У нас час майже не залишилося майстрів, які знають, як правильно зробити дерев’ні сани, в які можна впрягати коней. 72-річний Іван Слободянюк із Косівщини робить сани та вози вже 35 років.
“Скажу одразу, що справа вельми тяжка, і не кожному до снаги. Здається, що тут такого – кілька дощок збити? Але ж то ціла премудрість”, – ділиться майстер з газетою “Експрес”.
Аби сани були “щасливими” та ніколи не перекидалися, перед тим, як взятися за роботу, дідусь молиться до святого Миколая, який є покровителем доріг, та опікуна Ісуса-Йосифа, що завжди допомагає усім, хто щось майструє з дерева.
За словами карпатського майстра, до дерева треба братися з добрим серцем та легкою душею, тоді й саме воно допомагатиме. На добрі сани Слободянюк вибирає або ясень, або бук. З останнього найкраще зробити полози. Бук легко обстругати та зігнути.
Їздову частину саней можна зробити і з дуба, але тоді вони будуть важкі, і коні, тягнучи такий вантаж, швидко стомлюватимуться.
Деревину чоловік заготовляє заздалегідь. Бука на сани зрізає у липні і тримає в закритому приміщенні аж рік, згодом розпилює і кілька місяців тримає у воді. Усе це робиться для того, аби деревина не тріскала.
“Бук варто добре просушити, бо так краще тесати та збивати, – мовить пан Іван. – Ось погляньте на ці полози, неначе струни скрипки: міцненькі, тоненькі, гладенькі. Із такими полозами корчаги легко ковзатимуть по снігу, не шерхатимуть і витримуватимуть великі вантажі!”
Біля кожної частини саней-корчагів треба добре попрацювати. І згодом скласти, одна до одної, неначе деталі конструктора. З обох боків до полозів чоловік приєднує щось схоже на два ящики: це передня та задня частина саней – боковинки, які за бажанням, можна й вийняти.
“Їх треба так припасувати, аби корчаги могли повертатися не гірше, як легкова спортивна машина, – жартує, навчаючи, майстер. – Такими санями і на простогалині добре їхати, і між деревами. Усе без жодного цвяха треба скласти настільки акуратно, аби корчаги не розсипалися при швидкій їзді”.
Зроблені вручну сани розкуповують власники туристичних баз, садиб зеленого туризму та просто селяни, для яких це необхідність у господарстві.
Коштує “фірмовий транспорт” від чотирьох до восьми тисяч гривень. Ціна залежить від складності роботи, адже забаганки замовників бувають різні. Дехто просить ще й розмалювати сани візерунками, дехто припасувати обтягнуті ліжниками чи шкірою сидіння.
“Роботи багато, а зарібку не дуже, – буркоче майстер. –А вже ж біля них і потрудитися треба. За два тижні, якщо у день по вісім годин працюватимеш, то може, й зробиш одні”.
ФОТО ТИЖНЯ
