Зрозуміти франківську філософію простору: репортаж міських з дворів і балконів
“На березі колишнього карпатського моря, перед теперішнім морем Карпат, за вапняковими схилами Вовчинецьких гір, вкритих рослинами, яких немає ніде більше у цих широтах, ще збереглися дві течії карпатського моря. Вони витікають з його глибин і, вдаряючись об камінь берега, над яким випинається у ямі порт Франківськ, найкраща гавань після рифів і островів Карпат, найпевніших порт і форт на березі Покуття. Порт пахне портом, він існує для того, щоб змішувалися запахи, щоб саме тут відбувалася роза вітрів, щоб вона ставала чимось ірреальним, щоб нею могли живитися вітрила наших балконів.” Тарас Прохасько
Присвячується Франківську й Станіславову. З любов’ю до міста і його мешканців.
За важкими дерев’яними дверима в середмісті Франківська провалююсь у паралельний світ. Шум машин стихає, вузенькі сходи ведуть до розкішного дворику в найпотаємнішій точці на карті. Тут сповільнююсь, щоб осягнути велич старих балконів. Мовчазні свідки буття, вони зависають у повітрі, ідеально вписуючись у пейзажі міського простору. Тривання на балконах здається вічним. Квітучі вазони ніколи не бувають самотніми, покоління різнокольорових котів мирно споглядає перебіг життя внизу. Люди люблять, думаю я, вкотре прогулюючись вздовж двориків.
Осягнути периметр
Якщо думати про двір лише як про місце перебування, для того щоб там перебути, можна пропустити всю суть цього творіння. У кожного двору є душа і, як не дивно, на ній шкребуть різні коти.
Двір на вулиці Сорохтея — один з найулюбленіших, як і сама вулиця. Двохповерховий старий будинок, вузенька стежка попід маленький коричневий паркан, яким загороджено імпровізований городик. Балкони визирають всюди, навіть на другому поверсі обов’язково є балкон. Металева невигадлива конструкція радянського періоду тепер сприймається зовсім по-іншому. Радянські двори тепер мають колекції людських історій і особливий магнетизм. Тепер вони теплі, тепер це дім. Коли темніє, обов’язково зустрічаю пару підлітків, які цілуються під батьківськими вікнами і неохоче реагують на мою появу. Коти, яких я згадала раніше, слугують для мене провідниками, майже всі йдуть на контакт і відводять до свого дому. Іти за цими тваринками — суцільне задоволення. Майже завжди мені зустрічаються руді, як я, або трьохкольорові — ми давні друзі.
Акустика і аромат повсякденності
На дерев’яній лавці пооблуплювалася коричнева фарба, повітря після спекотного вівторка пахне бузком, невідомими квітками на клумбі і різкими нотами смажених пиріжків на першому поверсі. З привідчиненого вікна долітає голос якоїсь бабусі, вона довго свариться сама з собою і, врешті-решт, затихає. Дивлюся на жовте світло з вікон, крону дерев і малого кудлатого пса — життя триває.
Тепер і зараз
На зламі XIX і XX століть балкон вважався елементом статусу і переважно будувався для жінок. Фейлетоністи переконані — дама лише наполовину належала сім’ї, інша ж її частина належала життю вулиці. Щоб продемонструвати статки, на балкон виносили дорогі меблі і влаштовували там посиденьки, аби всі перехожі змогли побачити власників помешкання. Деколи балкони ставали місцем для романтичних пригод, шанувальники могли залишити таємну записку пані, яку неодмінно знаходив її чоловік. Тоді балконні насолоди закінчувалися, а володіння жінки зменшувалися.
У наш час на балкони виходять покурити, полити вазони з квітами чи розсадою або ж просто побути наодинці.
Я обожнюю бути відірваною від світу на своєму балконі, курити синій Winston і мовчки говорити з містом. Вдихнути гаряче повітря весняного вечора, щоб на 10 хвилин побути найщасливішою людиною на світі.
Пам’ять у металі
Щоб остаточно вирізнятися серед інших власників балконів і підкреслити свою винятковість, деякі залишали ініціали, які щасливо або ж не дуже щасливо, але все-таки збереглися до наших днів. Так, на вулиці Незалежності, 5, можна розгледіти ковані літери «D. K. L.». У 1870-х цей будинок звів заможний швець Францішек Худерський, але вже за кілька років кам’яниця перейшла до лікаря Кароля Ліппи. Саме він прикрасив балкон своїми літерами. Наступні господарі їх не зняли, не замінили й не сховали під новою фарбою.
На вулиці Шевченка, 30, балкон уже інший — ошатний, відреставрований, майже театральний у своїй акуратності. Кам’яницю почали зводити на початку XX століття, тоді уважно стежили за будівництвом: про неї писав «Кур’єр станиславівський». Завершили будинок у 1903 році — ця дата й досі височіє під балконом. Власником був колійовий інженер Ізраель Саул Штернгель. Його прізвище писали як «Sternhell», тому на балконі з’явилися ковані літери «I. S.». Подейкують, що він був залізничником, які на той час заробляли немалі гроші, тому зміг побудувати розкішну кам’яницю.
Філософія сусідства
В під’їздах цього міста всі знають одне одного, через це неодмінно мусять вітатися. Сідаю на лавку в першому ліпшому дворі, який припав мені до душі. Мешканці будинку з підозрою і питанням обходять повз – чужий. Роззираюся навколо, щоб вловити життя цього простору. В пісочниці мирно грають діти – в такі ігри як колись грали ми. Хлочик років десяти злазить з ровера і ображеним голосом повідомляє: “Він вийде через 10 хвилин, ще доїдає”.
Покоління не втрачено, думаю я. Раптово вловлюю запах чужих сигарет. Якщо курю не я, то хто тоді? Дві коліжанки поважного віку повільно затягуються табачним димом, розмова біжить невимушеним потіком думок.
-Ти вже чула новину?
-Яку ще новину ?
-Йой,ти досі не знаєш, зараз розкажу!
На цьому моменті розумію, що час йти.
Час відпочити
Наступний балкон я помітила зовсім випадково і думала про нього кілька днів. Катастрофічно запізнюючись на роботу, мені довелося спинитися, щоб подумати про вічне. Понеділок,10 ранку. Хтось, хто пізнав це життя з ніг до голови, почепив гамак на балконі й тепер спокійно лежить, не чекаючи ніяких новин.
В голові щось змінилося, сумніви підступили ближче. Час відпочити.
Заперечити неминуче
Найбільше, що лякає мене у Франківську – це нереставровані балкони неможливої краси і абсолютно байдужі до свого міста місцеві мешканці. Вони ніколи не піднімають голову як я, бо бачили все це тисячу разів. Історичну архітектуру сприймають просто як стару стіну і дають їй обвалитися. Прекрасне сиплеться на голову і може тебе вбити. Влада часто ігнорує питання озеленення, зате дає зелене світло на безконтрольну забудову багатоповерхівками. Все важче стає дивитися на зорі, все важче набрати повні груди повітря серед бетонних джунглів. Зникають речі, які я люблю. Зникають однодумці, досвідчені митці, котрі застали Станіславів в свої найкращі роки, а мені залишається любите те, що від нього лишилося.
Місто Прохаська
Для цілковитого занурення в тему, межі, час і простір Івано-Франківська, я поспілкувалася з письменником Тарасом Прохаськом. Після року читання повільної рефлексії майже переконалася — це місто належить йому. Після зустрічі я переконалася в цьому остаточно.
— Які двори ваші улюблені?
— Оскільки я виріс тут і це були місця мого дитинства, мені найулюбленіші старі багатоповерхові будинки, де є прохід, а ззаду садок чи городчик. Найбільше люблю внутрішні двори старих кам’яниць.
— А балкони?
— А балкони я люблю всі майже, тому що вони всі різні. Я люблю балкони, які є стильні. Притому така халабуда радянська на балконі — вона також є стильною уже тепер, це вже історія антропології. Але я їх розрізняю: чи ковані маленькі XIX століття, чи якісь муровані, химерні з широкими поруччями, з якоюсь наскрізною витинанкою. Вони притаманні і XX століттю, історизму, еклектиці і потому сецесії. А також люблю дуже прості, лаконічні, з залізними планками через весь балкон і з трубоподібними поруччями — це функціоналізм. Цей стиль у тодішньому Станіславі страшенно добре проявив себе, він був найчистішого ґатунку. Але найбільше мені подобаються у великих старих кам’яницях не парадні балкони, а з внутрішнього боку будинку. Переважно там відбувалося життя, на них не просто виходили подивитися, яка нині погода і що вбрати, а вони були господарчі. Там робили всякі грубі кухонні речі, наприклад, вбивали курей чи товкли рибу.
Порушуючи всі правила дорожнього руху, перебігаємо з вулиці на вулицю, і в цей момент мені здається, що нічого, крім цього, ніколи не існувало. Тарас Прохасько показує місцеву легенду — балкон, який не має підлоги більше як півстоліття.
— Ці дошки розлізлися, коли я мав 6 років, тепер мені 58.
Далі прямуємо дворами і парадними, я остаточно випадаю з реальності. Замовкаю від захвату. У самісінькому центрі міста заходимо в двері, щоб опинитися серед затишного двору, зарослого травою і плином часу. Повертаємося назад вузенькими сходами, заходимо в інші двері, через кілька вправних поворотів стоїмо на тому ж місці звідки починали шлях.
Десятки, якщо не сотні, машин курсують головними артеріями Франківська, гул автомобілів заглушує власний голос, але в цей момент ми звертаємо в двір поблизу будинку письменника. Настає суцільна тиша, ми нарешті добре чуємо один одного.
— Для вас балкон — це місце відлюдництва? Для мене, наприклад, це місце для усамітнення і роздумів.
— Так, хоча я дуже люблю товариства на балконах. У мене є один балкон, на якому можна поставити довгу лавку, правда, всім доводиться сидіти як птахам на стрісі, — сміється.
— Часто, як мої діти були підлітками, навіть ще дітьми, ми любили там увечері, і дітям це подобалося, сидіти і пити чай, щось говорити, таке. Зараз уже мій син любить по-іншому, з’явилося багато свічок, і він любить запалювати вечорами. І якби там не було, навіть тепер у середмісті є такі літні вечори, коли на балконі значно краще, ніж у хаті.
Бачу дітей і модного пса мальтіпу.
— А якими були двори у вашому дитинстві, які розваги були в тодішніх дітей?
Тарас Прохасько відповідає з характерною інтонацією, яку не сплутати ні з чим на світі. Читайте його голосом.
— Не маю того досвіду, який називався б дворовим життям на так званих районах, де багато-багато багатоповерхівок, велике подвір’я і, відповідно, там були десятки дітей різного віку і там було своє, зовсім інше життя. А я виріс у середмісті, і це був найбільш заселений будинок.
Тут він відволікається на вітання з сусідкою. Я оглядаюся навколо, щоб побачити знайомих незнайомців. Франківські двори обіймають, мало не ковтають в атмосферу дому. Починаю відлітати на десятиліття, але повертаюсь до розмови.
— Дітей по цих подвір’ячках було по одному-двоє, але в нас було своє місце збору. Ми говорили, сиділи, гралися в ножички, боксували до першої крові, будували якісь штабіки з картону й фанери. Яка була, така е-е-е-е гойдалка, — сміється. — Але були війни якісь такі серед дітей, до прикладу, наш двір воював із сусіднім, оця дорога була вже кордоном, який не можна було порушувати. Мені було стрьомно жити якийсь час, коли я був активний у тій банді, бо мені треба було ходити крізь центр. Слава Богу, нікому в голову не приходило нападати зранку, а як вертався зі школи — було гірше.
— Я виросла в глухому селі серед степу Херсонщини, і цей простір мені не мав би бути близький, але навіть за 1000 кілометрів від місця народження, франківський двір дарує відчуття дому. У чому феномен?
— Нууу, я думаю, хоч це зараз може виглядати як неоправдане вихваляння Галичини, але в містах на заході України завдяки давній традиції більше відчувається комуна, громада теперішньою мовою. Відповідно, є якась безпечність, правила поводження. З мене насміхалися в Києві, що в нас на Галичині кажуть «перепрошую», а самі щось у голові маєте інше. А я кажу, що краще мати в голові інше, але поводитися делікатно, ніж мати в голові щось офіґенно добре, але хуярити. От що ліпше?
Тут і сама задумуюся, що ж насправді ліпше. У мене в степу люди точно не поводяться делікатно і навіть не намагаються це робити.
— Що найбільше ви любите робити на балконі?
— Я найбільше люблю курити.
— Я теж.
Сміємося.
— Але я не люблю курити поспіхом, люблю собі сісти, то переважно маю якусь лавчину чи крісло на балконі. Люблю робити собі там життя, а ще така особливість, що мої балкони зарослі виноградом і там можна уявляти себе відірваним від світу. У мене там є рослини, маю таку манію — багато років саджу пару корчиків помідорів і перцю. Я дуже вдячний людині, яка посадила на початку 60-х два корчі винограду, і вони вже досягли останнього поверху. Вони навіть стали певним символом, у радянські часи з’являлися на листівках.
Сидячи на шматку дошки в День народження Франківська з Тарасом Прохаськом, відчуваю — ніколи не було так добре до того і не буде після того. Відпускаю генія писати колонку на «Збруч», а тим часом повертаюся на роботу. Роздумую про байдужість місцевих до власних дарів архітектури, але розпливаюся в посмішці. Не прописана в цих квадратах, але вписана в ці пейзажі. Я осягнула периметр. Тема тримає і тема триває Після подорожі дворами, хоча правильніше сказати світами, мені вдалося розгледіти місто уважніше. Балкони перестали бути металом чи деревом, а стали чиїмось способом любити, курити, розвішувати білизну і поливати вазони. Балкон – місце альтернативного життя великого світу?
авторка Дар’я Базовод
Читайте також:
ФОТО ТИЖНЯ
