«Знайти своє місце під час війни, свою маленьку або велику місію – це дуже важлива історія»: Анна Шийчук, психотерапевтка

Іванофранківка Анна Шийчук – психотерапевтка з дванадцятилітнім стажем. До війни вона мала приватну практику, робила подкасти на радіо Urban Space. «Хтознаяк» – один з найуспішніших. Натомість зараз майже весь її час присвячений роботі в гуманітарній організації «Право на захист».

В інтерв’ю «Галці» Анна розказала про те, як не зійти з розуму під час війни, пережити відчуття провини та чи буде в українців після перемоги посттравматичний синдром.

Про роботу до та під час повномасштабного вторгнення

Мене звати Анна Шийчук, я з Івано-Франківська, все життя там прожила. Мені 32. 

В останні роки у мене була онлайн-клініка психотерапії, де працювала я і ще моїх шість колег. Після 24 лютого я закрила приватну практику на близько два місяці у звичному форматі, і не зустрічалася з клієнтами.

Адже звична психотерапія виглядає наступним чином: щотижнева зустріч на 50 хвилин, під час якої ми говоримо про внутрішній світ, як він чи вона себе почуває. Коли почалося вторгнення, всі попереміщалися, налаштовували свою безпеку і рухалися, і неможливо було працювати у звичному форматі.

З іншого боку, під час кризового стану – початку війни, це був гострий стрес для всіх – то не варто і не корисно задавати глибокі питання на усвідомлення. Тому, якщо людина знаходиться у небезпеці, то як можна взагалі говорити про своє життя, думати про минуле і майбутнє?

Разом з тим, я з усіма своїми клієнтами була на зв’язку. Ми зідзвонювалися, переписувалися в чатах майже щодня. І я вважаю, що це була дуже важлива історія і для мене, і для них, тому я чула на собі відповідальність, бо це мої клієнти і я хочу, щоб вони відчували себе у безпеці. Й мені було важливо бути з ними на зв’язку.

Це дуже допомагало мені теж, як людині. Адже я також була в гострому стресі й мені було дуже важливо, щоб я знала, що всі близькі та важливі для мене люди у безпеці.

Хтось з моїх клієнтів був у більшій небезпеці й ми спілкувалися більше і частіше, хтось був у відносній безпеці й не мав таких сильних змін, але займався перевезенням родичів і ми менше говорили. Але все одно була на зв’язку постійно.

З другого тижня війни я працюю в гуманітарній організації «Право на захист» і займаюся організацією кризової «Служби турботи про психічне здоров’я».

Людей, які потребують психологічного супроводу і підтримки, і пояснень, дуже багато. І більшість з них втратили майно, житло і точно не мають грошей на терапію. А я маю багато контактів хороших психологів й психотерапевтів, які теж були готові включатися і працювати, й тому вони відгукнулися на «Право на захист». І ми маємо можливість зараз побудувати стабільну структуру, яка працюватиме багато місяців і допомагатиме.

«Право на захист» працює вже 10 років. Спочатку організація працювала з біженцями, бо виявляється в Україні були біженці – люди, які тікали від катаклізмів до нас. Потім прийшов 2014-2015 рік і організація перебудувалася й почала займатися правами ВПО з Донецької та Луганської областей.

Після повномасштабного вторгнення їхня діяльність дуже розширилася, й крім турботи і опіки ВПО – там є великий штат юридичних консультантів. Є «гаряча лінія» – додалося постачання гуманітарних вантажів в різних областях України для потреб ВПО і людей, які проживають в місцях компактного проживання (школи, садочки, які перероблені в місця проживання). І так само до них додалися ми. По ООНівськи це називається MHPSS (Mental Health and Psychosocial Support) і власне цим ми займаємося. Щоб у людей, які постраждали від війни, був доступ до якісної психологічної допомоги. Ми працюємо власне з ВПО – з людьми, які проживають у «шелтерах» і місцях компактного проживання.

Зараз у нас три міста є, де наші працівники працюють очно – це Чернівці, Львів і Дніпро. Але зараз заходить дуже багато фінансування і ми в найближчі два місяці розширимо нашу географію – це буде Київ, Полтава, Черкаси, Чернігів, Суми, Вінниця. Нас зараз одинадцять спеціалістів онлайн і очно, має стати десь під 35.

Ми не робимо все на світі, ми робимо те, що посильно нам, що влазить у наші руки – те, що ми можемо зробити якісно. Не треба робити все, одна служба не повинна робити все і допомагати всім.

Тому що нещодавно Олена Зеленська сказала, що 60% українців потребуватимуть тієї чи іншої допомоги психологічної найближчим часом. Про це ж повідомляло Міністерство охорони здоров’я.

Всі кажуть, що запит дуже великий і, як на мене, професійний підхід – це тоді, коли ми кажемо: «це ми можемо зробити, такий об’єм клієнтів пропустити через себе якісно, а інших не можемо, на жаль».

Це дуже чесна позиція, тому що ми насправді маленька служба, ми не можемо зробити все. І якщо, наприклад, міст багато, але в Сумах один спеціаліст – то він може охопити 100 клієнтів на місяць й не більше. Не того, що він поганий, а того що в нього більше не влізе. Ми дивимося на свою роботу не через призму статистики, ми дивимося в обличчя тим конкретним людям, яким стало краще.

І коли мої колеги описують випадки, коли на вокзалі у Львові двоє наших спеціалісток зустрічають евакуаційні потяги. І одна з них каже: «я підходжу до жінки на вокзалі, яка просто сидить й дивиться в одну точку. Питаю, як її справи й виявляється, що вона сидить так вже шосту годину. Й вона не знає, що робити, адже вона втратила все, й 20 годин їхала евакуаційним потягом в інший кінець країни». І вони поговорили буквально хвилин 10-15, і наша спеціалістка не зробила нічого магічного – вона поговорила з нею й надала компетентну, точкову, кризову консультацію, принесла чаю. І жінка встала і пішла шукати собі житло.

І це офігенне досягнення. І таких зворушливих, точкових історій у нас вже сотні. І вони мене надихають дуже сильно, тому що ми тоді бачимо це в обличчях конкретних історій конкретних людей, яким стало краще.

Знаю, існує телеграм-канал «Психолог на зв’язку», яким зокрема ти займаєшся. Розкажи, будь ласка, про цей проєкт. Як він працює, для кого і які вже є результати?

Це телеграм-канал нашої «Служби турботи про психічне здоров’я» у фонді «Право на захист». Ми займаємося просвітницькими текстами.

Не обов’язково відвідувати психолога зараз – часто нам достатньо для своїх внутрішніх ресурсів, зрозумілого, чіткого, простого пояснення, що з тобою відбувається.

Цим і займається наш телеграм-канал. Наш слоган «Допомагаємо проживати війну».

Ми описуємо ті стани, які є в людей зараз і якісь їхні питання, з якими вони можуть справитися. І в цих текстах одразу є терапевтична відповідь, як з цим обходитися. Тому що, коли людина в стресі та має чітку інструкцію «роби так або так», то з цього місця вона стає сильніша – і це власне задача телеграм-каналу.

Є тексти про те, як змінився секс під час війни і як з цим обходитися. Був класний текст про те, що відчувають люди, які вдруге втратили дім, які переїхали з Донецька, Луганська спочатку, а зараз знову переїхали – і вони переживають ретравматизацію.

Є багато текстів, які описують загальні стани або якісь конкретні, наприклад, про вимушене біженство або загалом те, як поводиться тіло під час стресу. Тексти короткі, зрозумілі та дають чіткі відповіді, що робити.

Ми зробили цей телеграм-канал, як єдиний спосіб контакту з нами, як службою. Там є прикріплені повідомлення і в них можна записатися на безплатну кризову онлайн-консультацію. Також можна записатися у групу до батьків, які виховують дітей під час війни. Скоро ми запустимо там і групи для дорослих, які можна буде відвідувати.

Також щочетверга о 19:00 проходять просвітницькі психологічні вебінари.

Цей канал щодня пише хороший, корисний, добрий текст і при цьому там же ж можна записатися на інші послуги. Мені цей канал подобається, тому що я його читаю як людина – і мені допомагає.

арт-терапевтичні заняття в шелтерах Дніпра

Чи дійсно люди починають адаптуватися до війни, ставитися до цих подій як до норми?

Так, відбувається звикання, інакше б ми зійшли з розуму. Коли є такий хронічний стрес, ми переживаємо дуже багато напруги всередині й це природно. Зазвичай ця напруга пов’язана зі страхом: страхом за життя, бо це об’єктивна наша реальність, страх за невизначеність.

Є точно фон втрати, бо всі ми втратили щось: хтось втратив життя, хтось здоров’я, хтось стиль свого життя, хтось втратив дім, хтось втратив майбутнє, адже «як я можу планувати майбутнє в цьому всьому?», хтось втратив свободу, наприклад, чоловіки, бо вони не мають можливості рухатися. І навіть якби ти не хотів би їхати за кордон, але ти міг би мати цю свободу. Тому що в законі написано, що «на час воєнного стану всі громадяни України мають обмеження своїх прав задля збереження безпеки».

Відповідно, хтось адаптується і звикає. Тому що, якщо було 100 сирен і з них не прилетіло жоден раз, то психіка така каже «альо, може й не прилетить?». І це дуже звична історія. Якоюсь мірою це є небезпечно, тому що люди стають більш розв’язані, розслаблені й не є настільки уважними до своєї безпеки, як на початку.

На заході України ще не так, бо дійсно мало коли прилітає, але на сході воно складніше, тому що ймовірність, що прилетить – вища.

Але я не хочу і не можу це ніяким чином оцінювати, критикувати, бо кожна людина має право робити так, як їй важливо. І той, хто зараз, наприклад, знаходиться в безпеці, скажімо, за кордоном, і вона має інший стан, тому що дійсно більш безпечно. Просто за відчуттям, тому що тут немає сирен. І дуже важко зрозуміти тих своїх родичів, які залишилися в Україні, тому що дуже різне сприймання світу.

З іншого боку, люди, які опинилися в інших містах – більше безпечних – але втратили дім, їм об’єктивно дуже погано і вони теж мають конфлікти через те, що їм важко порозумітися з іншими. Бо їм кажуть «о, та ти ж в безпеці, тішся цим, будь вдячним, в тебе ж все нормально». Ні, там є інші свої проблеми й, як на мене, історія в тому, що кожен українець/українка дуже багато чого втратили й мають свій вид стресу – їм погано від чогось свого. І в цьому стані дуже важно виражати співпереживання іншій людині.

Чому всі розслабилися? Тому що всі звикли. Є етапи прийняття реальності, прийняття горя: заперечення, злість, торг, сум і прийняття.

І всі ми будемо знаходитися на різних етапах. Хтось дотепер умудрюється казати, що все норм і нічого не відбувається. Це складно, я думаю, що в них дуже міцна психіка.

Хтось залишається на етапі злості, коли все дуже дратує і гніву надзвичайно багато. На щастя, “срачі” в інтернеті трохи зменшуються, як на мене, і загальна лють вже проходить.

Хтось на етапі торгу. Це ті, хто не ходять до бомбосховищ, мовляв, «та ні, якось воно перейде, все норм».

Четвертий етап – це сум, коли надзвичайно-надзвичайно сумно за те все, що зараз відбувається. І тоді приходить горе, коли хочеться сидіти, плакати, нічого не робити. І після того приходить адаптація, коли я розумію, за що мені сумно, на що я злюся, де реальність, а де перебільшені речі і – починаю бачити ситуацію більш спокійно, навіть в її жахливому прояві.

І це дуже крута властивість людини адаптовуватися до складних обставин навколо. Ми справді дуже адаптивний вид і це наша сильна сторона, тому такий посттравматичний ріст – він неминучий. Ми з ним стикнулися й стали витривалішими, сильнішими, морально міцнішими. Тому ми можемо жити під час війни, а не просто чекати, коли вона закінчиться.

Як допомогти собі адаптуватися до війни?

Не варто себе пришвидшувати чи змушувати себе відчувати щось. Мовляв, «ой, я якась така зла, не треба бути такою злою, треба бути добрішою». Або «ой, щось я приунила або родич приунив і «давай, посміхнись, все буде класно, ну чо ти?». Краще не змушувати себе відчувати щось інакше, ніж ми відчуваємо.

Процес адаптації у кожного дуже індивідуальний, і дуже важливо дати час на це.

Як зробила наша влада і, як на мене, дуже мудро: вони ввели воєнний стан спершу на місяць, потім ще на місяць, а потім на три. Це, як на мене, турбота про нас, у всіх буде свій темп прийняття реальності. Чи в курсі вони були, що буде одразу п’ять місяців? Швидше за все, що так.

Що би було з психікою людей і з розумом, якби їм 24 лютого сказали: «приймаємо воєнний стан на п’ять місяців»? Ми б зійшли з розуму, бо це неможливо уявити у своїй голові – цей кошмар на п’ять місяців.

І що вони зробили? Вони підійшли з повагою, тому що у всіх свій темп і дали ці два місяці «подушки часу». А потім вже ввели воєнний стан до кінця літа, коли більша частина України була готова це почути – воно не так нас шокувало.

І це власне те, як я пропоную робити – не пришвидшувати свій темп, не змушувати себе швидше адаптовуватися.

Варто робити найпростіші речі, зайнятися своїм побутом, своєю безпекою, перевірити, чи я живу у безпечному середовищі, чи мені тут добре. І якщо ні, то поправити це, зайнятися місцем проживання, роботи, дітьми, щоденною рутиною, сном, їжею – базовими питаннями. Це і є адаптація.

Нещодавно я бачила звіти по гендерно обумовленим насильствам. Коли чуєш це словосполучення, то що в голові одразу виникає? Точно, військові зґвалтування. Але ні, насправді ні. Найбільший об’єм гендерно обумовлених злочинів – це домашнє насильство. Воно було до війни й воно зараз просто цвіте і пахне. Від того, що люди втекли від війни, від вибухів – це не означає, що в них вдома абсолютно безпечно.

Ми зараз маємо мобільну бригаду у Чернівцях і вона їздить по селах. І часом вони описують дуже жахливі історії й ми сидимо й думаємо, як допомогти соціально цим людям, щоб розселити їх, щоб вони мали можливість жити в безпеці не від росіян, а від якихось внутрішніх історій.

Тому адаптація – це просто потурбуватися про своє щодення, перевірити, чи я в безпеці від війни, і від того, що мене оточує. І якщо ні – починати це виправляти.

Наскільки у цей час змінилися запити, проблеми людей, які звертаються за допомогою?

У мене два види запитів. Тому що у мене є запити з моєї приватної практики – це ті клієнти, які були і до війни і в кожного дуже різна історія. Хтось осмислює і адаптовується до переїзду, хтось переживає горе втрати, адже вже повтрачали близьких і знайомих. Хтось переживає якісь побутові, звичайні питання: про любов, гроші, роздуми щодо майбутнього. Тобто всі ті питання, які були до війни – вони лишилися. Бо люди живуть й частина запитів не стосуються війни.

Там, де ми говоримо про «Службу турботи про психічне здоров’я», то там багато різних запитів. Ті, які працюють в шелтерах – там переважно запити по адаптації до нового життя, дуже багато сімейних консультацій з дітьми, тому що діти переживають стрес в своїй конфліктності. Тобто дитина стає менш управляєма і більш конфліктна, і батьки намагаються з цим дати якось раду, допомогти дитині прожити цей стрес.

Частина має багато питань до адаптації до нового життя, як порозумітися з рідними під час життя в шелтері, як налагодити стосунки, як зрозуміти, де мені працювати, прожити горе втрати дому.

Тому запити змінилися саме в контексті, що додався фон війни. І тоді в кожного буде дуже індивідуально, як кого зачепило – з тим фоном вони і приходять.

Було цікаве дослідження про переживання українців щодо власного теперішнього і майбутнього. То найбільших два показники – це надія і тривога, а всі решта – маленькі. І чого найбільше? Надії – і на теперішнє, і на майбутнє. 50-60% українців вірять у добре майбутнє і мають надію, що все буде гаразд. І ця надія береже нас, тримає нас на плаву, дає можливість справлятися з тривогою.

Чи важче працювати з переселенцями?

Мені – ні. Бо для мене це людина – українець/українка – до якої я маю дуже багато любові просто за ідентичність. У неї є труднощі у житті і яка мені різниця чи вони зараз пов’язані з війною, чи раніше вони були пов’язані з якимись переживаннями, іншими жахливими подіями в житті.

Зараз, коли ми набираємо спеціалістів у службу, то ми беремо тих, які місцеві – в тих містах, де ми розширюємося. І їм теж комфортно працювати, вони говорять ціннісно одною мовою.

Є важливий нюанс, який ми зараз постійно уточнюємо, і це не питання переселенців, а питання політичної позиції. Тому що до війни психологи були аполітичні. Звісно, у кожного була своя позиція, але ми мали розкіш бути більш нейтральними в своїй роботі.

Те, що я розпитувала у клієнтів і те, про що ми говорили – воно не стосувалося того, за кого вони голосували на виборах і це ніколи не було предметом нашої розмови. А зараз ця політична позиція по суті за кого ти: «за наших чи не за наших?». Вона надзвичайно важлива і це той один з критеріїв, через який ми – служба – можемо відмовлятися від клієнтів, зокрема, на онлайн. Бо у нас є ще онлайн команда і вона категорично не працює і навіть потім вже не відписує клієнтам, з якими на першій зустрічі зрозуміли, що вони не за наших.

Тому що є частина людей, які виїжджали з тих територій, де ведуться бойові дії та у деяких не було можливості виїхати на територію України – можна було виїхати тільки через територію росії. І вони мають жахливі досвіди фільтраційних таборів, цих всіх жахіть. Але частина з них виїжджають в росію і мають чітку позицію, що «я за Україну і я всіма способами шукаю, як доїхати – через Грузію, через Латвію». І ми обов’язково беремо таких у підтримку, обов’язково з ними взаємодіємо. Інколи вони не мають можливості вийти на відеозв’язок й ми спілкуємося з ними в чатах, а потім, коли є можливість, зідзвонюємося.

Разом з тим, частина з них починає адаптовуватися в росії, заводять російські номери телефонів і починають там асимільовуватися, і ми з ними категорично не працюємо, бо це людина, яка вибрала протилежну позицію до нас. Я не працюю з росіянами й з українцями, які вибрали сторону росії. Це єдине моє обмеження зараз.

Зараз, як і до війни, важливо читати перевірені джерела.

Мені здається, що на початку вторгнення навіть «жовта преса» перестала писати туфту і почала писати нормально. Але вони протрималися не довго.

Є білий список ЗМІ.

Потрібно фільтрувати ЗМІ й читати ті, які не спекулюють у своїх заголовках, які поводяться етично і не накручують собі перегляди за рахунок заголовка. Переглянути, на кого я взагалі підписаний. І коли вже зроблений порядок – фільтрувати час для новин, читати їх в обмеженій кількості.

Є спокуса взагалі не читати, а це потрібно робити, щоб знати, що зараз відбувається в нашій країні, бо це наша безпека і наше майбутнє, але фільтрувати по об’єму.

Наприклад, я читаю тільки зранку й тільки увечері по 15 хвилин. Що влізло прочитати – те влізло, що не влізло, то sorry.

Варто пам’ятати, що частина новин будуть провокувати в нас багато емоцій і ми будемо хвилюватися через такі слова, як «ядерна загроза». Потрібно давати собі звіт, від чого мої переживання і мати можливість з кимось про це поговорити. І тоді ми зможемо це осмислити – не просто почитати й побігти що-небудь робити, а почитати і якось цю інформацію з кимось обговорити.

Зараз це дуже важлива історія – мати можливість обговорити з кимось все, що відбувається і всі думки, які є. І це може бути як сімейні традиції, коли ясно, що всі читають новини, але мати можливість їх осмислити разом, порадитися.

Якщо немає можливості обговорити це з кимось – обов’язково шукати собі друзів, з якими можна обговорити ті чи інші моменти. І власне в цьому діалозі осмислити свої почуття.

Як побороти в собі відчуття провини, коли живеш у тиловому місті: мовляв, «сиджу зараз, насолоджуюся запашною кавою, у той час, як на фронті гинуть люди»?

Задати собі два питання.

1. Кому я нашкодив, в чому мій злочин, що я сиджу і п’ю каву? І якщо ви знайдете людину, якій нашкодили, то тоді йдіть і вибачайтеся перед нею. Але зазвичай там немає конкретного адресата і відповідь буде «не знаю, а кому я нашкодив?».

2. Знайти своє місце під час війни. Що я роблю для перемоги? І можливо там буде «нічого». І якщо така відповідь, то вина звідти – не за каву, а за те, що насправді я роблю нічого, вони роблять багато, а я нічого і ще й каву п’ю.

Тому, знайти своє місце під час війни – це дуже важлива історія. Знайти свою маленьку або велику місію. Можливо, мій вклад у тому, що я добре роблю свою роботу і ще й волонтерю у конкретному волонтерському центрі. Або я не волонтерю, але я кидаю в місяць стільки то тисяч чи сотень гривень на інші волонтерські центри, і це теж мій вклад. Тобто зрозуміти й виписати для себе, що я роблю для перемоги.

А ще може бути таке, що я дбаю про своє життя і життя своїх рідних, і мною не займаються соціальні служби – і це теж вклад.

Зазвичай ми трансформуємо у вину два інших почуття, які надзвичайно важко усвідомити, бо вони жахливі. Це безпомічність, безпомічність перед всіма жахливими втратами й тим горем, яке є: «Я дуже хочу зупинити війну, але я безпомічний». І вона у нашій несвідомості трансформується у вину.

Друге, що сюди домішується, це співчуття до всіх людей, які постраждали.

Бо коли я бачу горе, бачу сім’ї, які померли, родичів, які втратили своїх родичів, людей, які втратили кінцівки, зруйновані будинки, міста – мені дуже співчутливо, мені дуже сумно. Але цього суму так багато, що мені до нього доторкнутися навіть важко. І тоді воно теж трансформується у цю вину.

Чи психічно здорово виглядає і поводить себе зараз наша влада: Мер, голова ОДА, уряду, президент?

Я не маю компетенції відповідати на ці питання. Вони не мої клієнти і я, як психолог, не даю таких оцінок, критеріїв.

Під час війни добре таргетуються новини, де казати, що влада – паскудники. Чого? Бо всіх, хто на етапі гніву – вони будуть це читати, аж захльобуватися. Когось хочеться звинуватити у всьому. І це дуже небезпечна тонка нитка, бо ми тоді підсилюємо власне гнів і конфлікти всередині нашої країни, коли ми маємо більше гуртуватися.

З іншого боку, є конкретні законопроєкти, дії нашого мера в тому числі, які я не підтримую, але я знову ж таки психолог, а не політична активістка.

Я прочитала щось і подумала: «Боже, який п*здєц». А наступного дня якась організація правозахисна, інші депутати починають їм пояснювати, що вони натупили і відкатують. І я розумію, це ок. Тому що є люди, які мають робити цю роботу, які мають виступати проти, які мають ставати в опозицію і казати «ні, це погане рішення, давайте його переглянемо».

Чи станемо ми після війни психологічно здоровішими чи навпаки, пораненою нацією?

Ми станемо інакші. Цей посттравматичний ріст нам не уникнути. Ми точно станемо сильніші, міцніші, витриваліші й вже такими стали.

Паралельно з цим, буде багато жахливого досвіду, який потрібно буде осмислювати. Зробити вигляд, що час залікує і воно само якось пройде – це погано. Ми маємо дбати про психічне здоров’я і таким чином усвідомлювати, що війна відбувається і далі приділяти час на осмислення тих жахливих подій, які в нас є зараз.

Ми не можемо уникнути поганих новин у житті – і з війною, і без неї. Але ми можемо навчитися їх осмислювати й тоді ми станемо міцнішою і мудрішою нацією.

Думаю, що багато дуже добрих процесів і державотворчих теж відбувається зараз паралельно. Просто шкода, що такою ціною.

У світі відома проблема адаптації учасників бойових дій до мирного життя. В США є постійні державні програми.

У нас не все добре, тому що у нас бракує тих програм, які є. Бракує на всю ту кількість людей, які пройшли й ще пройдуть через війну. При цьому, в Україні є дуже багато чудових ветеранських ініціатив і що потрібно – це ветеранські програми та ветеранські організації, все. І тоді все буде добре для цієї адаптації.

Просто в Штатах вони зробили це на державному рівні й вона уніфікована. А у нас країна не настільки багата і ми не можемо собі дозволити такі великі бюджети та настільки уніфіковані програми. Але при цьому, є багато дрібних волонтерських центрів і волонтерських програм, які цим займаються.

У Франківську теж вони працюють. До війни я працювала в одній такій при університеті нафти й газу. Там була велика програма ресоціалізації та перекваліфікації військовослужбовців. І під час війни, і після – вони є, вони будуть і вони будуть розвиватися.

Недостатньо на 100%, але теж не можна казати про зраду й що у нас нічого немає. У нас є дуже багато хороших ініціатив. І є ініціативи, які зараз працюють з сім’ями військовополонених, сім’ями військовослужбовців, які зараз воюють, сім’ями, які втратили на війні свою рідну людину.

Як психологи дають раду самим собі?

Ми маємо стандарти професії, які зазначені в Страсбурзькій декларації про психотерапію. І там є дуже чіткі критерії.

Обов’язково індивідуальна особиста терапія, коли я іду до іншого спеціаліста і говорю про себе, як про людину. Тому що в мене теж купа життєвих клопотів, як і у решти людей.

Друге, це обов’язкова супервізія і вона дуже важлива зараз, під час війни.

Це коли я приходжу до старшої від мене колеги й говорю про свої труднощі або здобутки в роботі. Тому що під час роботи з клієнтом – ніхто ж не бачить цієї роботи – тільки я і клієнт, бо конфіденційність це покриває. Але завжди виникають суперечності, сумніви: «чи добре я роблю те то чи те то, як було б краще, або які є ще варіанти приймати рішення в роботі».

І для цього існує супервізія. Там же ж ми можемо говорити про те, що до мене, наприклад, прийшла клієнтка і вона розказує жахливу історію, і мені у зв’язку з цим так то і так то, бо я дуже співчуваю. Тобто це місце, де ми можемо отримати професійну підтримку.

Третій момент, це інтервізія, коли я зустрічаюся з такими ж колегами, як я. Зазвичай це інтервізійні групи.

Ми робимо маленькі групи обговорень про те, хто з цим працює і як ми з тим даємо раду. Коли моєму клієнту стає краще від того, що він розповідає словами мені про свої переживання, мені стає краще, коли я можу розповісти комусь зі своїх колег про те, як мені працюється.

Це та сама історія, як стоматолог лікує зуби мені, але сам ходить до стоматолога й йому теж лікують зуби. Як ми допомагаємо клієнтам, так само ми допомагаємо й собі, і це стандарти професії, яких обов’язково зараз дотримуватися.

Універсальний рецепт «заспокійливого» – це любов.

Любов до тих, хто навколо нас – бути з тими, кого ми любимо. Зараз просто знаходитися поруч з людьми, які для нас важливі – воно є цілющим.

І любов до себе, коли я турбуюся про свої переживання й відчуття. Про свої харчі, свій сон, фізичну активність, про те, як я живу. Коли любов до себе трансформується у турботу про себе, щоденну рутинну працю.

Коли я йду чистити зуби не тому, що так треба, а тому, що я турбуюся про себе.

Крім того, як дослідили нейробіологи, для жінок зазвичай ефективними є розмовні методи, коли я маю з ким про щось, що мене турбує, поговорити. А для чоловіків – дихальні вправи та фізичні навантаження.

Це не універсальні методи. Я впевнена, що і фізичні навантаження, і розмови корисні для обох статей.

Також я дуже рекомендую писати щоденники. Коли емоцій дуже багато – можна відкрити зошит і написати, що зі мною відбувається.

Розмовляв: Максим Застава

Фото надані Анною Шийчук