Юрій Андрухович про “Радіо Ніч”: Я завжди мріяв написати роман, який звучить

Вперше я почув від Юрія Андруховича про “Радіо Ніч” ще в травні 2017-го під час “Книжкового Арсеналу”.

Про це пише Українська Правда.

Юрій розповідав, що дія роману відбуватиметься в старомодному ґранд-готелі десь в Альпах, а головним героєм має стати піаніст цього готелю, котрий дослухається до розмов відвідувачів бару, щось там собі награваючи.

Від того задуму лишився хіба що готель в Швейцарії, та й то у вставній міні-п’єсі; натомість піаніст перетворився на рок-музиканта, а замість спокійної камерної атмосфери – буремні події під час революції, яка цього разу завершується поразкою – з усіма відповідними наслідками для головного героя-протестувальника.

Певно, в таких ось “невідповідностях” між задумом і його реалізацією й полягає головна магія літератури, – принаймні для письменника.

– Юрію, у вашому романі читачі вже встигли побачити ціле розмаїття жанрів: авантюрний роман, любовний, фентезі, пригодницький, антиутопія… До якої версії схиляється сам автор?

– Володимир Єрмоленко, письменник і філософ, один із перших читачів “Радіо Ночі”, знайшов означення, яке мені особисто подобається найбільше: акустичний роман.

Це попадання в десятку: я завжди мріяв написати роман, який звучить. Передусім музикою і мовою.

За великим рахунком, музика – теж мова, а мова теж музика, і це для письменника, який безліч концертів зіграв поруч із музикантами, безліч годин відпрацював поруч із ними на репетиціях – дуже цінна можливість.

Розкрити музичну природу мови і мовну природу музики, так би я сказав.

У 2020 році у Юрія Андруховича вийшла книга “Радіо Ніч”

– Мене зачепила несподівана і смілива деталь “Радіо Ночі”. У тексті кілька разів говориться про зникнення російської мови як про доконаний факт нашого часу.

У вас є вагомі підстави так вважати?

– Там нічого немає про її зникнення. Вона собі й далі існує, але їй поміняли офіційну назву. Тепер вона “мова, яку колись називали російською”.

Кожен читач може шукати собі власне пояснення, що це означає й чому так сталося.

Я дуже люблю, коли читачі вмикають власну уяву і бачать усе по-своєму.

Ця деталь насправді дуже марґінальна, але судячи з того, що не тільки ви про неї запитуєте, щось у ній є. Чимось інтригує. Тобто в ній точно є потенціал уявляння.

– З одного боку, головний герой книги Йосип Ротський – патріот, революціонер, що ризикує життям, граючи на піаніно під час революційних подій; з іншого, він доволі егоїстичний, зациклений на собі чоловік, що розпочинав кар’єру в порнофільмах.

Це і є герой нашого часу?

– Не можу погодитися з вашими оцінками.

Егоїстичний, зациклений на собі?

А я сказав би – саможертовний, відважний. Здатний пройти через тортури й не зламатися. Готовий постійно ризикувати власним життям заради свого такого невчасного, дуже пізнього кохання. Він самоіронічний. Розсудливий, стриманий – але водночас і вибуховий. Холодний на позір – але водночас і позбавлений найменшого апломбу.

Замолоду знімався в порно? І що з того? Це хіба “компромат”? Такому варто хіба що позаздрити:)

Ну й головне: він є втіленням слуху. Не абсолютного, але абсолютно витонченого.

Хіба це не герой нашого часу, в якому зі слухом стає дедалі гірше й ми перестаємо взагалі чути одне одного?

– Це не місто майбутнього, тим більше не ідеальне. Це типове сучасне місто десь в Євросоюзі.

Таких, напевно, сотні – у Словаччині та Словенії, Угорщині та Румунії, в Польщі та Чехії. А може й західніше.

Тільки західніше вже немає Карпат. Ну, але в мене доволі умовні ті Карпати.

Взагалі географія в романі є частково вигаданою, так би мовити, альтернативною.

Акустичний роман Юрія Андруховича

– Хоч оповідач трішки й покепкував з глобального потепління, назвавши його глобальним “попеклінням”, та все ж мені здалося, що ви доволі серйозно переймаєтеся цією проблемою.

– Ну, звичайно. Як не перейматися, коли надворі середина січня, а ми ще снігу й не бачили?

І звичайно ж, пандемія, з якої ми ніяк не виберемося – це ж також один із найочевидніших проявів дисбалансу між людською діяльністю та природою.

Я дописував останні рядки “Радіо Ночі” в лютому минулого року, коли вірус уже йшов до нас семимильними кроками. Уже й тоді здавалося, що це буде якийсь цілком інший досвід.

Може, тому в заключній частині роману Ротський з Аніме весь час утікають перед несамовитою спекою, а відтак і гігантськими лісовими пожежами.

– Доволі часто текст “Радіо Ночі” нагадує проповідь – з християнськими мотивами, різнобічним обіграванням певних реалій чи персон.

Чи не є це початком “благої вісті від Андруховича”?

– Якщо там і можуть вчуватись елементи якоїсь проповіді, то переважно пародійної.

Що не означає, ніби один із наскрізних мотивів – герой з дитинства розривається між Богом і дияволом (у романі між, відповідно, батьком і нерозлучним другом) – є так само пародією на цю вічну “фаустівську” ситуацію.

Зрештою, в усіх моїх романах герої раніше чи пізніше мусили йти на контакт із “нерозлучним другом”. Але і примудрялися виходити з них, не продавшись.

– Звісно, там знайшлися б ті дві, з яких узято епіграфи і які час від часу виринають у сюжеті: “Прогулянка” Роберта Вальзера й “Тибетська книга мертвих”.

Далі: проза й поезія Едґара Аллана По, “Мобі Дік” Германа Мелвілла, казки Е. Т. А. Гофмана, згаданий уже “Фауст”.

Крім того, там був би й сам Борхес зі своїми “Чотирма циклами”.

– “Незалежність від Цифри” – одне з життєвих кредо Йосипа Ротського.

Відомо, що вас теж немає й не було в жодній соцмережі.

Яка, на вашу думку, головна небезпека цього новітнього феномену?

– Слово “небезпека”, мабуть, занадто голосне. Хоча герой роману Йосип Ротський, який постійно перебуває в зоні вистежування, справді мав підстави вживати саме це слово.

Щодо мене особисто: я вважаю суттєвим недоліком соцмереж те, що вони створюють нам ілюзію спілкування, витісняючи з нашого життя спілкування реальне.

Вони дуже агресивно відволікають нас від чогось важливішого, справжнього і суттєвого.

Ми заводимо собі тисячі френдів, фоловерів і т. ін. – але це не живі люди, точніше – це лише їхні цифрові версії, дуже спрощені і сплющені, такий собі ерзац. Ерзац-люди, які поглинуті ерзац-спілкуванням – що може бути сумніше?

Юрій Андрухович: Пандемія, з якої ми ніяк не виберемося – це один із найочевидніших проявів дисбалансу між людською діяльністю та природою

– Сумніше може бути хіба що нездатність чи небажання усвідомлювати цей стан речей. Гаразд. У ваших попередніх книгах доволі яскраві й переконливі антагоністи, і Теофіл з “Радіо Ночі” гідно продовжує цю традицію. Поділіться  “рецептом” вдалого антигероя. 

– Ну хто ж ділиться вдалими рецептами?:) Щойно я ним поділюсь, як усі ті негідники перестануть мені вдаватись.

А якщо серйозно: думаю, що ніяких рецептів не існує. Ви просто пишете живу людину. Починаєте її бачити, відчувати, вона вам може наснитися.

І протагоністи, й антагоністи – і всі-всі-всі можуть вам просто наснитись або привидітися.

– В романі достатньо уваги приділяється таємним організаціям. Це данина популярним нині “теоріям змови” чи світ справді до того котиться?

– Не те щоб я сам кохався в “теоріях змови” – радше навпаки: я належу до тих, хто вважає, що якби “змови” і справді вершили долі нашого світу, то він не був би аж таким хаотичним.

Але в той же час це непогана штука для сюжетотворення. Пишучи роман, можна собі й дозволити погратися з “таємними організаціями”, “спецслужбами” тощо.

А згодом, у фіналі того ж роману, ще й висміяти їх, весело руйнуючи попередні уявлення читача (і свої власні, між іншим).

Юрій Андрухович: Я завжди мріяв написати роман, який звучить. Передусім музикою і мовою

– Уявімо, що у вас є можливість одноразово вийти в ефір під уже відомим брендом “Радіо Ніч”. Про що буде ваша перша і єдина передача?

– Та ні, навіщо мені обмежуватися першою і єдиною? Я раніше чи пізніше таки відкрию своє нічне радіо – напевно, з тією ж назвою.

Буду на ньому крутити улюблену музику, коментувати її, читати вірші найкращих поетів, розказувати історії.

Одна-єдина передача мене аж ніяк не влаштовує:)