“Йду відстояти рідну землю”: історія загиблого 41-річного військовослужбовця з Тисмениці Василя Стефінка
41-річний Василь Стефінко з Тисмениці двічі ставав на захист України — у 2014 році та після початку повномасштабного вторгнення. 1 лютого 2026 року військовий загинув від удару російського “шахеда” на Запоріжжі.
Про це пише “Галка” з посиланням на Тисменицьку міську раду.
Василь Стефінко народився 28 березня 1984 року в Тисмениці. У родині, крім нього, була молодша на чотири роки сестра Уляна. Дітей мати Анна виховувала сама, а допомагали їй бабуся Розалія та Катерина.
“Василько ріс доброю дитиною, допомагав мені прибирати в хаті, порядкувати на городі й на подвір’ї, — згадує мати Героя Ганна. — А ще змалечку мріяв стати військовим”.
Василь навчався у Тисменицькій середній школі. Одним із його улюблених предметів була історія.
Після закінчення 11 класу, 15 травня 2002 року, його призвали на строкову військову службу. Він потрапив до десантно-штурмової військової частини, що дислокувалася у Хирові на Львівщині. Там служив розвідником-кулеметником, а згодом — водієм.
Після армії працював охоронцем на одному з приватних підприємств в Івано-Франківську. У 2005 році здобув технічну освіту за спеціальністю “слюсар з ремонту автомобілів”, однак за фахом не працював.
У 2010 році Василь став водолазом у Регіональному командно-аварійному рятувальному центрі в Івано-Франківську. Він добре плавав і хотів допомагати людям.
“Син добре вмів плавати і хотів рятувати тих, кому потрібна була допомога, — розповідає пані Анна. — Та й водолазом він став, думаю, невипадково. Ще в 13 років, Василько врятував життя дівчинці”.
У 2009 році на одній із дискотек в Івано-Франківську Василь познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною, яка родом із села Поплавники.
“Я тоді із подругою прийшла на дискотеку. Василь теж був із другом. У перший день ми обмінялися номерами телефонів”, — пригадує Оксана.
Вони зустрічалися чотири місяці. Пропозицію Василь зробив Оксані на її роботі — у лікарні, де вона працювала медсестрою. У червні 2010 року вони розписалися в Тисмениці, а у вересні того ж року відгуляли невелике весілля в Галичі.
У 2011 році в подружжя народилася донька Юлія, а у 2015-му — син Андрій.
“Маю повний комплект дітей — хлопець та дівчинка”, — жартома й радісно казав щасливий батько.
За словами дружини, Василь багато часу проводив із дітьми. Брав їх із собою, навчав читати українською та англійською, їздити на велосипеді й допомагати мамі по дому. Разом вони ходили на риболовлю.
Василь також любив готувати для родини — зокрема шашлик, уху та смаженого коропа.
Молода родина переїхала до придбаного приватного будинку в Маріямполі. Там Василь хотів облаштувати дім для дружини та дітей.
“Василь дуже хотів великого собаку, з якого прагнув виростити справжнього охоронця дому й родини, — розповідає Оксана Стефінко. — У Коломиї він придбав добермана. Назвали його Акселем”.
Собака став частиною родини. Василь ходив із ним полями та навчав різних команд. Узимку Акселя запрягали в санки, і він катав дітей. Після початку повномасштабного вторгнення Василь хотів узяти собаку із собою на фронт, однак Аксель боявся пострілів, тому залишився вдома.
Служба у війську
28 квітня 2014 року Василь Стефінко став до лав органів внутрішніх справ та виконував бойові завдання в зоні АТО/ООС на Донеччині.
Тоді він сказав дружині: “Йду відстояти рідну землю. Якщо там не буде нас, то прийдуть вороги”.
У 2016 році Василь продовжив службу за контрактом у Національній гвардії України. У 2019 році його звільнили в запас.
Згодом чоловік поїхав за кордон на заробітки, де працював водієм-далекобійником. Повномасштабне вторгнення росії застало його у Франції. Після звістки про початок великої війни Василь вирішив повернутися в Україну та знову стати до війська.
8 березня 2022 року ветеран АТО/ООС уже був у складі Збройних сил України. Певний час перебував у Тисмениці, а згодом у складі 75-го окремого батальйону військової частини А7127 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ його направили на Гуляйполе Запорізької області.
Василь служив водієм-механіком відділення технічного обслуговування автомобілів.
У 2025 році його перевели до першого лінійного батальйону військової частини А7034, де він виконував обов’язки стрільця, помічника гранатометника стрілецького відділення.
На фронті Василь отримав позивний “Тихий” — за спокій, витримку та врівноваженість. Ці риси цінували його побратими.
Попри небезпеку, військовий намагався щодня бути на зв’язку з рідними.
“У нас була домовленість: щоранку він коротко казав, що живий-здоровий, а ввечері ми могли поговорити довше”, — згадує дружина воїна.
1 лютого 2026 року Василь Стефінко загинув від удару ворожого “шахеда” в районі населеного пункту Веселий Гай Запорізької області, виконуючи бойове завдання.
Того дня він ще встиг поговорити з матір’ю.
“Вони мали переїжджати на Херсонщину, і син сказав, що не має часу говорити, бо збирається в дорогу. Я була рада, що почула голос своєї дитини. На превеликий жаль, це були його останні слова, бо ввечері його душа відлетіла на небо. Про його загибель ми дізналися наступного дня, 2 лютого”, — згадує мама Героя.
Під час першого удару Василь ще встиг накласти собі турнікет на ноги. Після другого удару врятувати його не вдалося.
Поховали захисника в Маріямполі, де він жив із дружиною та дітьми.
Василь Стефінко був нагороджений відзнакою Президента України “За участь в антитерористичній операції”, “За бойову звитягу”, медалями “За оборону Гуляйполя”, “За зразкову військову службу”, “Незламним Героям російсько-української війни”.
ФОТО ТИЖНЯ
