Напередодні в Івано-Франківську завершився перший Конгрес рисувальників, який приніс як багато нового і цікавого у мистецьке середовище нашого міста, так і сколихнув його шквалом оціночних суджень та критики.
Мабуть, справедливо буде зауважити, що нічого б не відбулося без вагомого внеску куратора проекту Євгена Самборського, який і запросив одного з найвідоміших у світі польських художників Павла Альтхамера. Євген народився у Івано-Франківську і, як зізнається сам художник, з радістю продовжив би жити і творити у нашому місті, якби не ряд «але»… Тож «Галка» поспілкувалася з Євгеном Самборським про ці «але», а також про Майдан, творчість, Конгрес і сумнівних персонажів франківського мистецтва.
– 14 травня у Київській Міській Галереї Мистецтв «Лавра» відкрився твій персональний проект «Запитання. Спроба діалогу. Ще щось важливе». Йому передувала тривала перерва у виставках?
– Останній персональний проект в мене був у 2012 році в Петербурзі. І у 2012 році я ініціював і був співзасновником “Відкритої групи». Для мене було важливо стимулювати львівських молодих художників — я тоді жив у Львові. Ми з моїм другом зробили спільну виставку у Варшаві, яка вдалась. Після цього я запропонував йому створити групу, запросити до неї ще кількох людей. Так ми створили «Відкриту групу». Зараз вона в павільйоні Венеційської бієнале представляє Україну. «Відкрита група» була для мене дуже важливим проектом, я йому повністю віддався. Ми вийшли на певний рівень, приймали участь в багатьох виставках. За три роки проробили колосальну роботу. Коли ми готувалися до персональної виставки “Відкритої групи” в ПінчукАртЦентрі, я був місяць в Пекіні, де приймав участь в проекті Павла Альтгамера, після того летів на Московську молодіжну бієнале, де приймав участь в проекті Центру візуальної культури, представляючи Україну. І таким чином не мав можливості готуватися до проекту з «Відкритою групою». Коли я повернувся до Києва, відкриття проекту мало бути наступного дня. І в тому, що зробила група без моєї участі я побачив абсолютну гармонію чотирьох людей — вони чудово між собою комунікують, один одного розуміють. І я побачив, що немає потреби в моїй присутності. Власне тоді я вийшов з групи, можна сказати завершив свою діяльність з групою. Маю ще багато роботи в українському мистецтві. Ми з ними в хороших стосунках.
– Зараз ти напрацював «Спробу діалогу»?
– Я вийшов з групи і за цей час я постійно створював роботи. Але останніх два-три роки я займаюся самоосвітою, накопиченням інформації. Я створив одну важливу роботу, яку виставляв у Львові у Галереї «Detenpula», яку заснували учасники «Відкритої групи» – «Деякі тези про роботу, методи та власну позицію». Після того зробив досить масштабний проект в галереї «Лавра», який складається з трьох частин. Про нього треба окремо розповідати.
– Вкотре піднімаючи питання мистецтва і війни, яким був твій Майдан, як жителя Києва і як художника? Чи впливала та ситуація в країні на твою роботу?
– Почався Майдан і я абсолютно не думав про мистецтво. Була якась така пряма дія, відчувався власний обов’язок. Запропонував друзям, з якими разом знімаю квартиру, зробити скульптуру революціонера – людини, яка приходить на Майдан. За два дні зібрали матеріали, зробили своїми силами скульптуру і винесли її. Це була ще одна атракція до того, що робили там люди – капличок, малюнків, розписаних прапорів. Ця скульптура була досить іронічна – плюс одна людина на Майдані… Я провів там на Майдані всю зиму від перших мітингів і до останніх днів – до весни. Приходив практично кожного дня, тобто кожної ночі. Ми собі постановили, що будемо ходити вночі. Графік у нас вільний, тому вдень спали, а вночі ходили допомагати всім чим могли. Не записувалися ні в які сотні чи бригади. Коли записуєшся, ти йдеш, бо пообіцяв бригаді чи сотні, а коли не записуєшся – виконуєш обов’язок перед самим собою.
– Нещодавно ти піднімав питання браку освіти в Україні, зокрема освіти мистецької?
– Я постійно відчуваю брак освіти в Україні, в Івано-Франківську, брак власної освіти. Я над собою працюю наскільки це можливо – читаю, вивчаю. Ми вигадуємо не знаючи, не будучи компетентними, якісь свої речі і видаємо це за шось цінне в місцевому контексті. А мене цікавить світовий контекст. І багато з того, що відбувається тут, – вторинне. І мені прикро через це. Якби я не знав того, що відбувається у світі, то, можливо, теж би так наївно на все дивився, але я ж знаю і сам собі брехати не можу.
– Добре, відкинемо тебе як молодого і недосвідченого в очах наших старших місцевих художників. Як вони реагували на приїзд митців з Польщі, не таких вже й юних, відомих у світі. Вони якось проявляли інтерес, йшли на контакт?
– Якщо говорити про старших івано-франківських художників, тих, які з Івано-Франківська є для мене авторитетними — їх, мабуть, мінімум три максимум п’ять, вони всі досить систематично приходили на проект, були тут по кілька раз, щось робили. Мені здається всі вони знайомі з Павлом чи мали можливість познайомитися з ним зараз. Можливо, це моя суб’єктивна думка, але оскільки до нас приїхала зірка такої величини, відчувається певний комплекс. До прикладу, коли одного з них в останній день запросили до спільної фотографії, він відмовився фразою «Ні, дякую. Наступного разу». Дивно, думаєте, наступний раз буде? Я надіюся, що буде… В цій фразі «Ні, дякую. Наступного разу» і відображається цей комплекс. Мені здається не так багато таких проектів відбувається в Івано-Франківську.
– Ваш проект Мистецької резиденції набув неабиякого резонансу. Була навіть скарга на Конгрес рисувальників до виконавчого комітету міської ради.
– У нас була комісія, були панове зі спілки художників і ще такі ж дивні і сумнівні персонажі, які щось дивилися, розглядали, були представники актуального мистецтва в Івано-Франківську. Ніби вийшло, все гаразд. Я хотів би, звісно, щоб ці люди зі спілки художників зі мною спілкувалися. Хоча з іншого боку вони настільки закорінені в своїй системі, що їх не переконаєш в чомусь іншому. Відповідно я не бачу сенсу витрачати час на ці розмови… Я ж молодий, а їм по 50-60 років. Але, то що вони сиві, бородаті для мене не є жодним авторитетом. Для мене Спілка художників не є абсолютно ніяким авторитетом, ні директор спілки, ні його попередник. Думаю, це і так зрозуміло і тут немає про що говорити. Спілка художників України вже доживає свого часу і чим швидше це станеться, тим більш щасливим я буду.
– Але ж по суті вона і не сильно заважає?
– Вона заважає. Майстерні могли б займати люди, які би працювали адекватно, є виставковий зал, де могли б відбуватися проекти актуальні сучасності, і відповідно розвивати сучасне мислення, створювати сучасний діалог, а не робити ці смішні виставки на зразок «Осінній салон». Кому це взагалі потрібно? Ці пострадянські відголоски вони дуже сильно присутні у всіх сферах, в тому числі і в мистецтві. Я ще поки не достатньо досвідчений, щоб вступати з ними в діалог, чи навіть дискусію. Але думаю прийде час і я доберуся і до них…
– Підсумовуючи те, що відбувалося на другому поверсі готелю “Дністер” під час Мистецької резиденції у Івано-Франківську, є відчуття, що все відбулося?
– Конгрес рисувальників — це такий проект, який не вдатися практично не може. Хіба тоді, коли він з певних причин зачиняється — коли йде певна цензура чи якась пряма боротьба між людьми, які беруть участь у конгресі. А все це малювання, висловлювання, цей діалог – стіни витримають усе. Візально-естетична частина не має значення. Хіба для людей, які це намалювали. Вони тішуться, що мали можливість прийти, помалювати, з кимось познайомитися. Можливо, вони мають неприємні думки стосовно того, що їх роботи перемальовували. Справа в тім, що ніхто нікому не обіцяв, що їх робота залишиться. Ідеєю конгресу є якраз це спілкування і цей діалог. Є помилкова думка, що діалог можливий лише тоді, коли хтось намалював якесь зображення, і хтось до нього щось домалював. Але коли на зображенні хтось щось намалював по верху, це теж є діалог. Тому що з такого діалогу випливає підсвідомо проблема власного его — мене не цікавить що ти говориш і наскільки гарно, мене цікавить лише те, що я говорю. Є естетично гарна річ, але зверху хтось пише: “Тут був …”. І це якраз оголює цю проблему.
– Розкажи про скульптури, створені на конгресі. Коли Рафал Жвірек презентував іванофранківцям творчі експерименти команди «Конґресу рисувальників» в Urban Space 100, вони спочатку створили скульптури. А потім, щоб удосконалити — розвалювали. А ці скульптури — досить прийнятно виглядають для пересічного глядача. Учасники конгресу ставили собі за ціль зробити щось більш адекватне?
– У них теж був певний процес. В когось виникає бажання скульптуру нищити, навіть не нищити — це ми так то сприймаємо, насправді так вони її доробляють. Це постійний процес. Коли ти відкриваєш, досліджуєш, розбираєш на шматки, це не обов‘язково руйнація, вона просто трансформується в щось інше. На нашому конгресі скульптури робилися нами всіма. Але я як куратор не мав змоги долучитися до створення скульптури через купу організаторських речей. Тому я залишився на три дні просто щоб побути в цьому проекті художником-ремісником, подоробляти якісь деталі… Резиденція, всі художники, які їх створювали і я як куратор подарували ці сім скульптур місту. Ми хочемо їх встановити в Івано-Франківську. Вони не розраховані для експонування на вулиці в такому відкритому вигляді, потрібні скляні акваріуми. Моєю ідеєю є встановити їх не в гарних парках чи облагороджених місцях, а знаходити запущені місця в Івано-Франківську, можливо навіть десь не у центрі. Встановлення скульптури стало б прецендентом для облагородження цієї території — встановити кілька лавок, заасфальтувати чи викласти плиткою доріжки. Я дуже хочу втекти від тотального окультурення, коли там з‘являться мами з візочками, і все таке прекрасне як у нас на стометрівці. Хочу створювати навколо цих скульптур місця для мистецької тусовки, де мені б хотілося бути. Можливо там би створювався певний діалог, як колись у нас були місця — на «стоматі» чи «біля драмтеатру».
– Розкажи про свій досвід ілюстрації книги Вітольда Ґомбровича “Порнографія” для проекту “Вавилонської бібліотеки”?
– До ілюстрування книги я підходив з певною концепцією. Мені важко дається робота, коли переді мною ставлять завдання. Я звик ставити собі завдання сам, а тут є написана книжка і на неї треба якось прореагувати. Хоча це теж цікавий досвід. Книжка про такого обсерватора, який постійно щось бачить. Думаю, що Роман Малиновський, який дав мені її ілюструвати, він знав, що робить. Я насправді дуже мало читаю художньої літератури. А тут був змушений читати… Я розглядав книжку як об’єкт і мені було цікаво віднайти в ній приховані деталі. Книжка не має ілюстрацій, і тільки на двох форзацах є два зображення. Лише ззаду є вкладена певна серія фотографій, які я вклав у книжку і які були знайдені героєм цього твору, передані мені, щоб я їх вклав в книгу. Вони мали б бути з перфорацією, щоб людина могла їх використовувати як листівки чи закладки. Шкода, що пропозицію видати в книзі опис моєї ідеї видавництво не підтримало.
Розмовляла Ольга Суровська
ФОТО ТИЖНЯ
