«Якщо ти не будеш ставити перед собою мету, у тебе нічого не вийде», — актор франківського драмтеатру Ігор Захарчук (ВІДЕО)

Ігор Захарчук — актор Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та заслужений артист України. Колись у його житті були танці, дикторство і зовсім інші плани на майбутнє, однак зрештою саме театр став справою, яка сформувала його і як митця, і як людину. 

Про шлях у професію, вагання перед отриманням почесного звання, складні теми у виставах та роль мрії актор розповів у інтерв’ю для «Галки».

— Ви починали з танців і навіть пробували себе у дикторстві. Коли настав момент, коли ви зрозуміли, що театр — це не випадковість, а справа вашого життя?

— Я був дуже творчою дитиною. Увесь свій дитячий період відвідував різні гуртки. Займався танцями: три роки народними, три роки — латиноамериканськими. Коли прийшов час обирати професію, я зрозумів: або буду займатися тим, що люблю, або взагалі не піду нікуди навчатися. Тоді я дізнався про Інститут мистецтв Прикарпатського національного університету. Пішов до нашого покійного Анатолія Васильовича Грицана, і він сказав: «Ігоре, є такий факультет — театральний». Я вирішив спробувати. І з того часу моє життя пов’язане з театром і сценою.

— Батьки підтримали ваш вибір?

— Мої батьки ніколи мене ні до чого не змушували і ні від чого не відмовляли. Звичайно, у них могло бути своє бачення, але вони завжди казали, що це моє життя і мій вибір. Тому вони просто підтримали мене.

— Ви багато років працюєте в театрі, а також знімаєтеся у фільмах. Як цей досвід сформував вас як людину? Що вам дала акторська професія?

— Я завжди кажу своїм учням, що найважливіше в будь-якій професії — це дисципліна. І на роботі, і в особистому житті. Якщо ти не ставиш перед собою мету і не йдеш до неї послідовно, нічого не вийде, навіть якщо ти дуже талановитий. Треба відкинути лінь і впевнено рухатися до своєї мети.

— Ви отримали почесне звання «Заслужений артист України». Як це вплинуло на ваше життя? Чи змінилося ставлення колег або з’явилося більше пропозицій щодо співпраці?

— Якщо чесно, перед тим, як отримати це звання, я навіть вагався. У певний період життя я взагалі відійшов від професії актора. Напевно, був емоційно виснажений і подумав, що, можливо, обрав не ту дорогу. Я вирішив перевірити себе — вийти із зони комфорту і спробувати жити без театру.

Перші пів року було навіть цікаво і незвично. Але згодом я зрозумів: усі пазли складаються так, що я все-таки актор. Я не вмію продавати машини, не відкрию магазин і не буду займатися криптовалютою. Моє місце — у театрі. Тож я повернувся до своєї театральної родини.

Буквально через рік-два, уже з певним досвідом і внутрішніми висновками, я отримав це звання. Чи змінилося ставлення до мене? Чесно кажучи, ні. Навпаки — розумієш, що тепер треба працювати ще більше і постійно доводити свою професійність.

— А чи з’явилося більше пропозицій або нових співпраць після отримання звання?

— Насправді ні. Це звання не дуже впливає на кількість пропозицій. Навіть буває так, що люди дивуються і кажуть: «Я думав, що ти вже давно заслужений». Якщо чесно, моя б воля — я б узагалі забрав усі ці звання. Бо справжнє визнання — це щоденна праця. Людина повинна постійно доводити свій рівень роботою.

— Ви граєте одну з головних ролей у виставі «Венера в хутрі». Це доволі непроста постановка, яка порушує складні теми стосунків. Розкажіть більше про сенси, які закладені у виставі.

— Для мене ця робота стала справжнім викликом. Насамперед тому, що вона дуже інтимна. І я маю на увазі не якісь відверті чи еротичні сцени. Насправді ця вистава — про оголення душі.

Наше завдання як акторів — донести до глядача те найцінніше, що заклав автор. Коли я вперше прочитав матеріал і почав працювати з режисером, зрозумів, що це дуже тонка робота, де постійно балансуєш на межі.

Окрім того, вистава відбувається на камерній сцені — а це мій улюблений формат. Глядач знаходиться дуже близько до актора і бачить навіть найменші паузи, мікроемоції. Ти буквально як на долоні.

У виставі піднімається тема співзалежності у стосунках — коли люди вже не можуть бути разом, але хтось із них усе одно намагається втримати ці відносини.

— Вистава порушує доволі складні й емоційні теми. Чому, на вашу думку, саме зараз про них важливо говорити зі сцени?

— Насправді ці теми актуальні не тільки зараз. У виставі мій герой говорить фразу: «Кохання було, є і буде». І коли ти виходиш на сцену навіть під час війни і говориш про кохання, це означає, що життя триває. Ми повинні кохати, створювати сім’ї, народжувати дітей і продовжувати життя.

— Ваш герой у виставі постійно змінюється: іноді він втрачає контроль, іноді намагається його повернути. Чи не була ця роль надто близькою для вас особисто? Чи не заходила вона занадто глибоко?

— Справді, тема у виставі дуже тонка. Важливо передати внутрішній психологічний стан героя. Він настільки занурений у свої почуття, що починає ніби замикатися у власному світі. Перед ним лише одна людина — жінка, яку він кохає. Він починає її уявляти, ідеалізувати, створювати у своїй уяві.

Але з часом герой усвідомлює, що ця жінка йому насправді не належить. І тоді він робить висновок і знаходить у собі сили йти далі.

— Чи знайшли ви щось спільне зі своїм персонажем? Чи відгукнулася вам ця історія?

— Думаю, у кожного з нас були подібні переживання. Ще з юності, коли вперше з’являється симпатія, коли ми закохуємося, коли переживаємо перше нещасливе кохання. Тому я впевнений, що кожен глядач у цій виставі знаходить щось близьке для себе.

Звісно, у моєму житті теж було і щасливе, і нещасливе кохання. Тому я по-своєму розумію цього героя.

— Коли дивишся на вас на сцені, відчувається внутрішня дисципліна і контроль над кожним моментом. Яким вас сформував театр як людину — більш жорстким чи, навпаки, вразливішим?

— Думаю, я навчився тримати баланс. Я можу подуріти і пожартувати, адже працюю з дітьми. Кажуть, що актор — це вічна дитина. І це справді так.

Але водночас я вмію взяти справу у свої руки і дисципліновано довести її до кінця.

— Чи зробив театр вас більш вразливим, чуттєвим або емпатійним?

— У мене є ця риса, але я її часто стримую в собі. Чесно кажучи, я не дуже люблю прояви вразливості — ні в інших людях, ні в собі. Для мене це певною мірою виглядає як слабкість. Коли щось вибиває тебе з колії, це може завадити рухатися до мети.

Звичайно, актор повинен бути чуттєвим на сцені, вміти передати емоції, прожити історію героя. Але це не означає, що в житті він повинен постійно перебувати в такому стані.

— У вас досить різноманітні ролі. Не всі актори мають таку можливість — інколи вони «застрягають» в одному образі. Яка роль стала для вас найскладнішою — можливо, не технічно, а емоційно?

— Напевно, я найбільше переступив через себе, коли зіграв Ромео. Ця роль була складною насамперед через віршований текст. З прозою мені працювати значно легше.

Я досі пам’ятаю той стан, коли прокидаєшся серед ночі від думки, що можеш забути текст. Якщо в прозі ще можна якось зімпровізувати, то з віршами так не вийде. Ти ж не Шекспір — не напишеш так, як він. Тому, чесно кажучи, я досі трохи боюся працювати з віршованими текстами.

— Чи є у вас ролі або теми, які ви б принципово не хотіли грати?

— Ні, таких немає. Від самого початку роботи в театрі я грав дуже різних персонажів. Наприклад, у виставі «Ніч перед Різдвом» я грав чорта. Дехто боїться таких образів або вважає їх «темними». Але я не надаю цьому якогось містичного значення. Я просто актор, який виконує свою роботу.

— Ви не лише актор, а й наставник для молодшого покоління. У вас є власна театральна школа «Жив-був пес». Розкажіть, як з’явилася ідея створити цю студію.

— Цього року нашій театральній школі виповнилося вже 11 років. Моєму сину 10. Можна сказати, що з його народженням народилася і ця студія.

Я не ставив собі за мету виховати лише майбутніх акторів. Для мене важливіше привити дітям любов до мистецтва, до сцени, до нашої культури і традицій.

Мені не раз пропонували викладати в університетах, але поки що я відмовляюся. Це велика відповідальність і потребує дуже багато часу. А зараз я вже понад десять років працюю з дітьми і намагаюся навчити їх не лише акторської майстерності, а насамперед бути людьми.

У моїй студії займаються різні діти — і ті, хто має акторські здібності, і ті, хто просто хоче спробувати себе. Ми вчимося бути сміливими: на сцені, у школі, у житті. 

— А які у вас творчі плани на майбутнє? Можливо, є роль, про яку мрієте?

— Зараз мені дуже хотілося б більше спробувати себе в кіно, саме у художніх фільмах.

Щодо театру, то мені б хотілося зіграти хорошу, сильну комедійну роль. Я відкритий до різних пропозицій режисерів. Але в цей непростий час хочеться дарувати людям більше посмішок.