34-річний Станіслав з Дніпровщини втратив на війні ногу та мало не позбувся ока, з якого медики витягнули сім уламків. В Івано-Франківській обласній лікарні він четвертий місяць.
Про це пише Галка з посиланням на допис КНП “Івано-Франківська обласна клінічна лікарня”.
У Франківській ОКЛ Станіславу нарощують на нозі кістку та намагаються поліпшити зір. Воювати чоловік пішов добровільно 9 березня, в перший рік повномасштабного вторгнення.
Спочатку воїн був розвідником, згодом навідником у мінометній батареї. За 11 днів “учебки” його навчили “бути днювальним і стріляти з автомата”. Каже, пішов на війну, щоб захистити сім’ю.
Свою 128-у бригаду ТрО Дніпра воїн називає елітною, бо туди йшли вмотивовані добровольці, готові йти на смерть, як гладіатори. Станіслав прийшов до хлопців “на нуль” в середині серпня, а вже через кілька днів провів свій перший бій, під час якого ліквідував якогось важливого кадирівця.
“Вони називали нас “шайтан-труба”. А ми з побратимом стріляли дуже чітко – прямо в бліндаж залетіла міна. І один їхній “чувак”, як почули з перехопленої розмови, каже: “Азімата больше нєт”. А ми йому: “Нєфіг шастать!” – пригадує Станіслав.
Одного разу потрапили під обстріл танка:
“У мене розколовся шолом від осколка. Я встаю: “А-а-а, ну, давайте ще наводимо…”. Жодного страху не було і, в принципі, досі немає”, – запевняє чоловік.
Поранення військовий отримав торік у жовтні біля села Старомайорське на Донеччині. Як пригадує Станіслав, час тоді йшов на секунди:
“Ми відбивали штурми. Нас атакували FPV-дрони, я збив чотири з “калашмата”, і коли біг, при цьому кидав міни, коли кинув крайню міну, то почув так “вжік” – і впав… І коли відкрив очі, м’ясо полетіло… Дивлюсь: от кістка, там залишок ступні, нога вивернута. Мені FPV-шка прямо в ноги залетіла, був великий вибух…”.
Станіслав кричав тричі, щоб хлопці дали турнікети, але вони не реагували, у них був шок. Сам він дотягнутися не міг, щоб розкрити турнікет, ще й посікло руки. Невдовзі два хлопці усе ж наклали турнікети. Пощастило також, що поруч була група евакуації.
“Кажу: “Я командир міномета, молодший сержант такий-то, несіть, бо в мене годинник тікає”. Загалом тоді було десь 20 хлопців поранених і контужених. Потім орки на нас відкрили охоту, і добре, що був вечір, і вони не мали “теплаків”. Бо так би я з вами зараз не розмовляв. Поки “евак” їхав, я лежав і молився…”, – пригадує Станіслав.
Зі слів пораненого, кістка ноги теліпалася, все було в крові, і поки медики мало не вмлівали, він сам перелазив з евакуаційного авто у швидку допомогу, щоб не гаяти часу. Ще й підганяв: “Давай, братику, в мене час, мені ще жінці треба якось подзвонити, бо вона хвилюється”.
ФОТО ТИЖНЯ
