26-річний Олесь Єфіменко з Івано-Франківська навчався на графічного дизайнера, проте після університету пішов працювати на круїзний лайнер. Загалом він провів у плаванні три роки на трьох різних суднах однієї з найвідоміших круїзних компаній світу, відвідав десятки країн.
Як він потрапив у свій перший круїз? Чому українців помітно на кораблі здалеку, але з ними зле працювати? Як коронавірус змінив круїзний світ? Чому на кораблі кричать “оскар”, коли людина за бортом? Все це, а ще чимало кумедних історій від Олеся в інтерв’ю для “Галки”.
– Розкажіть про день, коли ви вирішили почати працювати на круїзному лайнері. Що вас спонукало?
– Я взагалі ніколи не розглядав круїзні кораблі… У мене на той час була дівчина, вона переїхала в Америку. Вона порадила мені якогось свого знайомого, який працює на круїзному лайнері, але має намір зійти з нього завчасно. А я просто хотів побачити її, поїхати в Америку. І під час процесу мого влаштування на роботу ми всі пересварилися, але я лишився працювати на лайнері. Тобто ця перша поїздка була спонтанна.
– Як шукали роботу – є спеціальні сайти чи агенції? А ким саме ви працювали?
У моєї компанії близько 30 кораблів, а ще у неї є різні дочірні компанії, які теж мають кораблі. Ніколи невідомо, в яку компанію ти попадеш з цього холдингу, і на який корабель тебе направлять. Моя компанія називається «Royal Caribbean», вона зараз купила два острови – Лабаді та Кококей на Багамах.
І ще у них фішка, що назва кожного корабля закінчується «…of the Seas». Я був на «Serenade of the Seas», наступний був «Spectrum of the Seas», а далі був «Quantum of the Seas»…. Ця компанія є однією з найбільших та елітних.
Мене на мій перший круїз відправили на корабель з 2001 року випуску – він вважається середньої вікової категорії, його називають маленьким, він приблизно на 2 000 – 3 000 пасажирів і 800 осіб – екіпаж. Такі менші кораблі можуть заплисти до більшої кількості країн, бо великий не може потрапити, наприклад, до Ісландії.
Другий мій корабель був «Spectrum», який заточений саме на Азію — вся нумерація, всі таблички, все було на китайській.
В один з таких круїзів ми запливали у Владивосток, то вони розривали для нас, робили глибший порт, аби корабель міг пройти. Нас зустрічала влада, били в бубни, то було в новинах всюди, мене це вразило.
Цей корабель був на 5 000 пасажирів і 1 500 екіпажу. Він був найновішим та найтехнологічнішим на той час. Зараз вийшов його корабель-сетра, місяці три тому. А свого часу я був на відкритті найновішого корабля у 2019 році.
Процес йде такий – людина потрапляє на корабель, перші два місяці її «таскають» по різних тренінгах, навчають сервісу. Вчать, як спілкуватися з різними людьми: різними расами, меншинами, з різною релігією. За два ці місяці нереально вийти на сушу. Якщо людина думає, що йде працювати на круїзний лайнер в цілях туризму, то я посміюся їй в обличчя. У них є статус «новачка» – new hire. І всі спочатку кажуть на тебе «new hire», а вже з другого контракту цей статус нібито зникає.
Я працював технічним працівником сцени – так дослівно перекладається. Це є працівник театру. Я працював за кулісами, займався декораціями та безпекою. Коли йде шоу, то нас за кулісами близько 15 людей, враховуючи менеджерів та супервайзерів. Кожен має навушники з різними каналами, аби зв’язатися з рігером — ця людина відповідає за польоти під час шоу, і якщо раптом щось піде не так, то він несе кримінальну відповідальність.
От коли люди літають, то взагалі не можна говорити, бо йде дуже сильна концентрація всіх, що може щось трапитися. Це дуже відповідальна робота.
– Яку кількість круїзів ви відпрацювали і скільки часу у них провели?
– Перший контракт був вісім місяців, другий – 11 місяців і один тиждень, останній контракт – 10 місяців. Загалом три роки. Для документів потрібно пройти повне медичне обстеження в Одесі або Києві, виготовити паспорт моряка, я його виготовляв у Миколаєві, виробити морську американську візу, довідку про несудимість. По часу це зайняло три місяці.
– Працюючи на круїзному лайнері можна побачити багато країн. Розкажіть, які відвідали ви?
– Дуже багато. Були країни, в яких я провів тиждень часу, були країни, де пробув менше чотирьох годин. Кількість не рахував, бо дуже багато, якщо так розібратися, то тільки не був в Австралії та Африці. А все туристичне — Скандинавію та Європу об’їздив, Америка, Канада, Багамські острови, Бермуди, Карибські острови.
Гренландія, яка нагадує мені якісь фільм жахів, там довга трава і немає жодного дерева, скелі та мертва тиша. Там люди говорять, а відчуття ніби вони кричать.
– Які вам запам’яталися найбільше? Дайте декілька порад – круїзи до яких країн обрати нашим читачам.
– З банальних — Америка, Канада, Японія. З небанальних — мені дуже сподобався В’єтнам, острів Бонайре. Він мав саму чисту кристалічну воду. Я люблю дайвінг і плавати, от там мені найбільше сподобалося. В’єтнам — він розвивається, мінус в тому, що там багато росіян, але мені сподобалося тим, що там багато й українців і вони моментально тебе бачать.
Взагалі на кораблі моментально народжується можливість бачити, чи гей чи ні, чи лесбіянка чи ні, і чи це українець чи не українець. От я жодного разу не прогадав. Ти бачиш різні емоції, різні риси обличчя.
Українців можна впізнати по тому, що вони їдять багато кавунів, а кавун на кораблі цілий рік.
На власному досвіді раджу літні круїзи Європою. Можна сісти в Копенгагені, об’їздити всю Скандинавію і назад вийти в Копенгагені. Це займе приблизно сім днів. Це один з моїх улюблених круїзів. А є ще круті, які називаються «кросинг», коли перетинають континенти. Кросинг не є найдорожчим, але круїз триває біля місяця. З крутих кросингів, коли ми пливли з Європи в Америку і ми запливали в ті країни, які просто так не можна було потрапити — Гренландія, Ісландія.
– Тепер поговоримо про життя на самому лайнері? Розуміємо, що існували певні правила… Які вам здавалися найстрогішими (або дивними)?
– Тебе дуже замучують тими всіма тренінгами, всі всього бояться, є різні національності. В першу чергу, я ніколи не почував себе супер комфортно, бо ти розумієш, що «великий брат за тобою слідкує», всюди камери і всюди «донощики». Принцип корабля – «see something say something», тобто “побачив щось – скажи щось”. Подається це так, ніби «ми за вас дуже переживаємо, ми за вас дуже турбуємося», але насправді кожна компанія хоче знати, що у неї відбувається всередині.
Якісь маленький «провтик», хтось випив забагато алкоголю, його здали і він їде додому. Вони, колеги, підсиджують твої позиції, хочуть тебе звільнити і привести якогось свого «кєнта», от, наприклад, філіппінці такі.
Руки мити 20 секунд, якщо ти робиш це менше, то тобі можуть «наваляти». Якщо ти захворів, то ти маєш моментально про це попередити і піти в медичну частину, або вони самі до тебе прийдуть. Якщо це розлад шлунку, діарея, людина блює – то ти моментально попадаєш в карантин. Він може тривати від кількох днів до тижня. Я от знаю, що нас заставляли робити вакцину від грипу, якщо ти її робиш і ти захворів, то ти в карантині пробуваєш кілька днів, а якщо не робиш – то тебе можуть покарати і ти пробудеш два тижні в карантині. Це найбільше покарання. Бо там, де живе екіпаж – це приблизно купе поїзда, тільки без вікон, і живуть по двоє.
Мені дозволяли жити одному, але каюта була супер маленька, різко встати не можна, бо можна розбити голову. Взагалі екіпаж живе під лінією води. Якщо корабель має 16 поверхів, то ніхто не розуміє, що він має ще три поверхи вниз.
Загалом круїзний лайнер – як великий готель, тобто ти працюєш для гостей. У ньому є дві команди, бо корабель ділиться на дві частини «front on the house» (перед будинком) та «back on the house» (за будинком). «Front on the house» – це ресторани, ґест сервіс, всі люди, які спілкуються з гостями. Мені пощастило, я був в іншій частині, я працював тільки з екіпажем та за кулісами. Якби я захотів, то гості могли мене взагалі не бачити.
Ввесь час є ця боязнь, що на тебе хтось поскаржиться, бо якщо навіть ти будеш 100% правий, а гість ні, то підуть на уступки для нього.
Коли мої знайомі з Америки приїхали суто потусувати зі мною, і вони були працівниками корабля у відпустці, то їх не сприймали як екіпаж, їм не дозволили йти в бар для екіпажу. Вони місяць тому працювали на кораблі, а тепер прийшли як гості, і їх вже не сприймали як працівників. Я мусив писати купу документації, аби мені дозволили з ними бачитися, бо там вписуєш – хто ким для тебе є – найкращий друг, знайомий, партнер. Це було не дуже комфортно. З прикольних штук, які мені сподобалися – твій ємайл є офіційним документом. Немає величезної бюрократії, якщо ти написав, що тобі потрібно щось, вони це роблять.
– Багато українців працювало разом із вами?
– В «американський» сезон нас було 30-40 людей, в Азії менше – до 10. Буває таке, що нас було четверо – артисти, півфіналісти «Україна має талант», ми попадали з ними з одного корабля на інший. І були ще двоє працівників театру, як я, один з Рівного. Комфортніше працювати, коли немає українців, бо починається цей момент «братерського бізнесу», що давай зробимо то, або то. До мене підходили і казали принеси скотч, коли ми робимо спеціальне маркування на сцені для артистів. Не було такого, як за Радянського Союзу, коли щось крали з заводів. У нас такої потреби не було.
А ще у мене був шок, коли я приїхав і побачив, як викидають стейки з риби, з лосося. Воно мелеться і викидається у воду, а я кажу – «навіщо, можна ж десь заховати?». А на кухні кажуть: «Навіщо? Треба буде завтра рибу, ми ще приготуємо».
З надзвичайно жорстких правил, коли корабель запливає в Америку, то там є своя внутрішня агенція, яка називається United States Public Health, вони перевіряють чистоту та стерильність.
Ти все миєш, все драєш, аби пояснити, який це має бути рівень чистоти – в сільничці по контуру проводили зубочисткою, чи немає бруду. Все має бути по документації.
– А були якісь розваги саме для працівників?
– Екіпаж багато п’є. Це була одна з розваг – алкоголь, дискотеки, безкоштовне пиво і всяке таке.
Є окремі дати в місяцях або тижнях, коли гостьові зони перекриваються, наприклад з PlayStation або Xbox, і туди йшов тільки екіпаж. Були дні, коли можна було йти в SPA, басейн працював з 8:00 – 10:00 для екіпажу, але не всі можуть ним користуватися.
Я б не сказав, що це армія, але кожен має свої погони, свою посаду. Офіціанти нічого не мають, а їхні супервайзери мають порожні погони. У нас в департаменті ми їх не носили, але я їх мав – півтора золоті стрічки. Цей статус дозволяв мені піти поплавати у басейні, а працівникам з ресторану не дозволяли. Проте, чим далі ти від Маямі, тим більше на правила закривають очі, бо там головний офіс компанії.
Якби я йшов ще працювати, то хотів би в Азію, бо там немає такого, що над тобою стоїть начальник і все контролює.
– Розкажіть, про цю різницю – працювати на клієнтів з Азії і Америки.
– З людьми з Азії мені було легше працювати, бо вони такі як мурахи. Ти їм сказав, що не можна і вони йдуть. Мене слухали. Бувало, що я в грубій формі казав – і їм абсолютно пофіг, вони не скаржаться. Американці страшне скаржаться, вони цим користуються. Був випадок, коли чоловік скаржився, що він купив каюту з видом на море, а ми заплили в центр Копенгагена – з однієї сторони будинки і з другої. Він пішов скаржитися, що з його вікна видно будинки. У нього є вид на море і вид на порт, він пішов скаржитися і йому зробили знижку на наступний тур. Була жінка, яка казала, що їй м’ясо недожарене, розламувала його і фотографувала, а воно було як підошва, і все одно.
Легендарна історія, як чувак посміявся з гостя з Америки. Той його запитав, де ми живемо, бо вони не можуть знайти номери екіпажу. Це тому що каюти працівників заховану під нульовим поверхом. Для них корабель, це те що вони бачать, вони не розуміють, що є ще машинне відділення та холодильники і це все. Бо ж корабель – це лабіринт, де можна загубитися. І з нього чувак “постібався” – що нас привозить гелікоптер щоранку, а вночі забирає і відвозить на острів. Цей чоловік пішов поскаржитися, що коли гелікоптер взлітає, то не дає йому заснути. Це один з таких жартів.
В азійських турах українці не хочуть працювати саме в ресторанах. Бо клієнти не залишають чайових, хоча якщо їм скажеш, що треба заплатити таку от суму і плюс 10% чайових, то вони заплатять. Вони все роблять по чеку. Ще такий цікавий факт, що в Америці офіціант завжди підбігає і підливає холодну воду з льодом, в Китаї вони п’ють кип’яток.
– Ми часто чули з новин, як коронавірус зупиняв роботу величезних лайнерів. Ви з цим стикалися під час роботи?
– Це круте питання, моє одне з найулюбленіших. Ми плавали в Японії, і там почали говорити про коронавірус ще до листопада, вони почали перевіряти температуру, якщо вона більше 37,6 – вони вже не випускали на роботу. Ми ще цього не розуміли. А в кінці грудня стається цей бум, корабель закривається, а всіх гостей висаджують.
Ми місяць плавали посеред відкритого моря. Для нас, екіпажу, все було відкрито, всі ресторани, все що хочеш. Як правило я працював 10 годин в добу, а тут я працював по 40 хв, щось прийшов таке покопав, зробив видимість, сказав, що ти працював 10 годин і пішов спати. Спав скільки хотів, робив все, що хотів. Це був тільки екіпаж, десь з 1 000 людей, коли корабель розрахований на 5 000 гостей.
Після того мій контракт закінчився і мене відправили додому. Я мав повертатися за чотири тижні на той самий корабель. Стався ще більший коронавірусний бум, карантнинні обмеження на кордоні, і корабель «заморозили». Всіх відправили по домівках, або ті хто відмовився їхати, от італійці не хотіли, бо у них було там найгірше з коронавірусом, то їх відправляли з одного корабля на інший.
Один з моїх знайомих був на кораблі майже два роки, додому він повернувся в листопаді минулого року. Поки вакцину не знайшли, то він був на кораблі, нічого не робив, просто жив в каюті, йому приносили їсти і забирали посуд.
Зарплатню не платять, але все забезпечує компанія. На кораблі був він і ще 14 людей, це дуже стрьомно, бо половина світла не працює задля економії, була мала зона, де вони всі працювали.
Першим дозволив відновити роботу лайнерів Сінгапур. Вони кажуть “ми готові, ми побороли коронавірус”. Мене викликають на роботу – пощастило, що мої документи були дійсні. Вони оплатили мені готель в Києві, напроти хати Ляшка, ми там тусувалися два тижні на карантині. Тобі приносять їжу під двері, ти чекаєш, коли чувак піде і тоді її можеш забирати. Після цього нам почали робити ПЛР-тести. Ми мали виліт з колегами в Сінгапур, але різними авіалініями. Вони полетіли «Люфтганзою», а я «Флай Дубай». Вони летять напівпорожнім літаком, а я летів повністю забитим літаком з нашими туристами або працівниками.
Я міняв маску кожні 15 хв, я мав рукавички і мені це не допомогло. Мені пояснили, що хтось міг просто заголосно говорити і під час перельоту я заразився.
Мене зустріли представники компанії і одразу відправили на корабель. А на кораблі ще 14 днів карантину. І тут мені подзвонили і сказали, що мій тест позитивний. Говорили, що ми будемо за вас боротися, бо Сінгапур «нападає», аби ми вас здали і вас забрали в лікарню, а вони переконували, що я зможу перехворіти на кораблі. Проте вони програли, мене забрали до лікарні за 40 хвилин, хоч у мене не було високої температури, ні задишки. Я переживав, що мене відправлять назад в Україну.
В лікарні мені дали підписати документи, де я погоджуюся зі всіма правилами, а там ще був денний чек на 1500 доларів. Я відмовився його платити, бо я знав, що я буду лежати мінімум два тижні і платити 16 штук баксів я взагалі не був готовий. Я сказав дзвонити до мого агента, у кожній країні у тебе є агент. Він вирішив всі мої питання, з документами, з лікарнею. У Сінгапурі мене лікували 21 день, а ще сім днів вони просто на мене дивилися, бо я був одним з перших, хто захворів в в цій країні. Агент купив мені сім-картку, бо там їх продають теж тільки через паспорт. Завжди питав, чи я нічого не хочу, зі «Старбаксу» наприклад. Дзвонили з компанії, ввесь час питали, чи все окей, бо вони несуть відповідальність, якщо з тобою щось станеться, то вони це все оплачують. Мені робили тричі на день ПЛР, в кінці мені це вже навіть почало подобатися. (ред. сміється)
Я повернувся після 31 дня в лікарні на корабель і зрозумів, що вся індустрія, в якій я працював два роки – вона повністю змінилася. Всі в масках, ти можеш спілкуватися тільки зі своїм департаментом, мій включав біля 200 людей, можемо спілкуватися тільки між собою і групами не більше, ніж дві людини. Маску знімаєш тільки коли їж, вона настільки мені приїлася, що я коли приїхав сюди, то ще ходив в ній тиждень, а на мене всі дивилися, що я не міг зрозуміти – чого тут ходять без масок. Бувало, що засинав з маскою, приймав душ з маскою. Зараз всі ці обмеження тримаються так само, але ще перевакцинували людей.
– Ми переконанні, що під час роботи у вас було чимало кумедних ситуацій. Розкажіть про них.
– Люди взагалі дуже цікаві. Один з таких випадків – працював зі мною чувак з Індії, і він реально був тупий і його відправляли з корабля на корабель. Він каже, що я за три роки в компанії побував на 12 кораблях. А я за той самий час на чотирьох. З’ясувалося, що він потрапляв на корабель і за 3-4 дні там розуміли, хто він такий і відправляли його на інший корабель. Цей чувак поламав наш театр, а він у нас супертехнологічний, тільки лампочки по декілька десятків тисяч доларів, я знаю що тільки освітлення коштувало близько п’яти мільйонів доларів. Все було найновіше. У нас був великий міст, який мав три позиції – верхня, середня і нижня. Він ставиться на балки, коли вони стоять, то зрозуміло, що він на середній позиції. От ми поставили на ті балки, а він опустив міст на нижню позицію. Порвав троси, світло, все. На десятки, а може й сотні тисяч доларів. Його не звільнили і не покарали.
Були в Китаї і дитина нагадила на стілець. Батьки поставили зверху тканинчасту салфетку, притулили. І ми коли прибирали всі декорації, а дивимося, що то за серветка, хлопець піднімає і йооо…
Ще з цікавих – гість попросився в туалет, і нова дівчина з Китаю відвела його в туалет для екіпажу, який є маленький і немає жодних зручностей. Вона його відвела і пішла, а чувак застряг. Він не міг відкрити двері, нічого зробити, поки інша людина не прийшла.
Є легенда, що одного українця, працівника ресторану, настільки задовбали гості, що він сказав гостям не приходити снідати, тому що на лівій частині корабля саме в цей день вранці будуть дельфіни. О четвертій ранку на тій палубі зібралися пів корабля дивитися на дельфінів, вони дзвонили до капітана зі сварками – де дельфіни. А капітан взагалі спав… Чувака звільнили.
З бійками дуже жорстко. Якщо ви двоє б’єтеся, то немає винного, ви двоє додому. Якщо на тебе нападають, то ти руки в сторони і одразу до камери, показуєш, що ти нічого не маєш. Можливо тебе пронесе.
Приїжджають гості, стоїть посеред корабля жінка і з таким акцентом говорить, що «як серпом по яйцях». Ну, супер галімо говорить. Кожне «р» звук вона вимовляє. Я до неї підхожу, вона стоїть дивиться на мене і щось там питає, де що знаходиться, де «happy hours» коли алкоголь з 17 по 20 безкоштовний. І я її питаю «where are you from?» (звідки вона), а жінка каже, що з Каліфорнії. А я її перепитую «where are you originally from?» (звідки ви родом). Вона каже з Трускавця. Наші люди переїдуть, будуть жити тиждень в Штатах. Звідки ти родом? З Чикаго! (ред. сміється). Ніхто не скаже, що я з Опришівців. Завжди будуть понти.
– А надзвичайні ситуації?
– Були надзвичайні ситуації. В Америці приїжджають старі люди, вони помирають. Був чоловік, який вмер в джакузі, в Гренландії жінка померла на якісь горі, ми викликали гелікоптер. Був чувак, який майже виколов собі око, ми під час ходу зупинилися і його прилетів забирати гелікоптер.
Танцюристи падали під час шоу і там рвали зв’язки, тоді шоу зупиняється, одразу – завіса і вибігають такі працівники як я, кажуть, аби люди йшли геть, все розчищають. Поки біжить медична допомога, то у нас є спеціальні кульочки з гранулами, якщо їх затиснути, то воно одразу стає як лід, ти людину заспокоюєш, тримаєш.
На кораблі своє маркування і мова. Не кажуть «пожежа» чи «тривога». До прикладу, «альфа, альфа, альфа» – це медична допомога. «Браво, браво, браво» – пожежа. Корабель має свої локації, «зона 1» – ти розумієш, що це ніс корабля. «Оскар, оскар, оскар» – людина за бортом. «Чарлі, чарлі, чарлі» – внутрішня проблема, бійка, щось загублено. «Ехо» – щось сталося за бортом, наприклад, на скелі рухаємося.
У нас не було людини за бортом, але мій корабель знайшов дайверів, про них забула група і вони провели близько 20 годин у воді.
З таких жорстких ситуацій, у мене був товариш з Польщі – Кшиштоф. Ми разом приїхали на корабель, разом жили в готелі і дуже здружилися. Він надзвичайно спокійна людина, нам було легко спілкуватися, він не пив, працював електриком. Одного разу мені подзвонили вночі, коли я повернувся додому, що він викинувся за борт. Питали, чи я не можу зайти на його сторінку у фейсбуці, по його всім сторінкам, чи немає його десь в онлайні. Можливо він вижив і десь виплив. Це було біля Греції. Було дуже стресово, усвідомити, що твої друзі помирають.
Найстресовіше мені все ж було, коли я захворів на коронавірус.
– Ви дуже багато провели часу у круїзах – за чим сумували найбільше?
– От я взагалі не люблю борщ, я «не переварюю» супи. А от на кораблі капець, як хочеться борщу. Вареників, насіння з горобчиком, якихось таких штук. Сумуєш за їжею, батьками.
А тут ти сумуєш за морем, за порядком, коли тебе нічого не колишить. От я прокинувся і знаю, що зараз буду їсти яєшню, а потім прийду і ще з’їм пасту. По документах те саме – попросив і тобі все зробили.
– І на завершення, чи думали колись написати книгу про свою роботу та пригоди?
– Максимум – я можу комусь розказати, і він напише. Не те щоб я вважав себе неграмотним, але весь цей багаж правил «кома – тире» не дозволить мені все це написати, бо людина буде читати і їй “кров з очей” піде. Швидше буде розповідь внукам біля каміна.
Чи я комусь рекомендую цю роботу? Дуже важко. Я сьогодні знав, що йду на інтерв’ю, то цілий день думаю – от початок 2018 року, я їду у Фінляндію на корабель. Чи відрадив би я себе – частково так, частково ні. Я втратив багато друзів, бо вони просто загублюються. Не можна казати, що вони винуваті, я не дзвонив, вони не дзвонили. Зі всіх 100% друзів, у мене напевно залишилося 10%. Цікаво, що час летить дуже швидко, бо помічаєш, що батьки змінилися, брат став сім’янином і з’явилася дитина. Друзі переженилися.
Теж з цікавого, що я їхав з середнім рівнем англійської, можливо 9 класу, буквально пару слів. Вони кидають тебе в такий режим до філіппінців та індусів, хто говорить швидко і без акцентів, не заморочується чи «він», чи «вона». У цьому процесі ти вивчаєш мову, в кінці першого контракту я вже дивився фільми та серіали англійською. Після крайнього контракту я писав англійською, вже немає цього страху.
Розмовляла Тетяна ЗЕЛІНСЬКА
Фотограф Юрій ВАЛЬКО
ФОТО ТИЖНЯ
