Коли почалось повномасштабне вторгнення, прикарпатець “Хук” був закордоном. Та вирішив — треба повертатись. Свій шлях він розпочав як бойовий медик батальйоні Да Вінчі, а зараз несе службу у 1 окремому штурмовому полку. В інтерв’ю “Галці” медик розповів про мотивацію, як потрапив у полк та будні служби.
— Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
— Як усі молоді люди, шукав себе повсюди. Крайній термін — перед повномасштабкою — якраз поїхав за кордон на початку лютого. Працював у Чехії, потім мав працювати у Відні… Зрозумів, що сидіти там немає сенсу. Тоді поїхав до близьких родичів — ніби в гості. Насправді щоб попрощатися. Уже тоді замовив квитки. Ну і поїхав додому. В принципі, щойно влаштувався на роботу — і зразу поїхав. Десь в кінці березня чи на початку квітня я вже пішов до військкомату.
— Як прийняли рішення піти на фронт?
— Мені, в принципі, вже було зрозуміло, що війна буде. Хлопці, які були зі мною на роботі, з Херсонської області, де там зараз окуповано. І вони щось довго вагалися, чого вони не кажуть близьким переїжджати.
Я майже зразу вирішив, лиш не знав, як це подати близьким, і що ще тримало, що лиш тільки приїхав на роботу. Там з фінансами були моменти.
— Як склалося, що ви опинилися саме у полку імені Да Вінчі?
— У молодості я цікавився націоналістичними поглядами й подібними речами. В принципі, орієнтувався у підрозділах, розумів ситуацію ще з часів Майдану. Але коли повернувся, для мене було важливо — потрапити кудись якнайшвидше.
Я знав, що батько служить у роті спецпризначення. Тож прийшов у військкомат і сказав: “Давайте хоч кудись”. Вони щось записували, казали: “Батько — в штурмовому, може ні…”. Я відповів: «Давайте без «може ні»”. І все склалось.
Мене записали, видали бойову повістку, де було вказано, що протягом двох годин після дзвінка я маю з’явитися до військкомату з речами. Після цього я пішов додому, зібрав усе необхідне, сховав речі, щоб ніхто не бачив.
Але їх вдома таки побачили. А дзвінка не було. Я чекав день-два — думав, швидко зберуся й поїду, щоб уникнути неприємних розмов. Але не вийшло. Це було на початку квітня. Минуло майже два місяці — тиша. Думаю: я не можу піти на роботу, не можу нічим нормально займатись. Якщо я вдома, то навіщо взагалі повертався?
Тоді я знайшов сайт і подав заявку у наш батальйон. Звичайно, ніхто не відповів. Потім подав ще одну, другу, третю… Минув ще приблизно місяць. Я вже почав шукати цивільні ініціативи, де можна потренуватися, отримати навички.
Випадково натрапив на оголошення, що “Правий сектор” проводить вишкіл. Те, що вони пропонували, якраз мені підходило. Я зателефонував — сказали, що місць уже немає. Я попросив: “Може якось ще вийде?”. Вони питають, чи я місцевий, так взяли.
Я приїхав. Потім їздив на вишколи “Правого сектору” до Києва. Пройшов багато навчань. Зрозумів, що військова справа мені справді цікава. Почав більше вивчати тактичну медицину. Було і тактичне навчання, і топографія, і все інше, але найбільше мене приваблювала роль бойового медика. Хоча спочатку подавався в батальйон як штурмовик.
Згодом — як бойовий медик у штурмову роту. А потім опинився у мінометній батареї — також бойовим медиком.
Понад рік я проходив вишколи. Потім почав і сам навчати — проводив заняття для молоді, викладав тактичну медицину. І зрештою до мене таки передзвонили. Я зібрав речі — і поїхав.
— Ви вже згадали про реакцію близьких. Якою вона все ж таки була?
— Не зовсім прийняли. Вдома були сварки, сльози. Я вже підписав контракт і був на базі десь два тижні, перш ніж інші, крім дружини, дізналися. Повідомили з лікарні, бо я проходив медогляд, аналізи — і тоді рідним сказали, що я на війні.
Тато відреагував важко. Дуже сварився, сказав, що більше не буде зі мною спілкуватися. Але я розумію його — перед тим загинув його найкращий друг, з яким вони разом ішли на війну. Це була емоційна реакція. Проте вже наступного дня він передзвонив, ми поговорили — все стало на місця. Мама також зателефонувала, плакала, дуже хвилювалась, але зрештою сказала, що сльози нічого не змінять.
Вони знають, що я впертий — і від своїх рішень так просто не відмовляюсь.
— Як змінилося ваше відчуття дому після повернення з-за кордону?
— Ніяк не змінилось. В мене мама за кордоном, в Італії. Я туди постійно їздив, іноді знаходив роботу на два-три місяці і повертався додому. Мене завжди тягнуло назад. Довше п’яти місяців там не залишався.
Не відчував, що це місце для мене. Інше середовище, не наше суспільство, не наша культура, зовсім інші інтереси. Пожити місяць — ще так, відпочити. Але щоб залишитися надовго — ні.
— Що вам запам’яталося з перших днів у підрозділі?
— Якраз минуло трохи часу після загибелі нашого командира Да Вінчі. Я приїхав на базу, а там уже стояв невеликий пам’ятник з його портретом, табличкою, була лавочка. Я часто там сидів, відпочивав. І багато побратимів плутали мене з ним — настільки ми були схожі.
Реакції були емоційні: хтось фотографувався зі мною, хтось дивувався, казав: “Та що це взагалі?”.
Чи було якесь відчуття, що я не просто так тут опинився? Напевно, так. Коли тільки приїхав після навчань, мене зустрів наш розподільчий. Було не зовсім зрозуміло, куди мене направлять — у штурмову, артилерію чи мінометну роту. Потім зустрів діловода з мінометки, ми трохи поговорили, і він зателефонував нашому командиру:
— “Сомалі, є бойовий медик, вам якраз треба”.
— “Та, треба. Підвозьте його”, — відповів той.
Мене привозять до блокпоста, з речами — і одразу пересаджують в іншу машину. Командир каже:
— Лягай спати, ми їдемо на бойові.
Через дві години ми вже в дорозі. Я зрадів — нарешті, те, чого так довго чекав. По дорозі виявилося, що у нас є спільні знайомі — він знає людей із Коломиї.
Із цього моменту з’явилось відчуття, ніби я в “своєму” підрозділі.
— Що ви пам’ятаєте про свій перший бойовий виїзд?
— Їхали двома машинами на Куп’янський напрямок, де хлопці проходили відновлення. Спершу нас не залучали до роботи — я ще звикав до обстановки. Перший справжній виїзд у мене був десь за два тижні. Весь екіп був уже готовий, все чітко оформлено. Але поїздка вийшла трохи курйозною.
Я був єдиним, хто ще не мав бойового досвіду. Завантажили міномет, боєприпаси — машина була вщент заповнена. Нам кажуть: “Хлопці, швидко виїжджайте, поки є можливість виставитись”.
Їдемо через поле. Морозець, земля зверху вкрита інеєм, а під ним — болото. Почали провалюватися і застрягли. Ми вже були досить близько до позицій — вибухи було чутно. Добре, що ще не було дронів — інакше б усе могло закінчитись гірше.
Машину розгойдували вперед-назад, штовхали, вся в болоті. Командири по раці питають – де ми і що сталось? Ми лопатами відкопуємо авто, проїжджаємо два метри — і знову застрягає. Потім по рації нам сказали повертатись.
Повозились хвилин 20, розвернулись, повернулися на базу. А вже за кілька годин нас забрали БТРом. Заїжджаємо на техніці — нічого не видно, нічого не зрозуміло, перший виїзд узагалі. Чую, як зупиняються, двері відкриваються — і ми вискакуємо, одразу розвантажуємось, викидаємо міни. Я ще не орієнтуюсь, куди бігти. Але хлопці швидко показали, що й куди.
Навколо — розбиті хати, видно, що були прильоти. Але все пройшло чітко. Було навіть весело.
— Що насправді означає бути бойовим медиком? Які ролі доводиться поєднувати на позиціях?
— Основна специфіка будь-якого медика — якщо він не на евакуації — полягає в тому, що передусім він боєць, а вже потім медик. Якщо це бойовий медик у мінометному підрозділі, то насамперед ти мінометник, а вже потім медик. І так майже з усім.
Спочатку я просто їздив на виїзди, працював. Потім ближче познайомився з хлопцями, і почав проводити навчання. Постійно проводжу заняття. Слідкую за здоров’ям побратимів, дивлюся, кому потрібно кудись звернутись, чи треба відправляти на огляд, чи можемо самі допомогти.
Звертаються часто, і часом із дуже неочікуваними питаннями — іноді здається, що хлопці, хоч і дорослі, але бувають як діти. І на будь-яке, навіть абсурдне запитання, треба серйозно відповісти — щоби вони відчували, що про них дбають.
Далеко не завжди був на передовій, але на позиціях допомагав: був номером обслуги, міг підготувати міну до пострілу — закріпити порох, зарядити. Якщо треба було — виїжджав на евакуацію. Зараз працюю на батальйон, а фактично вже й на полк. Доводиться опікуватись усіма бійцями, не лише своїм підрозділом.
— Як виглядає ваша бойова рутина?
— Насправді, її майже немає. Кожен день — новий. Ми постійно перебуваємо на бойових, переїжджаємо з напрямку на напрямок. Відпрацювали — якщо стабілізувалося, їдемо далі. Якщо почався великий наступ — значить, залишаємось і працюємо в іншому форматі. Постійні переміщення і постійна робота.
Коли нас виводять на відновлення, тоді вже більше рутини. Щоденні навчання, постійна підготовка. Якщо приходять нові люди, то треба кожного навчити: як наводити міномет, як з ним працювати, як застосовувати медицину. Оце вже такий кожен день схожий на попередній. І морально це іноді важче, ніж на бойових, бо там ти чітко знаєш, що й коли маєш робити, а тут — усе повторюється знову і знову.
— Що у вашій роботі складно або неможливо пояснити словами тим, хто ніколи цього не бачив?
— Зараз я з цивільними маю дуже мало контактів — відчувається певна прірва. Але якщо говорити про те, що бачимо ми, а вони — ні, то, мабуть, найперше, що вражає — це мертві тіла, поранення, і той запах. Я колись чув про запах крові, але поки не відчув його справжнього — “настояного”, як кажуть — не розумів, про що йдеться.
Коли вивозиш пораненого з позицій, де він міг пробути два тижні чи більше — запах зовсім інший. Кров, бруд, тіло — все пахне інакше. Поранення теж мають свої характерні запахи. Це один із перших сильних вражень. Є навіть курйозна історія на цю тему.
Ще один момент — коли дивишся в очі пораненому, який щойно побачив свою травму. В цих очах — щось, чого більшість цивільних ніколи не побачать і не зрозуміють.
На перших виїздах це сильно вражало, але з часом приходить усвідомлення: не тебе мають підтримувати — це ти маєш бути опорою для пораненого. І намагаєшся цю опору тримати. Але не завжди це просто.
— Що за курйозна ситуація?
— Був момент, коли ми чергували на евакуації. Наші хлопці опинилися в оточенні, вивезти їх було майже неможливо: техніку, яка намагалась прорватися, одразу розбивали. Ми допомагали суміжникам, але самі чекали. Декілька днів сиділи в хаті — глухий період, немає викликів. І от вирішили поїхати в Курахове, тоді ще ціле було, купили пельменів, щось ще до їжі, зварили, поїли. І як тільки я поїв, надходить сигнал: евакуація.
Ми швидко виїжджаємо. Я сиджу ззаду в машині — там завжди дуже тепло, бо в холоді пораненим не можна. Починають завозити бійців — один за одним. І от я маю поставити катетер. І саме в цей момент з’являється той самий запах, про який я згадував. А в мене — блювотний рефлекс. Не можу поставити. Один раз, другий, третій. І тоді вже сам собі: “Зберися. Ти не маєш права показати слабкість”.
Бо поранені не повинні бачити в тобі сумнів чи паніку. Ти — їхня опора. Маєш говорити чітко, давати команду, діяти впевнено. Я зібрався. На третій раз — вийшло. І подумав, що це справжня перемога. Але ті пельмені ще довго згадувались.
Після того я почав уважніше ставитися до свого харчування на виїздах. Бо організм має бути готовим, щоб не було таких історій у відповідальний момент.
— Якою ви бачите війну у 2025 році? Що, на вашу думку, змінилося — у ворогові, у тактиці, в нас самих?
— З кожним днем стає важче. Звісно, це залежить від напрямку — не всюди ситуація однакова, але загалом ворог тисне майже по всій лінії фронту. Останнім часом з’явилась нова проблема — вони почали діставати до логістики. Наприклад, у Добропіллі, Краматорську, на дорогах, у прилеглих селах — дрони залітають на понад 25 км у глибину. Б’ють не лише по тиловій техніці, а й по цивільних.
Тобто тепер і в тилу немає відносної безпеки — дрони добираються далеко, і це змінює багато чого. Ворог наступає, як і раніше, але через пору року — все зелене — їм легше рухатись посадками. Тому стає дедалі важче, й постійно доводиться вигадувати нові маршрути до позицій.
Якщо раніше, ще з 2014 року, основною загрозою вважалася артилерія — тоді її боялись найбільше, — то зараз ситуація інакша. Артилерія теж присутня, але основну небезпеку становлять дрони. Раніше ми могли, наприклад, на Куп’янському напрямку перебувати за 7–8 км від лінії фронту. Зараз — ні, такої розкоші вже не маємо.
Щодо змін у самій армії — так, справді, рівень підготовки зріс. Це те, що видно неозброєним оком. Але головне — досвід. Жодна теорія не замінить практики. І бойовий досвід — найпотужніший, бо це умови виживання, екстремальні обставини, коли все запам’ятовується глибоко й надовго.
Командири, звісно, тримають структуру, підтримують бойовий дух, але найбільше досвіду набираються самі бійці — безпосередньо в боях. І треба розуміти, що водночас втрачаються люди — поранені, загиблі, серед них і досвідчені командири. Це постійний процес — як вічний двигун.
Але так, прогрес є. Видно, як підрозділи ростуть, впроваджують нові рішення, адаптуються, змінюються. Ми стали уважнішими до деталей, до дрібниць, на які раніше не зважали. Видно, що змінюємось — і змінюємось на краще.
— Як ви це відчуваєте на передовій — війна пришвидшилась чи, навпаки, сповільнилась?
— Якщо подивитися на карти DeepState щодня — там по п’ять-шість сіл. Але ніхто на це вже не зважає. Люди зранку відкривають новини, ввечері — знову, і це все, що змінюється в їхній реальності. А загалом, противник просувається швидко, дуже швидко.
Це ще й тому, що вони пересуваються по відкритій місцевості. Зимою так рухатися не вдасться. А от весна-літо — завжди період загострення. До кінця року наступ зазвичай стихає. Але зараз справді просуваються дуже швидко. Можливо, найшвидше за весь час.
— Це не демотивує вас?
— У нас немає права на демотивацію. Немає часу втрачати віру чи сенс у тому, що робимо. Особисто для мене — я чітко знаю, чому я тут. І розумію, що станеться, якщо втратити цю моральну складову, з якою прийшов.
Наш підрозділ — точно не втратить мотивації. Але… можливо, доречніше буде сказати, що відчувається втома. Так, радше це.
— А що тримає вас у тонусі, не дає “впасти” внутрішньо? Що забирає найбільше сили — навіть не фізично, а ментально?
— Я, в принципі, розрахував, що на деякий час буду не вдома. Сказав дружині, що певний період мене не буде. Це, звісно, впливає. Хотілося б бути вдома, але вже якось і відвик. Коли приїжджаєш – воно вже не те.
Це забирає свою частину ресурсу. Але ще більше забирає, коли заходиш у соцмережі — у Facebook чи Instagram — і бачиш, що там постять деякі люди. Особливо коли відкриваєш коментарі — якщо маєш необережність це зробити. Це дуже виснажує. Люди часто взагалі не розуміють, що відбувається, навіть не цікавляться.
Я розумію, що прогрес завжди рухають певні групи людей, одиниці. Але все одно так не має бути. Це реально виснажує. Особливо коли читаєш, як зливаються на тему ТЦК.
Я дивлюся на людей, і якщо колись хтось для мене був авторитетом, я поважав, думав — добра людина, чогось досягла, то зараз ці авторитети якось знецінюються. Наприклад, чоловік, років сорок, повністю здоровий, і він може сидіти вдома, цілими днями репостити з ботоакаунтів, жалітись, які всі погані. І в нього жодного репосту на збір, нічого. Максимум — щось про перевезення в Чехію. Жодної громадянської позиції. Не розумію такого.
Не розумію, як чоловіків можуть жінки в багажнику в магазин возити. Не розумію, чому це взагалі допустимо. Але, виходить, так і є.
Якщо люди самі не мобілізуються — значить, їх треба мобілізовувати примусово. Бо жодна армія у світі не вигравала повномасштабної війни без мобілізації — ресурсів, людей, усього.
Якщо нація не здатна об’єднатися у важкий момент — то чи заслуговує вона на існування?
Це дуже морально тисне. Тому я й стараюсь менше заходити в соцмережі. Якось так.
— Що б ви хотіли, щоб цивільні знали про вашу війну — не як про “новини”, а як про щоденну реальність?
— Не знаю, можливо, треба спробувати поставити себе на місце військового. От, наприклад, у людини біда — вона потрапила в аварію. І всі навколо їй кажуть: “Тримайся”. А вона ж в аварії, її кидало в машині, а їй — “тримайся”.
І починають ще додавати: “То машина була погана, знаки не так стояли, а чого вона не поїхала на ремонт? Їй же зарплату платять, це ж її відповідальність. Має водійське посвідчення — як вона взагалі могла потрапити в аварію?”.
Тобто, я не знаю… Сьогодні побачив новину: мій знайомий, йому 19, загинув. Він був на війні вже деякий час. І я думаю: що його мотивувало? Що змушує людину йти на фронт свідомо, розуміючи небезпеку?
А є інші — ті, хто взагалі не цікавиться. Їм просто не цікаво. Ну, знайомий пішов — скинув йому 100 гривень на збір, і все. На цьому для нього війна закінчилася.
Зранку на заводі хвилину постояв, бо оголосили хвилину мовчання. Стоїть, думає: “А що би я на обід з’їв?” І все. А ввечері глянув на мене — і для нього війна завершена. Бо він — цивільний.
Якщо ти знаєш історію свого роду, розумієш, через що пройшли предки, і що зараз переживають хлопці на фронті — з їхніми дивовижними історіями — тоді бачиш, як ця боротьба триває. УПА, УНР, ОУН, шістдесятники, вісімдесятники — це люди, які віддавали свої життя за свободу нації, її виживання.
Хотілося б, щоб люди цікавились цим. Як казав Євген Коновалець: “У вогні перетоплюється залізо у сталь, в боротьбі перетворюється народ у націю”. Потрібно боротися. І навіть якщо не ми, то наші діти пожинатимуть плоди цієї боротьби.
— Про війну можна таки забувати, коли вона триває?
— Тобто, забути — у сенсі повного забуття — це, звісно, довгий процес. Це не те, що сталося вже. Але навіть думка про те, що війна в Україні займає у багатьох за кордоном лише невелику частку їхнього життя і свідомості — це вже показово.
Для хлопців, які переховуються, змушені ховатися по кущах — ця війна займає 70% їхнього життя, бо їм щодня треба продумувати маршрути втечі, думати, як вижити. А для решти — це іноді просто фон. І я зараз не про всіх, звісно. Є багато людей, які не можуть долучитися з об’єктивних причин: в них діти, хвора мама, відповідальна робота, волонтерство, підтримка критичної інфраструктури.
Але я був вдома. І я бачив, як живуть інші. Як проводять дискотеки, як люди розважаються, як заповнені пляжі, як відпочивають на ставках. Відпочинок — це нормально. Але, щоб відпочивати, треба спершу докласти зусиль. Відпочинок має бути після праці, а не замість неї.
Так, це небезпечно. Але щоб щось здобути, треба чимось пожертвувати. Свобода і добробут твоєї нації — це вища цінність. І якщо потрібно трохи побути не вдома, не поруч із родиною — це частина цієї жертви. Такі наші реалії. І їх треба приймати. І боротися.
— Що б ви сказали тим, хто вагається — йти на фронт, допомагати, чи просто не відвертатися?
— Щодо тієї частини суспільства, яка ніби й хоче щось зробити, але вагається — скажу так. Якщо у вас немає медичних обмежень, ви у працездатному віці — вам нічого не заважає долучитися. Тим паче, якщо є внутрішнє бажання, зараз можна обрати, до якого підрозділу йти, чим конкретно займатися. Є рекрутингові кампанії, які допомагають знайти своє місце. Людина, на відміну від тварини, здатна усвідомлювати наслідки своїх рішень і робити вибір.
— Чи є у вашому підрозділі вакансії? Кого ви шукаєте і якими мають бути ці люди?
— Зараз майже в усіх підрозділах є проблема з особовим складом. Дехто ухиляється, хтось уникає військкомату, інші йдуть у конкретні частини, які самі обрали. До нас також приходить багато різних людей.
Але не кожного можна посадити на передову. Якщо говорити про наш полк, то у нас є широкий спектр посад — від тилових до бойових. Є, наприклад, мій підрозділ — навідники. Це люди, які займають другі позиції після командира обслуги, наводять міномети. Є номери обслуг — чоловіки, які вміють працювати руками: допомогти зарядити, подати міну, тощо. Є водії.
Ось нещодавно знайомий моєї дружини, кухар з Буковелю, пішов служити. Цивільна спеціальність у нього — кухар, а тепер він буде мінометником. Тобто тут враховують твій попередній досвід, вміння — і вже відповідно до цього розподіляють у підрозділ. Особливо, якщо ти сам обираєш, куди хочеш.
Але якщо мобілізація йде централізовано, без рекрутингу, то людину просто розподіляють у частину, яка є у пріоритеті — це зазвичай штурмові підрозділи. І вже там вирішують, що з нею робити.
Натомість, якщо пройти через рекрутинговий центр чи зателефонувати — всі документи оформлять заздалегідь, буде бронювання, і людина потрапить саме туди, куди планувала. Без зайвих хвилювань.
— А якщо б я зараз вагалася/вагався — йти саме до вашого підрозділу чи ні — що б ви відповіли?
— Ну ми зараз увечері будемо їсти стейки (усміхається — ред.).
Наш підрозділ має велику історію, з бойовими командирами, які не випадково тут. Значна частина — колишні бійці “Правого сектору”, люди ідейні, які розуміють, чому вони тут, вміють воювати, знають, як це робити правильно і цінують життя.
Для мене було важливо потрапити саме в підрозділ, де люди усвідомлюють, що роблять, де є своя історія, де за тебе хтось переживає. Коли я йшов, мені цього було достатньо — я просто хотів іти. А зараз відкрилися нові можливості.
Якщо раніше я дзвонив і більше року чекав, щоб потрапити до підрозділу, то зараз можу обирати посаду, не змагаючись ні з ким. Усе в твоїх руках. Тож якщо стоїть вибір — іти чи не іти, відповідь очевидна: іти.
Війна ще не скоро закінчиться. Я сказав дружині, що повернуся, можливо, аж за 13 років, щоб вона не будувала ілюзій про швидке повернення. Війни вистачить на всіх.
Зрештою, всі підуть рано чи пізно. Але коли перед тобою стоїть вибір — піти туди, куди сам хочеш, чи плисти за течією й опинитися десь, куди тебе просто направлять, — я б обрав усвідомлений вибір. Краще вирішити самому, ніж чекати, коли хтось вирішить за тебе.
Наразі 1 ОШП, де несе службу “Хук”, збирає на пікапи. Долучитись можна за посиланням.
ФОТО ТИЖНЯ
