Христина Стефінів – журналістка, ведуча на радіостанції «Західний полюс». У інтерв’ю для «Галки» Христина розвіяла міфи про людей із інвалідністю (дівчина має ДЦП) розповіла свою історію успіху та порадила, що робити, аби руки не опускалися.
Читайте також: Юрій Соловей очолить обласний список партії УДАР на місцевих виборах (ФОТО)
– Для початку розкажіть коротко про себе.
– Я з дитинства дуже мріяла стати радіоведучою, просто марила цим, і ще у школі пішла вчитися на позашкільну освіту – курс дикції і риторики: більш ніж 3 роки навчання постановки голосу, декламаційного мистецтва та ораторської майстерності. Тут у мене неймовірно багато вклала моя перша викладачка – Ніла Михайлівна Аксьонова. Низький їй уклін!
Навчалась у Львівському національному університеті імені Івана Франка на факультеті журналістики. Із першого курсу працюю на радіо «Західний полюс». Прийшла туди дуже юною на стажування і… залишилася працювати. У травні уже буде ювілей – 5 років, відколи я на «Західному полюсі». Також працюю журналістом на фрілансі у різних виданнях, проводжу майстер-класи з риторики, дикції і постановки голосу.
– Чому саме журналістика?
– Напевно, просто тому, що це моє. От подобається, і все. Мені завжди хотілося працювати з голосом. До того ж, це робота для таких людей, як я: «нарваних» і шибайголів за темпераментом (сміється).
Найбільше у журналістиці мені, все ж, подобається транслювати у суспільство якісь посили, досліджувати, виясняти. Я маю можливість (Слава Богові!) поговорити із людьми про суттєве і насушне через пресу і радіо зокрема.
– Розкажіть більше про свою роботу: програми, колектив, відомих людей, з якими доводилося спілкуватися.
– Робота радіоведучих цікава тим, що голосом можна робити будь-які дива! Голос, насправді, на багато що здатний.
А колектив на роботі дуже класний – направду.
Я працюю в п’ятницю і на вихідних. Веду ранкове вікенд-шоу «Бамбетель», в яке входить також авторський проект «Будьте здорові!» – це інтерактивні консультації лікарів у прямому ефірі: слухач може додзвонитися до нас і поставити своє «болюче» запитання гостеві-фахівцю, а отже – отримати вичерпну відповідь, не виходячи з дому.
Музично-ефірні години наповнені випусками новин, (їх потрібно самостійно підготувати): є час для всеукраїнських та світових новин, а є – для місцевих. І з «Галки» також беру інформацію (сміється), звісно, посилаючись на джерело. Готую також прогнози погоди, рубрики, є «лінійні» виходи в ефір – все в нас є!
Щодо увікенду, то це вже згаданий «Бамбетель», де і «Будьте здорові!», а також хіт-парад «ТОР-5». Я підбираю п’ятірку унікальних європейських треків, які не ротуються в Україні. Це пісні таких країн, як: Нідерланди, Естонія, Німеччина, Франція та й Європи в цілому.
Звісно, часто до нас на радіо навідуються зіркові гості. Серед відомих людей, з якими я спілкувалася,- Андрій Хливнюк із «Бумбоксу», O.Torvald, Павло Табаков, Тоня Матвієнко, Брія Блессінг, Володимир Науменко та інші; а також політики і громадські діячі. Загалом на «Західний полюс» на розмову до мене і моїх колег приходять чи не усі знаменитості, які бувають в Івано-Франківську.
– Ви спілкувалися із музикантами гурту O.Torvald, який цьогоріч представлятиме Україну на Євробаченні. Які враження у Вас залишились від хлопців, і чи вважаєте, що вони можуть перемогти?
– Хлопці надзвичайно цікаві. Соліст – Женя Галич – дуже колоритний, простий, не марить «зірковою хворобою». У ньому є оця справжність і щирість. Це головне!
Думаю, хлопцям не забракне духу, щоб перемогти, якщо вони цього справді хочуть. Хоча я, якщо чесно, не стежила за перебігом відбору на «Євробачення» (посміхається).
– Власне розкажіть свою історію: як досягнули омріяного і стали радіоведучою?
– Я вже казала про позашкільну освіту. Це було таке глобальне навчання: заняття 2-4 рази на тиждень впродовж декількох років. І в університеті, і на різноманітних тренінгах та майстер-класах. Із дитинства мріяла стати радіоведучою, але десь у 9 класі закинула цю ідею.
У старших класах мріяла стати режисером: у мене навіть була театральна групка. Однак на режисурі мені сказали: «Па-па, сорі».
Пізніше хтось дав мені телефону Наталії Димніч (викладачки журналістики в ПНУ), яка запросила мене у школу журналістики. Там я познайомилася із Наталею Асатурян – тоді ще ведучою програм на ОДТРК «Карпати», яка відіграла дуже велику роль у моєму голосі, звучанні, творчому доробку для вступу на журфак. Ці жінки дуже важливі для мене, як і викладачі Франкового університету . Ціную кожного зокрема.
Потім я працювала у молодіжному журналі «MOVE» – це був 2011 рік, коли тільки вступила до університету на журфак. У виші викладачі-«радійники» помітили потенціал у моєму голосі, і ми разом почали все більше і більше розвиватися у сфері радіожурналістики.
На стажування на «Західний полюс» прийшла, бо дуже цього хотіла. Пам’ятаю, як мене посадив перед собою мій керівник. Я ввімкнула йому деякі подкасти. Він уважно послухав, а за декілька хвилин після того, як я пішла, передзвонив і запросив на стажування. Я буда дуууже щаслива! І вдячна! Сьогодні також. У нас взагалі вся команда дуже кльова! Слухайте нас! (Сміється)
– Чи вважаєте Ви що у радіо є майбутнє, оскільки поширена думка, що ТБ і Інтернет-медіа його витісняють?
– Повністю не погоджуюся з тим, що радіо втрачає свою актуальність. Зокрема, у «Західного полюсу» є аудиторія, напрацьована впродовж 21 року. І ця аудиторія досить велика: ті, які люблять нас, наших ведучих, програми. Я відчуваю віддачу від слухачів.
Абсолютно ніщо не замінить радіо навіть тому, що це єдине ЗМІ, де існує якась загадка.
Якщо на екрані телевізора все видно, то голос радіоведучого – це те, що ми можемо собі додумати. Є інтрига, й коли ми вимикаємо пісню, слухач не знає, що лунатиме далі.
А скільки щастя в людей, коли вони можуть зателефонувати, передати комусь привіт, замовити пісню. Ці емоції просто неповторні. Хоча тепер можна зайти із будь-якого мобільного в Інтернет і цю пісню скачати, але ефект свята, трепету – він незамінний. Тому радіо буде жити й жити. І мені здається, що воно переживе й Інтернет, і все інше.
– А як ви ставитеся до квот, згідно з якими кожна четверта пісня повинна бути україномовною?
– У загальному, ці квоти дуже корисні, тому що у нас довший час українську музику витісняло щось російськомовне, чуже. Ситуація ж така, що щотижня, щодня на радіо просяться різні україномовні гурти, які чи тільки починають процвітати, чи уже знані уже за кордоном, а у нас ні.
Я не згодна з тим твердженням, що української якісної музики мало. Наш народ надзвичайно талановитий, тому це, безумовно, дуже класне нововведення.
На «Західному полюсі» уже багато років ротується виключно українська та європейська музика. У нас працює команда чудових музичних редакторів, які відбирають музику прискіпливо і виключно якісну. Є чим насолодитися. У цьому якась наша фішка.
– Чи охоче Вам допомагають, за потреби, пересічні люди?
– Тут діє принцип: як я до них, так і вони до мене. Поки що рідко коли таке траплялося, щоб я просила когось про допомогу, а люди не відгукувалися.
Це якийсь міф, що пересічні люди неохоче допомагають людям із інвалідністю. Більша проблема у дорогах, відсутності пандусів тощо.
Друзі навіть жартують, мовляв, це не я не можу навчитись ходити, а у нас такі дороги, що… навчання відбувається з перешкодами (посміхається). Зате ефективно!
– Власне, наскільки адаптований Івано-Франківськ для людей із інвалідністю?
– Не адаптований. Можливо, відсотків на 15. Дякувати Богу, я не рухаюся на візку, тому не можу сказати однозначно, бо не перевіряла наявність бодай тих пандусів. Але добре було б, якби принаймні не було тих каменів-ямок-горбиків, які викликають труднощі для моєї красиво-модельної ходьби зокрема (сміється).
– Як ставляться у нашому суспільстві до людей із особливостями здоров’я?
– Їх часто або героїзують, або навпаки. Чогось нормального мало.
Переважно у людей, у яких є певні проблеми зі здоров’ям, є стереотипи, що всі здорові люди – це зло, бо вони її чи його не сприймають, але це не так. Здорові люди можуть не намагаються не чіпати людей тих тому, що не знають, з якого боку краще підійти, як не образити, як не зачепити, як заговорити.
Тому тим людям, у яких є якісь проблеми, слід відкрито говорити про них, вміти просити про допомогу і сказати: «Ні, дякую», якщо ця допомога не потрібна. Тоді комунікація складається абсолютно адекватно і здорово.
Ось я про все говорю прямо. Наприклад, в університеті я провчилася 5 років, і за ці роки я буквально кілька разів сама зійшла зі сходів. Почалося все з того, що на парі на першому курсі я встала і продекламувала вірш. Усім моїм одногрупникам дуже сподобалось, і тоді я завоювала у них авторитет! (всміхається).
Пам’ятаю той момент, коли жартома сказала одногрупникам:
«Хлопці, хто хоче допомогти мені зійти зі сходів або знести мене, тому що я така принцеска і дуже не хочу ходити по сходах?».
Із того часу пройшло 5 років, і я майже ніколи не ходила по сходах сама. Поруч завжди були всі мої хлопці, які по черзі носили мене на руках, і це було для них за честь. Я і зараз не ходжу сама по сходах, тому дуже дякую всім чоловікам, які мене оточують – ви такі галантні! (сміється)
– Христю, я знаю, що Ви зараз працюєте над тим, щоб ходити краще і комфортніше. Розкажіть, будь ласка, про цей процес більше.
– Я не відчуваю себе людиною з інвалідністю. Може, це через те, що мене оточують хороші люди. Однак хочу навчитися ходити краще. ДЦП у мене з дитинства, але ходила я майже завжди (не завжди – красиво й легко). І тільки 2 роки тому дійшла до того, що, блін, я ж можу ПОВНОЦІННО ходити. Спочатку пішла до лікарів, а потім на одне реабілітаційне тренування. Зараз я маю хорошу команду лікарів та тренерів. І от перші великі плоди: наприкінці цієї зими, я вперше сама пішла до магазину. Це грандіозно! Таке велетенське щастя у таких буденних радощах!
– Людей із особливими потребами часто вважають або занадто «переповноцінними», або ж неповноцінними. Яка Ваша думка щодо цього?
– Це така крайність – я про це писала дипломну роботу. За кордоном, до прикладу, окрім того, що є умови для життя людей із інвалідністю, ці люди не є героями процесу, наприклад, журналістських матеріалів – вони є учасниками цього процесу.
У нас, в Україні, людина з інвалідністю часто герой. Але насправді, це просто інша форма відторгнення, коли людина з якоюсь хворобою ідеалізується. Тобто, якби щось, що зробила людина із інвалідністю, зробила здорова людина, вона не була б така цікава аудиторії. А, може, й була б – хтозна. Але за кордоном люди більш втягнуті в сам процес.
– То куди Ви плануєте рухатися у професійному сенсі? Чи є бажання переїхати у інше місто чи за кордон, щоб розвиватися?
– Щодо інших міст, то із майстер-класами я буваю у Львові, але такої ідеї, як їхати з Франківська, залишати це «Західний полюс» немає. Радіо – це як другий Дім: затишний і грандіозний водночас.
А щодо найбільших мрій – наразі я просто хочу відчути траву під ногами, бути самою. Я навіть не можу передати, яке це, мабуть, щастя, коли нікого немає, тобі ніхто й не потрібен, і ти собі йдеш. Мені здається, що після того, як повноцінно стану на ноги – переверну світ (сміється). Над цим і працюю!
– Наостанок, що порадите людям, які не вірять у себе, свої сили?
– Напевно, дуже легко сказати: «Повірити в себе, прийняти себе» і щось подібне. Але дуже важко повірити в себе, коли поруч немає якогось дзеркала, Тому, напевно, варто попросити близьких, щоб вони сказали, ким ви є для них. Звісно, треба пробувати робити щось, а не філософствувати про те, «як мені важко», «у мене нічого не вийде». Все виходить – я щодня переконуюсь!
Дуже часто ми переймаємось, що про нас подумають, як це буде виглядати збоку. Але, якщо відкриватися людям, вони відкриваються навзаєм.
Розмовляла: Вікторія Дубінець
ФОТО ТИЖНЯ
