Андрій Черемський, ініціатор створення добровольчого медбатальйону “Гіппократ”: “Медична допомога у зоні АТО організована безглуздо”

Наявність вчасної медичної допомоги у зоні АТО має не менше значення, аніж кількість набоїв чи захисної амуніції в українських бійців. Адже брак медичної підтримки, переконані фахівці, повертається завищеним показником смертей та каліцтв на лінії фронту. Вирішити проблему мобільності лікарської допомоги взялися волонтери з передової. Лікар-анестезіолог з Харкова Андрій Черемський, дружина якого — з Галича, разом з колегами ініціюють створення першого добровольчого медичного батальйону “Гіппократ”. Ключову роль у його формуванні мають намір взяти прикарпатські активісти.

– Як Ви потрапили в зону АТО?

– Спочатку я був постійно на Майдані. Коли почалася війна, шукав можливості вступити до армії. Почали формуватися добровольчі батальйони Нацгвардії. У перший я не потрапив за віком, потім розширили віковий ценз,  і я вступив у другий батальйон Національної гвардії. Тепер він називається батальйон оперативного призначення імені генерала Кульчицького.

– Просто як доброволець. Пройшов на базі Нацгвардії у Нових Петрівцях під Києвом загальну підготовку. У першій ротації виконував ті ж загальні військові функції, що й усі. А вже у другій ротації – виключно медичну роботу. У зоні АТО я провів майже 4 місяці.

– Де саме були в зоні АТО?

– На першій ротації – під Слов’янськом на блокпосту, недалеко від гори Карачун. А потім друга ротація – побачивши, що ми є фахівцями з невідкладної медицини, мене з колегою Андрієм Борисенком, також лікарем-анестезіологом, відкомандировано  до медичної служби цілої АТО у Слов’янську. Ми виконували транспортування, евакуацію, виїжджали в різні місця, де були найтяжче поранені, – Слов’янськ, Артемівськ, Лисичанськ, Попасна, Дебальцеве, Константинівка, крім того консультували поранених у місцевих лікарнях.

– Коли у Вас виникла ідея створення медичного батальйону «Гіппократ»?

– Аналізуючи дані про померлих бійців, ми почали думати, чому така невиправдано велика кількість санітарних втрат, тобто смертей і тяжких ускладнень після поранень. В принципі, сучасний рівень медицини дозволяє не допустити цього, якщо вчасно застосувати відповідні лікувальні заходи.

Ми почали аналізувати, в чому справа, де знаходиться ця основна прогалина. І побачили, що фактично відсутній проміжний етап у наданні медичної допомоги. Є первинна медична допомога на полі бою – у червоній зоні. Є стаціонарна медична допомога – у зеленій зоні. Тобто, на базі якогось лікувального закладу. Між цими двома зонами може бути відстань 50-100 кілометрів. В цьому проміжку при транспортуванні пораненого, яке може тривати багато годин, він практично не зустрічає жодної кваліфікованої допомоги.

Тобто поранений боєць надто пізно потрапляє у руки лікаря. Й оскільки не надається адекватна допомога на цьому шляху,  його стан може катастрофічно погіршитися аж до незворотнього. Особливо, якщо це тяжке поранення – грудної клітки, голови або вогнепальний перелом кінцівки, коли неадекватно зупинена кровотеча.

Наприклад, одна з найважливіших причин загибелі – це напружений пневмоторакс. Коли є вогнепальне поранення грудної клітки у ній може утворитися своєрідний клапан – через отвір повітря туди затягується, але назад вийти не може. Таким чином повітря у грудній клітці накопичується, здавлює і зміщує судини, серце. Якщо цього вчасно не помітити і не провести декомпресію, тобто випустити повітря через голку або катетер, серце зупиниться і поранений помре. Таких випадків є досить багато.

Друга важлива причина загибелі  – неадекватна зупинка кровотечі. Наші ще радянські джгути важко накладати. Особливо, якщо людина це робить сама собі. А навіть якщо він накладений, то може лопнути. Дуже багато бійців носили влітку ці джгути на прикладах, тому від  сонця вони пересихали. Може трапитися, що ви такий джгут накладете, а він під час транспортування пораненого лопне. Якщо цього ніхто не помітить, то кровотеча буде продовжуватися і поранений помре від геморагічного шоку.

Також поширена проблема – коли у бійця черепно-мозкова травма або поранення голови – він може знепритомніти. Досить часто в таких випадках порушується дихання внаслідок западіння язика або розвитку набряку мозку. Якщо такій людині вчасно не надати допомогу: вставити повітропровід або інтубаційну трубку і не розпочати штучну вентиляцію легень, хворий помре.

За нашими приблизними підрахунками до 30% таких смертей і тяжких ускладнень можна було б не допустити, якби була вчасно надана адекватна медична допомога.

Я вже не кажу про порушення основного принципу військово-медичної доктрини – «свої мають лікувати своїх». Ця відповідальність повністю лежить на плечах держави, яка посилає своїх солдат у бій і яка має, у разі поранення, надати цим солдатам кваліфіковану допомогу своїми силами, тобто не апелюючи до фахівців ворожої сторони. А як є у нас?

Пораненого бійця везуть до місцевої лікарні, де персонал переважно деморалізований і настроєний недружньо до нашої армії. Серед місцевих медиків дуже поширені антиукраїнські, сепаратистські настрої. Є десятки прикладів, коли вони не надають адекватної допомоги нашим пораненим. Це проявляється від найменшого –відсутності елементарного лабораторного обстеження або фальсифікації результатів аналізів – аж до пасивної евтаназії, коли пораненому в критичному стані не проводять відповідну інтенсивну терапію.

Окремою темою для перевірок МОЗ України є іґнорування у лікувальних закладах Донбасу загальноприйнятих у нашій країні протоколів надання медичної допомоги. Нормальний лікар не може спокійно дивитися, як лікують наших бійців у лікарнях Слов’янська, Дзержинська, Лисичанська чи інших міст на звільнених територіях.

І це є великою причиною деморалізації наших військ. Бо людина знає, що коли її поранять, то відвезуть у місцеву лікарню, де вона потрапить до рук лікаря-сепаратиста. Крім того, дуже часто поранених у цих лікарнях не реєструють відповідним чином, не заповнюють належну документацію. Потім це може перетворитися на серйозну проблему, коли боєць просто не зможе підтвердити факт свого поранення.

Повторюю, що відповідальність за організацію медичної допомоги повністю лежить на керівництві нашої держави. Але через своє лицемірство урядовці не хочуть визнати, що звільнені території є не зовсім «нашими». Нас, лікарів-добровольців, до процесу лікування українських бійців місцева адміністрація просто не допускає. Вирішити ж цю проблему можна дуже просто. Одним наказом МОЗ України тимчасово передати частину площ місцевих лікарень для облаштування шпиталів, на базі яких можуть працювати військові лікарі й волонтери. Як приклад можна навести лікарню у Щасті Луганської області. Там батальйону «Айдар» вдалося переконати головного лікаря, щоби він віддав частину медзакладу військовим.

Не менш важливим питанням є організація надання невідкладної медичної допомоги у «жовтій» зоні. Тобто наблизити лікарську допомогу якомога ближче до фронту бойових дій. Ця проблема була вирішена ще у ІІ світовій війні, коли були створені медсанбати, які в радянській армії були переформатовані в окремі мед батальйони. Але все це створювалося з огляду на умови конвенційної війни. Тепер же, за умов так званої «гібридної» війни такі медичні підрозділи просто не справляються зі своїм завданням.

Основною причиною є невизначеність лінії фронту, а також те, що військові підрозділи тепер не воюють як одне ціле, а розкидані по блокпостах. Відстань між цими блок-постами може інколи становити десятки кілометрів. Як, скажіть, стаціонарний медичний підрозділ може надати допомогу у всіх цих точках? Адже людські ресурси і транспорт обмежені. Існує також проблема відсутності взаємодії між медичною службою Міноборони і МВС. Ми не хочемо критикувати теперішню медичну систему, там працюють кваліфіковані лікарі, просто ми розуміємо, що життя нам поставило нові виклики. Ми бачимо, що ця система не діє. Тому ми запропонували такий апгрейд-варіант медсанбату, який би хоч частково вирішив цю проблему.

Ідея полягає в створенні мобільного медичного підрозділу швидкого реагування, який матиме модульну структуру. Модуль – це три-чотири автомобілі, на базі яких працюють 15-20 медичних спеціалістів. Один із цих автомобілів великий, він буде виконувати функцію перев’язочної. Тобто там можна надавати первинну лікарську і первинну спеціалізовану допомогу, навіть елементарні операції можна робити. Основна мета – стабілізувати стан хворого і підготувати його до транспортування до лікувальних закладів «зеленої» зони. Ще два-три автомобілі евакуаційні. В ідеалі це – реанімобілі.

– Скажіть, як далеко Ви від цієї мети?

– Ми, перебуваючи в АТО і дивлячись, як безглуздо все організовано, намагалися зробити на початку якісь маленькі пропозиції. Ходили до начальників АТО – генерала, начальників медслужб. Наприклад, говорили їм, що не варто розміщувати всі швидкі допомоги в одному місці, скажімо, на базі у Слов’янську.  А треба рівномірно розподілити їх по периметру бойових дій, щоби не втрачати дорогоцінний час на дорогу, яка може інколи перевищувати сто кілометрів.

Але це  їм видалося неможливим. Військову логіку збагнути дуже важко. Ми маємо перевагу в тому, що ми – цивільні люди, професійні лікарі-добровольці. Ми бачимо недоліки цієї системи. Ми знаємо, як це працює у цивільному  житті. Я теж працював на швидкій допомозі і знаю, як це має бути організовано. Я думаю, що саме волонтерам, добровольцям легше щось змінити. Бо ми не прагнемо чергових військових звань, зірочок. Мені не потрібні нагороди, ми просто хочемо зробити добру роботу. Допомогти нашим пораненим, забезпечити їх. Щоби кожен боєць, який іде в бій, знав: коли трапиться нещастя, він потрапить у руки лікаря-патріота, який направить всі свої сили, щоби надати йому адекватну медичну допомогу. І то щиро, від серця, як це було на Майдані. Так є у всіх арміях світу. Це елементарні права бійця.

– Де можна знайти ці великі машини-перев’язочні і що потрібно, аби їх отримати? Вони є в Україні?

– На початку ми орієнтувалися на стандартні армійські автоперев’язочні. Це АП-2 на базі ГАЗ-66, яка досить добре себе зарекомендувала в Афганістані. Їх дуже багато напродукували, десятки їх стоять на консервації. Але проблема в тому, що Міноборони нічого зі своїх складів зараз не видає.

Ці машини є тільки в Міноборони, а в МВС, Нацгвардії їх немає. Тому вихід такий – шукати їх у цивільному житті. Це можуть бути будь-які вантажівки з критими великими будками, які мають системи автономного опалення – бути ГАЗ, КАМАЗ, КРАЗ, ЗІЛ чи Урал. Краще, звичайно, щоб вона була на дизельному паливі. Як альтернатива – великі мікроавтобуси типу Мерседес Рекс.

– А чому саме у Івано-Франківську Ви почали створювати «Гіппократ»?

– Тому що це місто, де нас почули. Після повернення з зони АТО ми були на зустрічі з міністром МВС Аваковим. Хотіли зареєструватися як один з батальйонів спецпризначення в структурі МВС. Він дав доручення розглянути цю пропозицію своїм заступникам з медицини. Після дводенних зустрічей з цими людьми у нас склалося враження, що нас не чують або не хочуть чути. В принципі це зрозуміло, оскільки їм треба було взяти на себе відповідальність. А це може поставити під сумнів ті «напрацювання», які вже є, переглядати штатний розклад, під який вже виділено гроші.

Далі ми пішли до радника президента з питань охорони здоров’я Ольги Богомолець. Теж представили їй нашу концепцію. Дуже стисло, лаконічно на одній сторінці написали причини санітарних втрат і варіанти рішень. Вона схвалила нашу ініціативу, але після цього якихось реальних дій ми не побачили.

Але в нас були контакти з волонтерами тут у Франківську. Зокрема громадський активіст і волонтер Наталя Перцович погодилася виступити координатором нашої ініціативи ще тоді, коли ми перебували в зоні АТО. Вона доклала дуже багато зусиль, щоб організувати громаду на місцях, підшукала інших волонтерів. Пізніше я приїхав сюди і ми побачилися. Також познайомився з прекрасними хлопцями-волонтерами Романом Островським, Юрієм Лоп’янецьким, які зголосилися нам допомагати з машинами.

А хлопці й дівчата з «Франківського півмарафону» пожертвували гроші на придбання машини. Також нам допомагає пані Зінаїда Федорук з благодійного фонду «Франківський опір» і пані Наталя Сербин. Є зацікавленість з боку церкви. Вже є гроші на придбання двох евакуаційних машин. Проблема – знайти авто для обладнання мобільної перев’язочної.

– Зараз “Гіппократ”легалізовується як громадська організація?

– Так. Я мав зустріч з медичним керівництвом області та міста, відповідно паном Романом Мельником і паном Тарасом Масляком. Вони порекомендували нам зареєструвати нашу ініціативу як громадське об’єднання. На сьогодні добровольчий медичний батальйон «Гіппократ» вже зареєстровано як громадську організацію з неприбутковим статусом. Ми вже оголосили на нашій сторінці у Фейсбуку мобілізацію до наших лав медиків-патріотів. Ми почнемо працювати як волонтерська організація, тому на початку не зможемо платити своїм бійцям зарплати.

Крім того, ми не є певні відносно статусу учасника бойових дій. На жаль це питання не є в нашій компетенції. Але ж хлопці з Добровольчого українського корпусу, які воюють у самому пеклі, також не мають ні оплати, ні статусу. Ми маємо їм допомогти. Тому люди, які до нас будуть йти, повинні це розуміти. Має бути чітка громадянська позиція. Що вони йдуть не за гроші, а за покликом серця. Згадаймо, як ми всі йшли на Майдан.

– На початку нашого спілкування ви сказали, що на Донбасі є звільнені міста, але ментально вони залишилися такі ж — чужі для України. Ви з кимось там спілкувалися?

– Звичайно. Доводилося говорити з багатьма людьми. І з персоналом у цих лікарнях, і з простими людьми, інтелігенцією. Загальне враження таке, що люди там Україну не люблять. Вони не хочуть визнавати себе українцями. Там є різна градація: від явного несприйняття, гніву, злості до толерантності – «Мы вас терпим». Це має бути цікавою темою для великого дослідження науковців, психологів, філософів, соціологів.

Окремої уваги заслуговує якась інфантильність цих людей. Знаєте, коли дитина зробить якусь шкоду, а потім хоче закрити очі і заховатися, так, ніби нічого не було, щоб все повернулося на свої місця, ніби нічого не сталося. Так і вони хочуть. Вони не розуміють, що спричинилися до біди на нашій землі й не відчувають своєї відповідальності за це. Вони хочуть, щоб їм там все відбудували, поремонтували, виплатили всі пенсії, зарплати і «Лиш бы не было войны». Деякі люди, які їздять з окупованих територій забирати пенсії, зарплати, нас просто ненавидять, але при тому хочуть мати наші пенсії, зарплати. Ось так.

Тобто ідучи на ті території, ми повинні розуміти, що вони не зовсім наші. Очевидно, це територія України. Але якщо ми виконуємо якусь місію там, то ми маємо мати відповідальність за наших людей.

А загалом, якщо керівництво МВС ще якось рахує свої втрати більш-менш точно, то Міноборони – і я цього не боюся сказати – ставиться до своїх бійців як до худоби. Вони майже не вважають їх за людей. Якби Ви поїхали на передову, на ці блокпости, ви би побачили цих бійців – обірваних, голодних, майже поголовно хворих. І ці генерали сміють говорити, що вони їх одягають і годують! Нічого до них там не доходить. Якщо волонтери доїдуть туди передову, то бійці щось отримують. Якщо ж допомога залишається в штабі АТО, то вона «розсмоктується».

Коли зайняли Слов’янськ, Артемівськ там були великі склади з обмундируванням, ліками, які залишили сепаратисти. Тільки незначна частина цього потрапила у руки бійців. А решта невідомо, куди ділася, це питання треба задавати керівництву.

– Чи ставили ви собі часові рамки?

– В ідеалі, потрібен час  на обладнання трьох-чотирьох машини і рекрутацію персоналу.  Думаємо , що за місяць упораємося і зможемо виїхати на Схід. Наразі як пілотний проект створимо один модуль. В перспективі ж це має бути кільканадцять або навіть кілька десятків модулів, які можна буде розмістити по лінії фронту і таким чином закрити цю прогалину.