Івано-франківський письменник, есеїст, кінодраматург, сценарист, автор 18 романів Володимир Єшкілєв в час повномасштабного вторгнення взяв творчу паузу з великими творами, яка завершилася лише цього літа. В інтервʼю «Галці» він анонсував нову екранізацію роману, розповів свої правила в написанні творів, поділився думками про суспільну оцінку “Станіславського феномену” та дав поради молодим письменникам.
Володимир Єшкілєв – франківський письменник, есеїст, кінодраматург, сценарист. Автор 18 романів та терміну «Станіславський феномен». Так позначається група відомих франківських письменників, до якої входять і сам Володимир Єшкілєв.
– Ви не часто є героєм інтервʼю. Тому перш за все хотілося би дізнатися, чи є у вас зараз творче літературне натхнення? І як проходить ваш типовий день?
– Так, натхнення є. Я зараз активно працюю над романом, який має робочу назву «Лімб». Це історичний роман. І власне, десь дві-три сторінки на день він пишеться. Відповідно, щось таке, що звично називати «натхненням» – присутнє.
Взагалі, зима це є той період, коли я активно пишу. Нічого не відволікає. Ні ремонти, ні збирання грибів, ні поїздки і так далі. Зима – це час писання і концентрації.
Також я завжди намагаюся порадувати читачів мого блогу на Фейсбуці якимись короткими есейчиками. Вони теж чудово пишуться. До того ж, йде робота над кількома циклами лекцій для літературних шкіл. Тому на серйозний фундаментальний відпочинк часу мало. Проте, все ж таки, я намагаюся виділити час на те, аби дечого подивитися, почитати та погуляти.
– Кого з авторів ви зазвичай читаєте?
Наразі більше читаю сучасну літературу. Але й потрібно читати щось таке, аби бути в контексті того століття, про яке пишу роман. Тому, стараюся читати ще й історичні наукові праці. Мій стіл завалений книжками. Великі стоси книг. І я визираю десь із тієї гори книг. Це чудово. Творча атмосфера. І всюди книжки, книжки…
– Як ви оцінюєте стан сучасної української літератури?
– Я можу сказати, що сучасна українська література виглядає дуже добре. З’явилося дуже багато нових імен молодих авторів. Багато видавництв – працюють і старі, і нові з’явилися. І, в принципі, маса книгарень. Себто, український книжковий ринок працює так, як він не працював ніколи за часів незалежності. Це приємно.
І я бачу, що видавництва шукають нові теми, шукають нові імена. А також, перебирають архіви того, що було недочитано за минулі роки. Наприклад, зараз пішла хвиля – «Ренесанс розстріляного відродження». Особливо після фільму «Будинок «Слово»».
В один момент всі виявили, що в Україні була велика література. Це і давно було зрозуміло. Проте, виявляється, що широкі маси десь не дуже то і розуміли, що відбувається в українській літературі після Панаса Мирного і Квітки Основ’яненка. Виявляється, що для наших людей романи Підмогильного або вірші Семенка – це відкриття.
Це сумно. Тому що, знову ж таки, ми виявили абсолютну байдужість широкої публіки до того, що насправді є стрижневим для нашої ідентичності. І це треба тепер якось надолужувати. А ситуація зараз така, що література не на першому плані в суспільстві.
Але це все якось вирівняється. Я думаю, що головне, щоб ми відбилися від ворога, а все інше прийде з часом. Головне, зараз забезпечити фізичне та політичне існування держави. А моменти культурної ідентифікації – вони в умовах збереженості державності.
Думаю, все буде йти своїм позитивним шляхом.
– За вашою пʼєсою «Impudicus» зняли фільм «Патерн», у якому ви зіграли одну з головних ролей. Розкажіть, будь ласка, трохи про свої враження від знімання. І чи думали повторити цей досвід?
– Фільм «Патерн» був знятий по мотивах однойменного роману, який був виданий видавництвом «Фабула». І, наскільки мені відомо, читачі доволі позитивно сприйняли роман. Так само, як і глядацька аудиторія нормально оцінила фільм. Я задоволений результатами, адже це були мої експерименти зі сценаріями та кінематографом.
Зніматися було важко, тому що все-таки це вимагає запам’ятовування текстів. Актори мають свої «технології» запам’ятовування тексту. У них присутня ця навичка і є досвід. Для мене це була певна проблема. Але я її подолав. Адже все-таки читав свої власні тексти. І десь-колись вдавалося імпровізувати. Режисер Тарас Бенюк, наскільки я розумію, залишився задоволеним.
Було знято дуже багато матеріалу. Певно, в два або в три рази більше, аніж таймінг самого фільму. І тому деякі моменти не ввійшли до фінального варіанту. Зйомки були дуже цікавими. Так само як і життя зі знімальним колективом. Було цікаво побачити, як знімається кіно зсередини. Як працюють оператори, гримери, режисер. Як працює адміністративна частина групи. Які виникають складності. Як працює кінематографічна техніка. Це були чотири-п’ять тижнів особливого життя. Воно дуже класно запам’яталося. Ми з дружиною досі з приємністю згадуємо ті часи.
Це було великою життєвою пригодою. Відчуття цієї пригоди досі не відпускає.
Той персонаж, якого я зіграв – злий персонаж, який гарно прочитується і виконавцем ролі, і глядачем. Я намагався надати йому глибини, щоб його мотивація була зрозуміла. Щоб читалося, що він такий не тому, що народився чудовиськом, а тому, що чудовиськом його зробило життя. Причому я таких персонажів бачив в житті. Цей герой не є видуманим. Такі люди реально є, і вони постійно нагадують іншим про те, що «не я такий, а життя таке». З одного боку це відмазка, а з іншого – в тому є певна рація.
Тому, якщо ти розкриваєш цю людину як персонажа, як героя, то треба розуміти, звідки пішов той негатив, який він несе в цей світ. Він теж народився, як і ми, для добра і щастя. Які всі ми, дивився мультфільми, читав книжки, які закликали до хорошого. Але сталося так, що він виявився поганий. Чому?
Думаю, що в нас в житті в кожного є такі моменти, коли воно спокушає на певні компроміси. Себто, зло приходить в наше життя переважно у вигляді компромісів. Коли ми погоджуємося з чимось для нас неприємним, то потім так чи інакше ми стаємо провідниками цього неприємного в нашому житті. І чим менше ми йдемо на компроміси з собою, тим менше шансів у зла над нами запанувати.
Зло панує над тими людьми, які слабші. Як правило, компроміси – це щось недобре. Вони погоджуються, і виправдовують це тим, що «мені треба заробляти собі копієчку», або «у мене є родина, діти».
Вони кажуть, що «інші такі успішні, бо йдуть на компроміс, а я ні. Чому би мені теж не піти на компроміс і не стати успішним?». Це звичайні спокуси, які часто-густо знаходять успіх, у слабких людях.
Але, якщо повернутися до фільму, то думаю, що він не останній. В планах є екранізація ще одного з моїх історичних романів. Але я поки не можу про це говорити. Це все поки на рівні планів – концепції, сценарії. Єдине, що ще можу сказати – передбачається, що в мене буде роль якогось «діда-казкаря». І я вже навіть почав експериментувати з відрощуванням бороди.
– Як повномасштабна війна вплинула на вашу творчість?
– У мене виникла певна пауза в написанні великих творів. Тому що романи, на відміну від невеликих творів есеїстики або прози, вимагають особливої концентрації, спокійних періодів. Коли ти можеш сконцентруватися, відійти від буденності і зануритися в створений тобою світ. Війна ускладнила ці речі, і тому за великий роман я взявся тільки цього року.
До цього були коротенькі оповідання, багато есеїстики. Тобто я не припиняв писати, але технологія написання великого роману і технологія написання маленького твору – це дуже різні речі. Великий твір вимагає певних речей, наприклад, матеріального добробуту. Якщо ти пишеш роман, ти не маєш думати про те, де заробити гроші, де зробити якусь халтурку, написати якийсь текст, щоб тобі заплатили за нього. Потрібно, щоб ти був впевнений в собі, що в тебе є зараз за що їсти, за що жити, і що ти можеш собі спокійно 2-3 місяці писати найважливішу частину роману. Потім можна вже дописувати. Але треба ці 2-3 місяці, щоб написати стрижневу частину, яка найважливіша і найскладніша за техніками написання. Ну і техніками створення цих внутрішніх світів.
– У вас є певні правила чи канони в написанні творів?
– У мене є правила чисто побутового плану. Я починаю писати в другій половині дня, або ввечері. Себто – я не людина ранку. А ось вже ближче до обіду починаю концентруватися.
Але вночі, я можу навіть, якщо треба, до четвертої-п’ятої години ранку писати. Іноді, коли пишеш роман, і відчуваєш, що в тебе йде текст – шкода кидати. Я можу до ранку працювати, потім до обіду вже відсипатися.
І є в мене ще одне правило. Коли я пишу, з правого боку має працювати телевізор. Я його не дивлюся, але це для мене наче вікно. Іноді в мене виникає пауза в тексті, і тоді я дивлюся в телевізор. Я не розумію, що там відбувається, бо за сюжетом фільму я не слідкував, але, в принципі, воно мені допомагає. Я трохи відволікаюся, і тоді приходить якась нова думка, або інший хід думок, і я виходжу з тієї опори, з того глухого кута, в який я потрапив.
Найкраще дивитися англійські детективи. Вони тихі, спокійні, щось собі бормочуть в телевізорі і не відволікають.
– Ви є автором терміну “Станіславський феномен” про місцевих митців початку 90-их. Що передувало тому, що ви придумали цей термін?
– До “Станіславського феномену” у Франківську теж були цікаві тусовки. Наприклад, був клуб любителів Борхеса, ще у 1986 році. А до того був філософський клуб, який локалізувався в нашому університеті, тоді ще педінституті.
Так сталося, що в 1992 році я придумав термін “Станіславський феномен”. Він виник в бесіді на виставці під назвою «Рубероїд», яку організовували Анатолій Звіжинський і Ростислав Котерлін.
Спочатку ніхто не хотів сприймати його всерйоз, адже казали, “є вірогідність “Львівського феномену”, але який може бути Станіславський?”. Тобто зі мною не погодилися.
– Як ви вважаєте, “Станіславський феномен” недооцінений чи переоцінений?
– Я вважаю його радше недооціненим, аніж переоціненим. Як будь-яке явище, яке виникає в провінції, і протиставляє себе столиці. Безумовно, що столиця намагається це явище якимось чином маргіналізувати, мінімізувати і так далі.
Це саме відбувалося і зі “Станіславським феноменом”. Люди зі столиці казали: «Хто такі ті самозванці, з якогось там Франківська? Ми тут в Києві з культурою, з традицією».
Насправді нам все вдалося, бо люди були цікаві, яскраві, твори були прикольні. Письменникам більше пощастило, художникам менше. Письменники себе реалізували, але шляхом більшої мобільності літератури, все-таки література не вимагає такої кількості адміністрування, грошей, як, наприклад, організація художніх виставок. Але і художники були цікаві – столичного рівня.
Зараз про “Станіславський феномен” дуже багато говорять. Він став чудовою фішкою. Тепер усі хочуть в нього «входити». Складаються якісь альтернативні списки. Навіть мене кілька разів намагалися викинути зі списку “Станіславського феномену”.
Кожен створює про нього свій міф. Адже пройшло чимало часу. Міфи це добре, але є правда про “Станіславський феномен”, і ця правда вартує того, щоб теж оприлюднюватися на рівні з міфами.
– Вам подобається Івано-Франківськ сьогодні порівнюючи з Франківськом, коли лише зароджувався “Станіславський феномен”?
– Мені подобається Франківськ взагалі. Усі його епохи.
В 90-ті роки Франківськ був фізично занеханим, але він був цікавий. Це були міські провінційні джунглі зі своїми острівцями креативності та інтелекту.
Був, наприклад, такий собі «Лилик» – кафе на вулиці Шевченка. Воно виникло завдяки Студентському Братству.
Там був майданчик, на якому тусувалися і письменники, і художники, і музиканти, і неформали, і якісь альтернативні філософи, і хіпстери. Якісь абсолютно незрозумілі люди, які приїжджали з-за кордону. Як, наприклад, пенсіонер Джон, який пропивав тут свою пенсію.
Це все був реактор, в якому зароджувалися ідеї, смисли, концепції. Де з’являлися певні альянси, компанії. Де ставали друзями і ворогами.
Це був цілий світ. А за межами того «Лилика» був, такий собі, жебротний Франківськ, в якому було, напевно, більше безробітних, ніж працюючих.
Ті люди, які потім стали мерами і депутатами, тоді торгували в кіосках магнітофонними касетами, касетами для відіків.
Бандити, до речі, теж були. Куди ж без них. Це все був такий «цікавий реактор». І Франківськ був теж цікавий.
Безперечно, зараз Івано-Франківськ став доросліший. Більш ситий, більш багатий, більш центровий, більш метрополітарний. Це вже така «місцева галицька метрополія».
– Чи маєте у Франківську улюблені місця, які надихають вас?
– Останнім часом це Вовчинецькі гори. Мені страшенно там подобається. Особливо верхня частина.
Я люблю наш парк Шевченка. У мене там теж є улюблені місця і улюблені дерева. До речі, акація, яку я страшенно люблю, представлятиме Україну на європейському конкурсі дерев. Також там є декілька старих дубів. Дуже класних і дуже енергетичних. В парку Шевченка мені комфортно.
Якщо говорити про кафе, то ми з дружиною переважно відвідуємо “Кімбо”. Там досить зручно.
Є ще цікаві місця біля річки, які я люблю. Там добра енергетика і немає великих скупчень людей.
Одного разу, це було ще давніше, взимку 2017 року, ми з компанією вирішили поїхати в Тибет в Гімалаї. Перед мандрівкою я зрозумів, що в мене набралося трохи надмірної ваги, для того, щоб вилазити на висоту 5 тисяч метрів. І вирішив потренуватися. Ми з дружиною почали разом ходити по дамбі біля Бистриці. Прогулянки тривалістю в 10-12 кілометрів. Завдяки цьому я скинув 23 кілограми перед мандрівкою. Це мені допомогло. В травні ми поїхали. На висотах, вище 4 кілометрів, я перебував майже 3 тижні. Якби під час підйому я важив так, як важив взимку того року, то, напевно, це було б сильне навантаження для серця і всього іншого.
І коли ми з дружиною отак гуляли, то я раптом побачив, що навколо Франківська є дуже чудові місця. Неймовірно фантастичні. І в напрямі до Рибного, за Загвіздям, і в районі Дем’янового Лазу, і за «Фазендою» в районі Калуського шосе, є дуже прикольні ліси, яри.
– На даному етапі у вас є літературні і творчі кумири?
– Для мене завжди були два автори, які підштовхнули до писання – це Борхес і Толкін.
Вони абсолютно різні. Але це реально ті письменники, прочитавши яких, я остаточно зрозумів, що хочу бути письменником, і хочу писати.
Окрім того, у мене є ще багато інших улюблених письменників. Наприклад, Мелвіл. Його “Мобі Дік” – один з моїх улюблених романів. Я люблю Маргарит Юрсенар, її два романи «Спогади Адріана» і «Філософський камінь». Люблю Італо Кальвіно. Це, мабуть, перший письменник, в якого я прочитав художні твори, що базовані на картах Таро. Можна ще довго і багато перераховувати.
З українських авторів я завжди був в захваті від Леся Подерв’янського. Це письменник, який має, умовно кажучи, великі вуха. Він вміє слухати. Він почув, як говорить вулиця, як говорять люди – і зробив з цього літературу. Таку літературу, яка є цитованою, яка є на слуху, яка є живою.
Подерв’янський — це колосальний аргумент у полеміці з тими, хто постійно повторює шаблони про «засмічення» мови.
Мовляв, є чиста мова, яку треба берегти, і є мовне сміття, яке хтось приносить кудись.
Подерв’янський пише українською мовою. Це добра українська мова. Але одночасно діалоги побудовані на тому, як говорять люди. І це добра література. Бо, якщо постійно наполягати на чистоті мови, то можна її вбити. Тому що ідеально чиста мова — це мертва мова, така собі «книжна латина». А жива мова завжди несе з собою якісь новоутворення, арготизми, запозичення – те, що поборники мовної чистоти називають «сміттям». Мова, як живий організм, сама дасть собі раду з тим «сміттям». Мине час, потрібне лишиться, а зайве, неорганічне зникне.
І саме Подерв’янський дав мені оцей взірець живої української мови. Яка не копіює архаїку. Він не намагається писати, як писали у XIX столітті Пантелеймон Куліш або Драгоманов.
– Як ви вважаєте, література повинна бути доступна широкому колу читачів, чи це все ж таки елітарне мистецтво?
– Я переконаний, що література має бути різна. Має бути і елітарний сегмент, і масовий. Воно все працює на культуру.
Є люди, які хочуть споживати складну, інтелектуально насичену літературу. Яка порушує складні питання. Яка не є шаблонною.
І є маси, які хочуть розважатися. Їм не потрібна інтелектуальна література, не потрібні якісь складності, вони не люблять, коли виходять за межі їхніх шаблонів. Для них так само потрібна література. І намагатися брати цих людей за вухо і витягнути в елітарний сегмент не вдасться. Тому що так влаштовані люди. Є такі, а є інші. Такою є природа людини. Хтось інтелектуал, а хтось ні. Але всі вони люди, і всі вартують поваги. Всі вони вартують того, щоб були книжки на їхній смак.
Тому письменник, який пише на смак, скажімо, невимогливої публіки – це також письменник. Він також друкується. І це нормально. Так має бути.
Я, наприклад, не працюю у цьому сегменті, але точно не буду казати, що письменник, який написав вдалий легенький детективчик, або якесь ігрове фентезі – це поганий письменник. Йому все вдається, його читають. І це добре.
– Якщо обирати з усього арсеналу написаних вами книг, яку б ви назвали улюбленою чи найвдалішою?
– У мене є книжки, які я реально вважаю дуже вдалими. Це, наприклад, книга з робочою назвою “Андрогин”, або, під видавничою назвою, «Усі кути трикутника» про Григорія Сковороду. Це роман “Каїн” з серії «Прокляті гетьмани». Роман “Малх” теж гарно вдався. Також я думаю, що мені непогано вдався роман “Адепт”. Роман «Імператор повені» теж хороший. Так само і книга «Втеча майстра Пінзеля», яка розійшлася великими накладами. Так само і «Унія». І «Патерн», на який були рецензії, які мені сподобалися.
Є багато хороших книжок. Враховуючи, що я написав загалом 18 романів.
Якщо говорити про роман, який писати було найбільш захопливо, то це «Фаренго». Це фантастична трилогія, яка складається з романів: «Тінь попередника», «Гніздо» і «Гойдалка». Я неймовірно кайфував, коли писав цей роман. І він добре читається. Було вже два видання. Думаю, що цей роман, може бути з часом і екранізований. Цю трилогію, напевно, можна назвати моєю улюбленою.
– Що вас надихнуло проводити “ЛітКлуб Єшкілєва”, який проходить кожної суботи в Книгарні “Є”?
– Ініціатором створення клубу була Книгарня «Є». Ідея мені сподобалася. Мене надихає спілкування з людьми. Адже, все ж таки, я дуже багато років викладав і в школі, і в різних вузах. Читав різні публічні лекції. Тому я відчуваю потребу в спілкуванні. Бачу, що є фідбек, бачу реакцію. Краще розумію наш час, коли я спілкуюся з новими, молодими елітами, які приходять. Мені цікаво, чим вони живуть. Що для них є головним. Я намагаюся не відставати від часу. Бо вважаю, що ця нормальна комунікація між поколіннями, між часами, вона потрібна. І позитивна.
Нове покоління дуже цікаве. Воно по-новому прагматичне, по-іншому освічене. З іншим відчуттям часу, в порівнянні з моїм.
Мені цікаво, як спілкується сучасна молодь. Їхні пріоритети, страхи.
Ця теперішня любов до чудовиськ (ред. має на увазі популярний фільм “Джокер”). Це те, що мені близько, бо я в своїх творах їх створюю. Тепер це нормально, тепер це – мейнстрим. Колись мене за це страшенно критикували. Бо колись люди цього не розуміли. Було інше, архаїчне розуміння літератури.
В ті часи переважна більшість шаблонно сприймала літературу. Як вчительку життя. Як щось дидактичне. Було прийнято, що література має вчити, як жити, як себе вести.
Я завжди кажу, що “ЛітКлуб” – це маленька елітна тусовочка, де я можу собі дозволити говорити ті речі, які б я не став говорити, скажімо, в студентській аудиторії. Які б я не став говорити в якихось публічних інтерв’ю, тому що вони будуть здобутками тої маси, де переважають профани. А тій масі не варто все розповідати.
– Ну і наприкінці: дайте пораду для молодого покоління письменників.
– Перша порада — бути собою.
Не підлаштовуватися під якісь течії, стилі і так далі. Людям насправді цікава внутрішня оригінальність письменника, а не його вірність якимось ідеологіям, ідеалам, масовим переконанням. Бо це скучно.
Друга порада — слухати голоси навколо себе.
Слухати, як говорить оточення. Як відбувається цей білий шум громадського мовлення. Чого прагнуть люди, адже це потенційні читачі. І танцювати від цього, коли пишеш текст.
Третя порада — не боятися складностей.
Не боятися бути складним у тексті. Той, кому треба, зрозуміє. Той, хто не зрозуміє, значить йому не треба. Він знайде собі іншого письменника, який буде на його рівні розуміння.
І ще одна порада — знати собі ціну.
Світ літератури дуже конкурентний. До молодого письменника будуть приходити різні люди і казати, що він ніщо, що він не так щось робить, що він не таке написав. Коли він щось напише, вони будуть казати – «Продай мені це за п’ять копійок. Я тобі надрукую, але без гонорару. Будеш тішитися, що воно надруковане». І так далі, й тому подібне.
Ось на такі речі не треба вестися, треба знати собі ціну. Краще не з першої спроби надрукуватися, а з другої-третьої. Але в поважному видавництві, з поважними умовами договору, і в поважній компанії.
Читайте також: Книжковий ринок працює, як ніколи раніше: Володимир Єшкілєв про сучасну українську літературу
ФОТО ТИЖНЯ
