«Зовсім помінявся погляд на життя»: розмова з військовим хірургом Михайлом Глаговичем

Військовий хірург Михайло Глагович із 2015 року працює з пораненими військовими. Він служив у складі 66-го військового медичного госпіталю, а після початку повномасштабного вторгнення приєднався до 81 окремої Слобожанської аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ. За цей час разом із побратимами він організовував стабілізаційні пункти, оперував важкопоранених і, за його словами, допоміг зберегти понад сотню кінцівок.

В інтерв’ю для проєкту «Люди-Дії» «Галка» поспілкувалась з Михайлом Глаговичем про роботу військових медиків, найважчі випадки, тактичну медицину, емоції лікарів та проблеми цивільної медицини.

Від цивільного хірурга до військового медика

Військовим медиком Михайло Глагович став у 2015 році, коли пішов за мобілізацією служити у складі 66-го військового медичного госпіталю. Тоді працював на напрямках Покровська, Авдіївки, Мар’їнки та Курахового.

Служба тривала близько півтора року. У той період військові після півтора-двох років служби демобілізувалися, а на їхнє місце приходили інші.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Глагович разом із колегами займався підготовкою людей. Навчали групи по 30–40 осіб тактичної медицини та тактики ведення бою. До підготовки долучалися й ветерани, які брали участь в АТО.

Робота була настільки інтенсивною, що, за словами хірурга, здавалося, ніби минуло вже пів року, хоча насправді минув менше місяця.

Під час короткої перерви він поїхав на риболовлю до Бурштина. Саме там йому зателефонував колишній учень Віталій Могончук — на той момент завідувач хірургії у лікарні, — і попросив приїхати, адже не вистачало рук.

Михайло погодився. Телефонний дзвінок був близько 12-ї години дня, а вже о четвертій ранку він вирушив на службу. Так він потрапив до 81 окремої Слобожанської аеромобільної бригади ДШВ.

«Багато наших земляків там. Це спеціалісти: з одного боку — висококласні військові спеціалісти, а з іншого — вони володіють широким профілем хірургічної роботи», — розповідає Михайло Глагович.

Так сформувалася команда медичної роти, яка почала працювати безпосередньо в районі бойових дій.

«Тоді все було набагато простіше»: чим відрізнялася медицина у 2015 році

Свій перший досвід на передовій Михайло Глагович отримав ще під час АТО у 2015–2016 роках. Тоді ситуація суттєво відрізнялася від тієї, що виникла після повномасштабного вторгнення.

На передову медики заїжджали ненадовго, переважно для евакуації поранених. Їх привозили до медиків, після чого військові хірурги займалися лікуванням, операціями та стабілізацією стану.

Евакуація тоді могла здійснюватися як автомобільним транспортом, так і гелікоптерами. Зараз через характер бойових дій така можливість практично відсутня.

Могончук, із яким Глагович познайомився ще у 2015 році, тоді служив у 14-й бригаді під керівництвом Валерія Залужного. Його підрозділ безпосередньо перебував на лінії бойових дій, а поранених доставляли до медиків.

Як працює стабілізаційний пункт

Перший стабілізаційний пункт Михайло Глагович із побратимами організував у Святогірську навесні 2022 року. Лінія фронту проходила дуже близько, а вибухи там лунали практично цілодобово.

На той час подібних стабілізаційних пунктів фактично ще не існувало в тому форматі, в якому вони працюють зараз.

Медики зібрали необхідні інструменти та медикаменти й почали працювати. Основним завданням було зупинити масивну кровотечу та стабілізувати пораненого, щоб він міг пережити евакуацію до наступного етапу.

«Основні проблеми — це масивна кровотеча і проблеми з диханням. Якщо він не помре від кровотечі, не помре від дихальної недостатності, то всі решта проблем мають багато часу, щоб поетапно надати допомогу на інших рівнях», — пояснює хірург.

Спочатку можливостей було небагато. У медиків не вистачало анестезіологів, тому Глагович сам займався знеболенням настільки, наскільки це було можливо.

Згодом до команди почали приєднуватися волонтери та лікарі. Дехто з них пізніше мобілізувався і досі служить у складі медичної роти.

Від двох операційних столів до повноцінного стабілізаційного пункту

Пункт розвивався поступово. Спочатку медики облаштували одну кімнату з полицями для інструментів і медикаментів. Мали два мобільні операційні столи.

Поступово з’являлося необхідне обладнання: монітори, наркозні апарати та інша апаратура. Коли до команди приєдналися анестезіологи, можливості медиків значно розширилися.

«Ми дійшли до того рівня, що надавали висококваліфіковану допомогу, не буду боятися на цьому наголосити, — стабілізаційну допомогу», — каже Михайло Глагович.

Після Святогірська команда в жовтні перейшла на напрямок Білогорівки й організувала там новий стабілізаційний пункт. Усю апаратуру та обладнання перевезли на нове місце.

На цьому напрямку медики працювали понад три роки. Водночас через наступ російських військ та постійні обстріли їм доводилося змінювати позиції.

Лише за останні пів року 2025-го року команда змінила чотири позиції. Російські війська поступово підтискали українські підрозділи та обстрілювали медичні центри, тому медики були змушені переміщатися.

Ситуація з фахівцями також залишається напруженою. За словами Глаговича, багатьох спеціалістів не вистачає. Значна частина медиків, які працюють із 2022–2023 років, продовжують службу й сьогодні.

«Більше сотні кінцівок зберегли»

Одним із найбільш важливих напрямків роботи медиків стали операції, які дозволяють уникнути ампутацій.

Михайло Глагович згадує, що спочатку ставлення медичного начальства до таких втручань було дещо напруженим. Йшлося, зокрема, про ампутації, накладання та шунтування судин.

Разом із колегами вони змогли зберегти понад сотню кінцівок.

Одним із лікарів, який займався такими операціями, був Ярослав Богак. За словами Глаговича, це висококласний спеціаліст, якому команда допомагала під час роботи.

Окремо хірург згадує ракетний удар по залізничному вокзалу Краматорська. Тоді медики були на місці та одразу почали приймати постраждалих.

Із близько сотні постраждалих понад 90 людей потрапили саме до їхньої лікарні. У Краматорську тоді працювали три лікарні, але завдяки злагодженій роботі всі операційні та протишокові кімнати були задіяні.

Більшості постраждалих вдалося надати допомогу та стабілізувати їхній стан. Декількох людей, на жаль, врятувати не вдалося — травми були несумісними з життям.

Осколок у шиї та пенсіонер, який пішов на фронт

Серед випадків, які особливо запам’яталися Глаговичу, — історія старшого чоловіка, військового, який отримав поранення.

Медик обробив його рану, а чоловік додатково поскаржився, що після попереднього поранення йому важко ковтати.

Лікар зробив рентген і побачив у шиї великий уламок — близько двох сантиметрів завдовжки та близько сантиметра завтовшки.

Глагович видалив його. Під час процедури чоловік розповів, що він пенсіонер і раніше працював у міліції, але у 2022 році пішов служити солдатом.

«Дуже багато людей йшли, навіть не зважаючи ні на що», — згадує хірург.

Коли холодний розум важливіший за емоції

Щодня військові медики бачать поранення, які складно уявити цивільній людині. Проте безпосередньо під час операції, говорить Глагович, емоціям просто немає місця.

«У тебе є проблема, тобі потрібно її вирішувати, і ти над цим працюєш», — пояснює він.

За його словами, емоції приходять в інших ситуаціях. Особливо важко, коли поранення або смерть людини могли бути попереджені правильними діями.

Глагович наводить приклад із турнікетом. Буває, що його накладають надто високо на кінцівку, хоча кровотечу з поранення нижче можна було б зупинити і без нього. Якщо евакуація затягується, зняти турнікет уже неможливо через ризик гострої ниркової недостатності. У результаті людина може втратити кінцівку.

Інший випадок — коли турнікет наклали, але не перевірили, чи справді він працює. Якщо кровотеча продовжується, до моменту доставки людина може втратити критичну кількість крові.

«Такі випадки дуже якось ранять, тому що можна було зберегти, а кінцівка втрачається», — каже лікар.

«Мене лікує Зевс»

Після багатьох років роботи в умовах війни постає питання професійного вигорання. Михайло Глагович відповідає на нього з гумором.

Його спосіб відновлення — собака на ім’я Зевс. Це тибетський мастиф, якого подарував йому син. Пес ще молодий — на момент розмови йому не було й пів року.

Глагович гуляє із Зевсом і таким чином перемикається після роботи.

Ще один спосіб відпочинку — риболовля. Лікар каже, що для нього важливіша не сама риба, а можливість просто посидіти біля Дністра чи озера, подихати свіжим повітрям і подивитися на краєвиди.

«Ми говорили про дівчат всю дорогу»: історія 22-річного пораненого

Один із випадків, який Михайло Глагович пам’ятає особливо добре, стався, коли його бригада перебувала на позиціях у Білогорівці.

До стабілізаційного пункту привезли важкопораненого 22-річного хлопця. Він був при свідомості, але мав сильний біль.

Анестезіолога тоді ще не було. Дорога до Краматорська займала понад годину — близько години десяти або двадцяти хвилин.

Глагович їхав із пацієнтом. У якийсь момент помітив, що тому легше лежати на лівому боці, і дозволив йому так розміститися.

Лікар запитав, чи є у хлопця дружина або дівчина. У короткі моменти, коли біль трохи відступав, вони розмовляли.

«Ми про дівчат із ним говорили всю дорогу», — згадує Глагович.

Приблизно через 50 хвилин вони вже були в госпіталі. У хлопця виявили проникаюче поранення черевної порожнини з пошкодженням органів. Його прооперували.

Хлопець вижив.

Саме такі випадки, за словами лікаря, показують, наскільки важливою є стабілізація пораненого до моменту потрапляння в госпіталь.

Damage control: головне — довезти людину живою

Глагович пояснює, що поетапність надання допомоги стала одним із ключових принципів військової медицини.

Це називається damage control — контроль пошкоджень. Завдання лікаря на певному етапі полягає не в тому, щоб одразу повністю вилікувати всі травми, а в тому, щоб зупинити кровотечу, перев’язати пошкоджену судину чи іншим способом не допустити погіршення стану.

Головне — щоб людина залишалася живою, стабільною та знеболеною, а потім могла потрапити на наступний етап допомоги.

Саме стабілізаційні пункти, наголошує хірург, дають можливість багатьом пораненим пережити цей найнебезпечніший період.

Коли Глагович навчався у військово-медичній академії, такого поняття, як стабілізаційний пункт, у підручниках фактично не було. За його оцінкою, без такої системи смертність серед поранених могла б зрости приблизно на 60%.

Як допомога військовим медикам змінилася з 2022 року

На початку повномасштабної війни допомога військовим медикам надходила переважно від цивільних людей.

До медичних закладів приходили вчителі, представники різних професій, громадяни, які хотіли допомогти. Вони збирали медикаменти, обладнання та інструменти.

Водночас медики не брали все підряд. Спочатку уточнювали, що саме є у пропонованій допомозі, і забирали лише необхідне.

У результаті медична рота була практично повністю забезпечена необхідним обладнанням, медикаментами та інструментами.

Згодом значна частина забезпечення перейшла на державний рівень. Врегулювали й питання роботи з наркотичними препаратами, які раніше створювали додаткові труднощі.

«Якщо не стабілізуєш, він просто не доїде»

Михайло Глагович наголошує: сучасна система військової медицини — це не лише екстрена допомога безпосередньо на полі бою.

Між моментом поранення та потраплянням людини до цивільної лікарні існує ціла система етапів. На кожному з них медики виконують конкретні завдання, щоб пацієнт залишався живим і стабільним.

Після повернення до цивільного життя Глагович особливо гостро побачив, наскільки важливою є ця поетапність.

За його словами, сьогодні в Україні проводиться велика робота з лікування поранених військових і реабілітації ветеранів. Водночас у цивільній медицині є проблема, яка його серйозно непокоїть, — оплата праці медиків.

«За 12–15 тисяч вижити не можу»: що побачив лікар після повернення

Глаговича вразив рівень зарплат медичних працівників.

Він розповідає історію, яку почула його дружина — завідувачка одного з відділень. Медсестра, яка цілий день працює на чергуванні та бігає з крапельницями, паралельно працювала на касі у супермаркеті.

На запитання, чи вона змінила професію, жінка відповіла, що ні, просто за зарплату в 12–15 тисяч гривень не може вижити.

Через це медики змушені шукати додаткову роботу.

Для Глаговича, який також є викладачем і науковцем, ця проблема має ще один важливий наслідок. Через низьку оплату праці падає зацікавленість молоді в медичних професіях.

У медичних училищах та університетах уже спостерігається недобір, а система стикається з дефіцитом середнього медичного персоналу.

«Якщо стан справ піде так далі, в нас буде дуже серйозна проблема з цивільною медициною», — наголошує він.

«Багато речей, які раніше мали значення, зараз його не мають»

Війна змінила не лише професійний досвід Михайла Глаговича, а й його погляд на життя.

Він каже, що після повномасштабного вторгнення багато речей, які раніше здавалися важливими, втратили своє значення.

«Зовсім помінявся погляд на життя. Багато речей, які раніше мали якісь значення, зараз вони взагалі не мають ніякого значення», — говорить хірург.

Після роботи на прифронтових територіях частина побутових проблем, на які люди скаржаться у цивільному житті, здається йому зовсім незначною.

Водночас сам Глагович не намагається романтизувати досвід військової медицини. За кожною історією порятунку стоять важка робота, втрати, рішення, які потрібно приймати за секунди, і люди, які продовжують працювати навіть тоді, коли ресурсів майже немає.

Наприкінці розмови він передав привіт побратимам із 81-ї бригади, зокрема медичній роті, та побажав їм живими й здоровими повернутися додому.

«А всім нам бажаю перемоги. Слава Україні! Героям слава!»