Христина за позивним “Кудрява” з 2013 року в армії. У військо потрапила випадково — з біржі праці в 19 років. Служити ніколи не планувала, але вже коли її не взяли на службу в АТО у 2014 році, вирішила будувати військову кар’єру.
Після профільного навчання “Кудрява” потрапила до бригади НГУ “Рубіж”, була заступницею командира мінометної батареї, однак згодом змінила спеціалізацію. Нині часто їздить у зону бойових дій, виконує завдання, пише “Галка” з посиланням на Радіо Свобода.
– Чи є гендерна дискримінація в українській армії?
– Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми вийшли з оточення в Станиці Луганській. Ми ходили цивільною машиною через населений пункт Щастя, яке тоді дуже щільно обстрілювалося артилерійським вогнем противника.
Тоді я вперше задумалася про те, що ми можемо не вибратись і я не знаю що в цій ситуації робити. Тобто писати мамі чи не писати, бо не факт що взагалі від мене щось залишиться, чи зможуть нормально поховати — тобто вже були от якісь такі думки в тій ситуації.
Коли ми вибралися й дісталися свого підрозділу, який саме був на марші й мав виконувати завдання, командир постарався зібрати всіх жінок до купи й відправити в безпечніше місце. Я йому також потрапила на очі й він такий: “Ідіть Христина Іванівна туди — у машину”. Я кажу: “Командир, я лишуся, я можу виконувати завдання. Бо ми вже вийшли з оточення і я розуміла, що нічим не відрізняюся від тих офіцерів, які стоять у строю. Тому що я пройшла військову службу у частині, у мене вища військова освіта.
Я офіцер і я пройшла ті самі щеблі, що пройшов кожен, хто стояв у строю.
Там була напружена обстановка й не виконувати вказівку командира було дуже неправильно і непросто — це було безапеляційно.
Я підійшла вже до свого начальника, з яким ми якраз виходили зі Станиці Луганської і я кажу: “Будь ласка, в мене є інформація, у мене є можливість. Мені потрібно тут залишитися, того що я можу виконувати завдання. І він такий: “Добре, я поговорю з командиром”. Минуло декілька діб і спочатку я рухалася у тиловій колоні, а потім уже пізніше командир дав добро. Наступного дня він сказав приїжджати, бо є робота. Відтоді стало легше.
Для мене було важливо, щоб ще бути незамінною — знайти таку роботу, я якої б тебе не могли забрати. Пізніше, коли командир давав інтерв’ю, то він сказав, що не пожалів, що він мене залишив.
– Чи варто мобілізовувати жінок на рівні з чоловіками?
– Враховуючи, що в країні з 2014 року війна, кожен повнолітній громадянин нашої держави повинен вміти надавати домедичну допомогу, повинен знати, як працює зброя, як нею користуватися. Для того, щоб якщо у держави виникне запит — ця людина могла цей запит закрити.
– Зараз є багато ідей і думок про те, щоб створювати жіночі батальйони, бригади. Чи варто таким чином відділяти жінок і створювати якісь частини?
– Ну прям частини — ні, але, думаю, що підрозділи це непогана ідея. Жінка-командир по статі вже їх точно розділяти не буде і це знівелює ряд стереотипів, які побутують в суспільстві. Я думаю, що це міг би бути хороший експеримент.
Але чим він може бути поганий і чим він може аукнутися — тим, що будуть порівнювати жіночий і чоловічий підрозділи. Мовляв, “от, феміністки, давайте, штурманіть Авдіївку і відбийте там всіх противників, того що ви ж хотіли”. Це може бути поганою історією.
Більше — у відеоматеріалі:
ФОТО ТИЖНЯ
