогу, а людина має право її прийняти або відмовитися.
Має значення й співпраця з церквою. Ми відвідуємо наші церкви громад — лікар, медсестра приїжджають із буклетами, після літургії просимо священника, виходимо до мікрофона й розповідаємо: маємо таких і таких спеціалістів, можете звертатися. Маємо рентген-апарат, а більшість людей їздять, наприклад, у Калуш, хоча до нас удвічі ближче. Якщо потрібен рентген, чи болять ноги, чи щось інше, — беремо електронне направлення, робимо обстеження за направленням або як платну послугу. Так само з УЗД: ми робили акційні дні на УЗД щитоподібної залози чи органів черевної порожнини.
Коли люди переступали поріг центру, — наприклад, приходили в зал очікування, — вони спілкувалися між собою, ділилися враженнями, а якщо знали, що хтось із їхнього села лежить у стаціонарі, могли й провідати пацієнта. І потім думали: “Та тут, в принципі, непогано”. Така реклама теж працює.
Дуже нам сприяє селищна рада — маємо з нею гарну співпрацю, багато важкохворих людей нам скеровують саме їхні соціальні працівники, які ходять по селах, відвідують одиноких людей і, відповідно, інформують про наш центр. Маємо співпрацю і з відомчою поліклінікою — їхні сімейні лікарі, деякі й у нас працюють. Наприклад, лікар-ендокринолог одночасно працює в поліклініці й у нашому медичному центрі, є сімейним лікарем і скеровує своїх пацієнтів, якщо вони потребують нашої допомоги. Відвідували ми й заклади охорони здоров’я — і в лікарнях нашого міста, і в калуських лікарнях: інформували, що якщо в них є пацієнт за кошти НСЗУ, якого виписують, а він далі потребує паліативної стаціонарної допомоги, і родичі не можуть цього забезпечити, — вони можуть скеровувати таких пацієнтів до нас на госпіталізацію.
— Я б хотіла ще повернутися до домашньої паліативної допомоги — які саме послуги можуть отримати люди вдома, про які вони, можливо, ще не знають?
— У нас мобільний апарат УЗД — його можна взяти для лежачої людини й зробити УЗД удома. Якщо людині потрібна рентгенологічна діагностика, ми можемо привезти пацієнта до нас і потім відвезти назад. Маючи лабораторну діагностику, можемо здійснювати забір крові й інших аналізів удома, доставляти їх до медичного центру й проводити дослідження. Наші бригади оснащені глюкометрами, тому якщо людина хворіє на цукровий діабет, контроль цукру відбувається відразу під час візиту медсестри.
Маємо апарати для електрокардіограми і можемо записувати ЕКГ удома, а лікар відразу її розшифровує та дає рекомендації. Дуже добре, що з травня в нас у штаті є лікар-кардіолог, яка надає якісні, кваліфіковані консультації нашим пацієнтам, — адже в більшості з них пріоритетне захворювання саме серцево-судинне. Тому намагаємося комплексно підходити й пропонувати весь спектр послуг, які людина може отримати в нас.
— Ми багато говоримо про пацієнтів і їхніх близьких, а як самі медичні працівники справляються? Це ж щодня зустрічі з різними досвідами, іноді стражданнями, важкими станами. Як їм не вигоряти?
— Це важко — не вигоряти. Ми не раз просто вечорами сидимо, спілкуємося, згадуємо наших пацієнтів, і відчувається, що працівники дуже часто згадують, хто як помирав, як відбувався той момент відходу людини.
Але знову ж таки в нас є духівник, є психологи, які намагаються пропрацювати з ними ці втрати, — особливо психолог Наталя, яка регулярно проводить це відразу після зміни, під час якої стався летальний випадок. Ми намагаємося їх мотивувати супервізіями, іноді зібратися раз на місяць за кавою з тортиком, щоб просто поговорити про роботу, про ті самі проблеми, але в більш легкій манері.
Молоді лікарі повні ентузіазму, оптимізму, і їм якось легше — можливо, через менший досвід — сприймати ці ситуації з пацієнтами. Вони інтерпретують це так: “Не переживай, отець каже, що ніхто не помер — просто пішов у вічність, ви зробили все, що треба, совість ваша чиста, ви за ними доглядали, зробили все, що належить у ці останні моменти”.
“Карітас” проводить супервізії — їхні психологи онлайн працюють із командою, щоб з’ясувати болючі моменти. Я думаю, найважливіше — не забирати додому те, що сталося неприємного на зміні. Ми на п’ятихвилинці, коли зміна передає зміну, робимо собі каву чи чай, проговорюємо все, щоб залишити це тут, на роботі, і не нести додому. У паліативі дуже важлива команда — щоб кожен знав, що в будь-який момент може захотіти поговорити, і його почують.
Це важко, скажу вам чесно. Навіть я іноді проживаю такі моменти втрат, хоч і не чергую безпосередньо. Найбільше мені болить, коли помирають переселенці, — тоді розумію, що все мало бути не так. Але це, напевно, вже не вигорання від паліативної допомоги, а вигорання від тієї ситуації, яка є в нашій країні. Це війна накладає на мене більший відбиток, бо я розумію, що все могло бути інакше, а водночас розумію, що з цим нічого не вдієш, треба з цим жити.
Якщо говорити про паліативну допомогу, то треба пам’ятати: потреба в ній зростатиме, бо багато батьків втрачають дітей, і їх не буде кому доглядати на старості. Багато дітей — я кажу так, бо в мене самої діти 27 і 24 років, і їхні однолітки воюють, — втрачають руки, ноги, повертаються з інвалідністю. І вони теж потребуватимуть допомоги, навіть якщо спочатку відмовлятимуться від неї. Це треба прийняти. Але ми як суспільство, як громада, маємо працювати, щоб забезпечити їм те, що потрібно.
Тому паліативну допомогу треба розвивати й навіть розширювати її спектр — бо паліатив для важкохворої людини має бути одним комплексом підходів, а паліатив для ветерана, який став особою з інвалідністю, має бути іншим. Він має бути націлений на майбутнє, на життя, на перспективу. Ті самі підходи, які застосовуються до людини, яка відходить, не можуть застосовуватися тут.
Раніше ми їздили б за кордон переймати досвід, а зараз нам просто немає куди їхати за таким досвідом — бо цей досвід тут, у нас. І, напевно, колись ми самі будемо писати книги про роботу з паліативними хворими, бо в нас цього паліативу зараз дуже багато.
І ми ще навіть не говоримо про дитячий паліатив — а це тема ще в сто разів складніша. Наскільки покриваються потреби дитячого паліативу — це ще питання, яке треба досліджувати: скільки в дитячих лікарнях паліативних відділень і з якими проблемами вони стикаються. Запитів там більше, і дитячий паліатив фінансово ще більш затребуваний, його послуга набагато дорожча, бо потребує значно більше ресурсів і персоналу.
Коли ти дивишся, як помирає літня людина, ти переживаєш одне. А коли розумієш, що помирає дитина, — це зовсім інші відчуття. І мотивація й робота з персоналом мають бути такими, щоб вони продовжували надавати якісну допомогу.
— А чим загрожує вигорання?
— Тим, що ти звикаєш до цієї роботи й робиш її на рівні автоматизму. Зникає почуття емпатії. По-перше, людина сама виснажується, їй важко приходити додому й перемикатися на щось інше. Але в професійній діяльності вигорання шкодить тим, що ти втрачаєш відчуття співчуття, розуміння пацієнта, — навіть не задумуєшся, що будь-який різкий рух може завдати йому болю, бо вже робиш усе на автоматі.
Тому дуже важливі паузи, розвантаження, якісь поїздки, прощі — щоб люди могли трохи перемкнутися. Але, як я вже казала, паліатив дуже потрібно розвивати, бо в нашій країні це буде проблема номер один. Можливо, вона вже є, просто ми ще про це не знаємо. На жаль.
— Спробую завершити на трохи позитивнішій ноті. Питання знову про вас, про фахівців, можливо, вже особисто до вас: чого вас навчили ваші пацієнти? Маю на увазі не про лікування, а щось несподіване про життя, що вас здивувало.
— Вони навчили мене жити так, як є, приймати життя з усіма його викликами. Знаєте, коли ти вдома чимось засмучений, приходиш на роботу, а тут: “О, Дмитрівна прийшла” — і бачиш їхню посмішку, і вже не можеш думати про свої домашні проблеми, теж мусиш посміхатися. Дуже часто позитивно налаштовані пацієнти позитивно налаштовують і працівників.
І тоді думаєш собі: Боже, та мої проблеми — це зовсім не проблеми. Якщо людина, яка хворіє, яка страждає від болю, все одно посміхається тобі зранку, їй приємно тебе бачити на роботі, — то все, ти прийшов туди, де твоє місце і де ти потрібен.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Читайте також:
- У Франківську проведуть благодійне свято “День Емоджі”: збиратимуть кошти на портфелики для дітей захисників
- На Франківщині стартувала акція “Перший портфелик” від “Карітасу”: планують допомогти майже 300 дітям захисників (ФОТО)
- “Якщо ти не знаєш — ти беззбройний”: у Франківську пояснювали, як убезпечитися від торгівлі людьми (ФОТО)
ФОТО ТИЖНЯ
