За 106 кілометрів від Івано-Франківська – у селі на Снятинщині – знаходиться один із “найважчих” соціальних дитбудинків – Залучанський дитячий будинок-інтернат ІІІ-ІV профілю.
Читайте також: "Це не обов’язок департаменту, це - закупівля послуги": влада прокоментувала ситуацію з "Оселею віри, надії та любові"
Третій профіль – це діти та молоді особи з помірною та важкою розумовою відсталістю, які можуть самостійно себе обслуговувати. Четвертий – це ті ж самі, але лежачі, за якими потрібен постійний догляд. Таких дітей та молодих людей у Залуччі є 116, серед яких неповнолітні – 36. Ця цифра час від часу змінюється, але із 1954 року – року заснування інтернату – жодного вихованця не всиновили.
Однак ситуація зовсім скоро може змінитися. Завдяки волонтерам у діток з’явилися нові друзі – Літні Янголи, які допомагають у навчанні, розвивають таланти, додають любові. А благодійний американський фонд “Maya’s Hope” сприяє усиновленню вихованців Залучанського дитбудинку-інтернату у США. У двох діток уже з’явилися потенційні батьки. А у тих, які не підлягають усиновленню, є шанс поселитися у будинку підтриманого проживання – волонтери “Української благодійницької мережі” активно борються за швидке створення такої спільноти.
То які це діти? Про що вони мріють? Чому стільки років їх не усиновлювали? Про все по черзі. Спочатку – трохи фактів про вихованців дитбудинку-інтернату.
Текст написаний від першої особи.
Це, переважно, діти з ДЦП, які мають глибоку розумову відсталість.
Дмитро Грицюк, лікар Залучанського дитбудинку-інтернату
Всього є 4 групи. Усі, практично, вихованці з дитячим церебральним паралічем. Є діти з гідроцифалією, мікроцифалією, хворобою Дауна. Кожна хвороба протікає по-своєму, але це, переважно, діти з ДЦП, які мають глибоку розумову відсталість. З усіма працюють, у них збережені рефлекси, але підхід у навчанні, наприклад, зовсім інакший.
Діти навіть разом із волонтерами їздили цьогоріч на море і в гори. На море їхали 10 вихованців із розрахунком: 1 дитина – 1 волонтер. У горах уже побували 26 дітей.
Загалом із дітками працюють лікар-психіатр і лікар-педіатр. Середнього медичного персоналу є 8 осіб, плюс няньки. Звісно, хотілося б більше людей.
Забезпечені ми медикаменти завжди, якщо щось треба, то є старша медсестра, яка постійно замовляє ліки. Їх обмежений перелік, але завжди є ті, як необхідні для лікування гострої патології.
Чим займаються та про що мріють діти
Квілінгом займаємося… Я то клею, коли люди приїжджають, щоб продавати і заробляти собі на телефон, на ноутбук.
Василь, вихованець
Ми гуляємо на дворі, малюємо замальовки, квілінгом займаємося. Я то клею, коли люди приїжджають, щоб продавати і заробляти собі на телефон, на ноутбук… Мені тут дуже подобається. У мене є друзі: Ігор, є Славко, є у мене багато друзів.
Подобається співати Пономарьова «Я люблю тільки тебе». У мене є телевізор у кімнаті, і я співаю весільні пісні. Мені люди купляють музику.
Ще у мене є рідні, я їх люблю дуже і хотів би на вихідних поїхати до них, але треба, щоб хтось зі мною їхав.
Мрію, щоб були мама, тато і собака – у Нью-Йорку.
Сашко, вихованець, волонтер “Дому Сірка”
Я мрію про Нью-Йорк, щоб були мама, тато і собака – у Нью-Йорку. Вмію читати, допомагаю “Дому Сірка”, у мене навіть є футболка. Я її люблю носити.
Малюю собак, мені вдається. Спілкуюсь з патрульними, хочу стати поліцейським і познайомитися з головним (Дмитром Міхальцем, – ред). Був у Коломиї, у Франківську. У Франківську вчили їсти самому, займалися. Було важко, але я задоволений. Можу їсти сам, пити, малювати, поправляти кепку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Франківські патрульні здійснили мрію вихованця Залучанського дитбудинку (ФОТО)
Вони привозять цукерки, фотографії…
Олег, вихованець
Я з Києва. Люблю малювати сонечко, небо. Маю друзів, але ще не малював їх (журналістці Галки пообіцяв спробувати намалювати найкращих друзів). Ще складаю пазли, гуляю, подобається дивитися кіно, мультики.
Тут добре. Але Олю (сестру, – ред.) і маму хочу побачити. Мама в Києві, Оля теж. Вони привозять цукерки, фотографії…
Мрію навчитися читати, але щоб хтось навчив
Алла, вихованка
Я люблю малювати квіточки, сонечко, дерева, складати пазли. Ще з пластиліну дерева ліпила. Але найбільше хочу малювати. Ще мрію навчитися читати, але щоб хтось навчив.
Дуже люблю виховательку Мирославу Василівну. У мене є друзі: Сергій, Семен, Цебенко, Гриць. Ми разом граємося, говоримо.
А ти мою маму знайдеш?
Луїза, вихованка
Я помагаю замітати спальню, дітей годувати. Люблю співати «В саду гуляла», знаю багааато пісень. Мрію про планшет, прошу, щоб мені завжди купляли шампуні, парфуми. Дуже люблю купатися.
Я вчуся писати, малювати, вирізати, гарно вмію заплітати… А ти мою маму знайдеш?
Першочергова проблема не в людях, не в фінансуванні, а в тому, як ця система інтернатів побудована.
Василь Футерко, волонтер, керівник благодійної організації «Українська благодійницька мережа» – організація допомагає дитбудинку з січня 2014 року. Зокрема, провели ремонти, закупили безкаркасні меблі.
У закладі є проблеми, які не є унікальними для дитбудинків загалом і такого типу зокрема. Першочергова проблема не в людях, не в фінансуванні, а в тому, як ця система інтернатів побудована – так, як комуністи її заклали. Це віддалені ізольовані масові заклади, і ми в цьому не є унікальні.
Питання тут стояло й через те, що діти, які говорять, привертали до себе більше уваги: вони шустріші, емоційніші, можуть попросити. Відповідно, у них кращі кімнати, більше іграшок. А ті, з якими нема вербальної комунікації, були у цих старих кімнатах, і до них заходили менше. Коли оновили 57 палату, де найбільше малечі, вона стала притягувати людей. Волонтери, в більшості, коли приїжджають, проводять час там. До цього це була страшна темно-синя кімната з металевими ліжками, яку люди бачили і йшли далі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Радянські” стіни стали яскравими: у Залучанському дитбудинку оновили кімнати (ФОТО)
Зараз і діти, і старші мають завчену безпорадність.
Проблемою є й те, що в Україні, всиновителі, переважно, шукають здорових і маленьких дітей. У випадку з Залучанським дитбудинком – тут діти від 4 років, тобто дитина вже старша, яка ще й має «важку» інвалідність – шанси на усиновлення практично нульові в Україні. Але знайшовся фонд в Америці “Maya’s Hope”, який впродовж декількох років має досвід сприяння усиновленню дітей із таких закладів.
Я розумів, що усиновлення за кордон можливе, але не міг повірити на 100%. Коли я побачив їхні відео, де перша частина відео – це дитина в українському інтернаті, а друга у США, там різниця просто неймовірна. І вперше за час існування дитбудинку є шанс на усиновлення. Ми створили дітям відеоанкети. Пеленко Даринкою вже зацікавилася сім’я з Каліфорнії, Глієвим Дмитром – зі штату Айдахо. По Дмитру сім’я вже оформила документи у Сполучених Штатах.
А діти різні, діти – вже як частина життя, як друзі. Тут у кожного своя історія. Кожен має свій характер, хтось говорить, з кимось менше комунікації, але кожен особистість. Навіть та дитина, яка не може нічого сказати. Ми ж не знаємо, наскільки людина щось розуміє.
У нас зараз основний пріоритет – створити першу спільноту підтриманого проживання. Це зовсім інша філософія влаштування, ніж інтернати. Це принципово нові можливості. У спільноті допомога повинна закінчуватися там, де починаються власні можливості людини. Якщо людина може самостійно собі готувати їжу, треба створити для цього умови і заохочувати, якщо людина може ще навіть працювати, заробляти на себе, допомагати іншим мешканцям спільноти – ще краще. І в підтриманому проживанні найважливішим буде не матеріальна база, не підбір персоналу, а першочергове завдання – повернути мотивацію. Тому що зараз і діти, і старші мають завчену безпорадність.
Волонтери-благодійники намагалися допомагати чимось масштабнішим, і з’явилася така ідея – найняти для дітей додаткових вихователів
У Залучанському дитбудинку діє програма “Літні Янголи” – ініціатива друзів-партнерів із Канади. Вони зібрали кошти тим, що проводили майстер-класи з сальси та отримали, в кінцевому результаті, близько 70-80 тисяч гривень минулого року. Тоді ми думали, як ці кошти можна використати. Волонтери-благодійники намагалися допомагати чимось масштабнішим, і з’явилася така ідея – найняти для дітей додаткових вихователів. Це не наше ноу-хау – таке практикується в інших подібних інтернатах. Тому що проблема всюди в недостатності персоналу.
Діти, дійсно, потребують багато уваги, праці і по базовому догляду, і по годуванню, це і заміна підгузків, купання. Людей для цього не вистачає, тому персоналу часто не залишалося часу, щоб, скажімо, взяти більше дітей на вулицю, погратися, поговорити, поспівати, помалювати, просто підійти обійняти.
Спочатку була ідея знайти працівників на цю програму на 3 дні на тиждень. Чому 3 дні на тиждень? Тому що з понеділка по четвер є соціальні працівники благодійного фонду «Деполь Україна» – вони вже декілька років працюють, а п’ятниця, субота, неділя – у такі дні вихователів менше, і виходило, що діти були обділені увагою.
Ми почали шукати людей, намагалися не приймати на роботу місцевих. Спочатку їх було п’ятеро, тепер залишилося троє. Двоє Літніх Янголів – Юля і Діма – уже працюють за американські кошти. Запропонував допомогу БФ “Maya’s Hope” – вони оплачують роботу 5 днів на тиждень. Щодо третього ЛЯ – Тані – ще точно не знаємо. Канадські кошти закінчилися, але є ідея залучити її як персонального Літнього Янгола для дітей, які потребують ортопедичної операції та після неї – серйозної реабілітаційної роботи. Це два Богдани, Даринка і Діма. Тоді вони мають досить добрі шанси навіть почати ходити.
Кожна дитина має талант
Юлія Викерик, “Літній Янгол”.
Мета нашого проекту – дати дітям те, що не може їм додати персонал. Працівники завжди зайняті роботою по догляду за дитиною, а ми вже дітям даємо любов, ласку, обійми, співаємо з ними. Звичайно, тут є вчителі, які вчать читати і писати, але й ми деколи цим займаємося, допомагаємо повторювати букви.
Спочатку мені було важко, і я сприймала цих дітей із таким болем. А тепер не те, щоб я очерствіла, – просто вони для мене такі, як звичайні діти, не зважаючи на їхні вади. Я просто ці вади не помічаю!
Працюю у 3 групі. У нас є приблизно 12 дітей, які можуть комунікувати, і з якими ми більше працюємо. Звичайно, і з дітьми, з якими немає вербального контакту працюємо, але найбільше, що ми можемо їм дати – потримати за руку, погладити.
Кожен по-своєму різний, по-своєму індивідуальний. Наприклад, Даринка – є у нас така дівчинка – для мене взагалі здається якимось вундеркіндом, хоча тут діти з розумовою відсталістю. Вона все знає, все запам’ятовує, така дуже розумна дитина. Сашко наш такий теж дуже розумний, Улянка, Янка… Я навіть не знаю – всі особливі, всі хороші, всіх люблю.
Кожна дитина має талант. Я не можу досі це зрозуміти, але от є дівчинка Віка, яка не говорить, але у неї є талант до зачісок, вона дуже любить волосся. І кожна дитина так. Я думаю, якби у кожного вихованця була людина, яка б із нею займалася, обов’язково з тієї дитини щось було. Просто, на жаль, замало працівників, замало нас, які б кожній дитині могли приділити достатню увагу. Єдиний шанс на таке майбутнє – усиновлення.
У дітей є рідні, але не у всіх. У Богданчика нещодавно з’явилася бабуся. У нього мама померла, але бабуся його розшукала завдяки волонтерам. Так само у Даринки знайшлася сестричка – завдяки волонтерам.
Вони змінюються, коли приходять рідні, волонтери, адже дуже хочуть, щоб була рідна душа. Для них це дуже важливо. У Богданчика нема такого дня, відколи приїхала його бабуся, щоб він про неї не згадав. Кожен день він мені лише каже “баба”. Він знає, що має бути неділя, і він у неділю їй телефонує. Богданчик мало що може сказати, але каже “баба”, “альо”. Баба йому щось розказує, і він каже “так”, “ні”, цьомає слухавку.
Вони так само потребують любові, як і кожна дитина на Землі, потребують маму, тата.
Світлана Самарська, волонтерка
Перше враження, коли я сюди приїхала, було шокуюче. Стільки дітей разом, і стільки у них різних патологій, і всі такі різні! Спочатку я просто спостерігала за цим усім і думала, як взагалі таке сталося, що ці діти так далеко він нас, і ніхто із нас їх не бачить, що про них, можливо, забули в якійсь мірі? Так, тут є спеціальні працівники, а суспільство про цих дітей не знає. Але суспільство має про них знати, тому що вони так само потребують любові, як і кожна дитина на Землі, потребують маму, тата. Хоч їх і нема, але для когось, може, і знайдуться.
Чули, так? Уже у двох діток є потенційні батьки, і мене це дуже тішить, тому що я прийшла сюди працювати, щоб зробити відеоанкети для цих діток. Василь – наш керівник – так мене надихнув, що цих дітей можуть усиновляти. Я була, звісно, здивована, що таке може бути, але…
Особливо пам’ятаю перші анкети. Чотири дитинки нам дали тут – у Залуччі. Був такий хлопчик Олежик, і мені сказали, коли ми пішли знімати, що він взагалі ніяких емоцій не висловлює, не робить ніяких рухів, що у нього мало шансів. Але через те, що він підлягає усиновленню, вирішили зробити відеоанкету. Ми взяли хлопчика у так звану сенсорну кімнату. Там були кульки, вогник такий, там було стільки всього цікавого! Ви б бачили його очі! Скільки емоцій у нього з’явилося на обличчі. Я була шокована тим, як дитина змінюється лише через те, що вийшла із цього ліжечка з такими залізними перилами. Він зовсім іншою дитиною став: і в очі дивився, і сміявся, був веселий. Це було для мене несподівано. Вони живі, у них є душа і їх трохи приголубиш, припестиш, і вони вже розцвітають і радіють.
Хоча кажуть, що ці діти з особливими потребами, але у всіх нас є особливі потреби. Просто ті звичні особливості, а ці для нас – незвичні. Ми не бачимо дітей із інвалідністю, їх нема перед нами, ми їх не зустрічаємо на вулицях, ми їх не зустрічаємо в автобусах, ми їх не бачимо ніде. Тому для нас це несподівано.
Можливо, коли вони “з’являться”, ми не будемо такими жорстокими, наші очі будуть постійно бачити цих дітей і думати, що я можу чимось допомогти. Можливо, хтось просто задумається про своє життя, як і я в якійсь мірі. Я не знала, що вони тут є, не знала, що такі є інтернати. Взагалі, ніколи не думала, мені це було непотрібно. А виявляється, от дивиться дитина така тобі у очі – і стільки щастя.
Більше про життя вихованців Залучанського дитбудинку-інтернату, цих незвично звичних дітей, дивіться у фото- та відеопідбірці.
Ця стаття є частиною спецпроекту “Журналістика толерантності”, створеного Kyiv Post та неприбутковою організацією The Media Development Foundation. Проект висвітлює проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншин в Україні. Проект став можливим за підтримки американського народу через Державну агенцію інтернаціонального розвитку Сполучених Штатів (USAID) та громадської організації “Internews”. Зміст матеріалів не обов’язково відображає точку зору USAID, уряду США, Інтерньюз та редакції.
Текст: Вікторія ДУБІНЕЦЬ
Фото і відео: Юрій ВАЛЬКО
ФОТО ТИЖНЯ
