В романі Курта Воннеґута “Колиска для кішки” згадується книга з назвою “Чи може розумна людина, враховуючи досвід минулих століть, мати хоч найменшу надію на світле майбутнє людства?”.
На відміну від багатослівної назви сам текст книги складається лише з одного слова: “Ні”, пише Українська Правда.
Але зустрічі з деякими людьми змушують змінювати похмуру оптику на щось подібне до надії.
Такою людиною є Марія Козакевич, яку в Івано-Франківську називають Феєю дверей.
З 2016 року вона відреставрувала, відновила або врятувала від руйнування понад 40 оригінальних дверей старовинних будівель. Звісно, не сама – створивши групу реставраторів з десяти чоловік.
Саме її ініціатива щодо захисту історичної спадщини надихнула людей у Києві, Чернігові, Харкові, Маріуполі та інших містах України об’єднуватися, аби врятувати минуле.
І якщо театр починається з вішаку, то поважне ставлення до власної історії – з дверей наших будинків.
Золоті куполи і “прості” двері
Ну так, зустрітися біля ратуші – це не зовсім те, про що мрієш дощовим осіннім днем в обідній час.
З іншого боку, ратуша в Івано-Франківську – традиційний орієнтир для нетутешніх. Її позолочений у 2000 році купол, що понівечив шедевр польського ар деко, видно звідусіль. Можливо, золоті куполи чиюсь душу і радують, але формулювання “відтепер це єдина споруда громадського призначення в Україні з позолоченим верхом” звучить знущально.
Ніби фраза “чікі-бамбоні”, якою молода провідниця відповіла на моє запитання, чому поїзд до Франківська запізнюється на 40 хвилин. “Все буде чікі-бамбоні”, – сказала вона.
Однак, як з’ясувалося, Марія Козакевич призначила мені зустріч під ратушею зовсім не через те, що сумнівалася в моїх здібностях включити GPS на айфоні, щоб знайти менш відоме місце.
Два роки тому вхідні двері до ратуші були повністю відновлені командою Козакевич, і вона бажала, щоб ми почали знайомство саме біля них.
І маємо констатувати, що двері відновлені чудово – якісна столярка, здатна простояти не менше ста років, фацетоване скло, ручка з латуні та хрому.
В Івано-Франківському обласному архіві Козакевич з командою знайшли креслення вхідних дверей і старі фото, почали шукати кошти на відновлення, подалися на ґрант Євросоюзу і наприкінці 2019 року нарешті отримали його.
Поки Марія розповідає про все це, повз нас постійно проходять туристи, щоб піднятися на оглядовий майданчик ратуші. На двері вони не звертають уваги – ті надто прості, ні вензелів, ні завитків, ні позолоти.
Та й мета у туристів інша – не лише глянути на Івано-Франківськ з 33-метрової висоти, а постояти на тому самому місці, де у лютому цього року невідома пара займалася сексом.
Відеоролик з цією атракцією, викладений у мережу, викликав скандал. Деякі благочестиві мешканці міста навіть склали електронну петицію на сайті міськвиконкому. Там був такий текст: “У зв’язку із крамольною поведінкою окремих індивідуумів на оглядовому майданчику міської ратуші, зафіксованою на відеоплівку, прошу провести освячення даного об’єкту із витратою води не менше 10 мл/кв.м”.
А й справді, задля такого не варто економити святу воду. А ось щодо сплюндрованих дешевим пластиком вікон і дверей, то на це начхати хотіли.
Пузата хата з краю
Перед тим, як зустрітися зі мною, Марія провела групову екскурсію містом, проте не виглядає втомленою – навпаки натхненною.
Зовні вона чимось нагадує американську актрису Лілі Тейлор, особливо коли посміхається одними очима.
– Ми не просто двері реставруємо, – каже Марія. – Ми реставруємо пам’ять містян і дбайливе ставлення до свого Франківська, які знищували за часів СРСР та й зараз їх продовжують знищувати.
Марія Козакевич народилась в Кривому Розі, але мешкала там з батьками лише перші кілька місяців свого життя.
– Мама в мене білоруска, вони з батьком познайомилися у Харкові, там і одружилися, а народжувати мене поїхали до Кривого Рогу, там мешкали мамині родичі.
Надалі її сім’я переїхала до Франківська, звідси родом батько Марії. І все її свідоме життя пройшло в самому центрі цього міста. Вона тут закохувалась, одружувалась, народила трьох дітей, навчалася в Національному технічному університеті нафти і газу.
Її спеціальність не має жодного відношення ні до історії, ні до архітектури. Але тепер вона і менеджер, який все організовує, і креативник, що вигадує реставраційні та просвітні проєкти, виставки і навіть сувенірну продукцію, і куратор, і екскурсовод, і муза, яка надихає і об’єднує людей навколо себе.
– З народженням дітей прийшло усвідомлення, чим я насправді хочу займатись, – каже вона. – То моя внутрішня пристрасть і маленька місія.
Недовірливо хмикаю – невже все так просто, так соняшно, так затишно? Мандруючи західноукраїнськими містами, я переконався, що у нас своєрідне ставлення до історії і всього, що про неї нагадує.
Чому це відбувається? Можливо, тому що ми не сприймаємо це як свою історію? Це історія поляків, чехів, угорців, австрійців, румунів, але ж ніяк не історія сучасного українця.
А можливо, це конфлікт першої або другої генерації прибульців з чужим для них міським середовищем?
Зазвичай на всі ці питання я чую про “совєцького окупанта, який нищив нашу історико-культурну спадщину”.
Але, приміром, у тому ж Львові аж ніяк не совєцький окупант знищив унікальну ковану огорожу перед віллою Зіманда на вулиці Йосипа Сліпого. Це зробили українські прокурори, які забрали собі історичний будинок на початку 2000-х років.
І не радянські кривдники зруйнували інтер’єри львівського ресторану “Ренесанс” та колишньої цукерні Залевського, де любили пити каву Михайло Грушевський та Іван Франко. Інтер’єри, які навіть за радянських часів були збережені на 80 відсотків, зруйнували, коли тут оселилася “Пузата хата”.
І це відбувається по всій країні – в Ужгороді, Чернівцях, Харкові, Одесі, Києві. Повідомлення про вандалізм, руйнування, підпали та порушення закону на об’єктах культурної спадщини сиплються щодня і звідусіль.
Тому я й хмикаю, бо розумію – у Франківську з охороною спадщини також все зовсім не просто, не сонячно і незатишно.
Так, Марія Козакевич та її команда зробили багато чого для збереження історико-культурних об’єктів, але за посмішкою цієї жінки ховається і сум від програних битв за Франківськ.
– Просто я намагаюсь концентруватись на позитиві, – каже Марія. – З почуття власного самозбереження. Позитив надихає. Можливо, він не збирає стільки лайків як будь-яка свара, але я намагаюся змінити щось у головах людей, а не стати черговою зіркою фейсбука.
Двері сприйняття
Ми гуляємо містом, від дверей до дверей, від реставрованих до повністю відновлених за оригінальним зразком.
Зупиняємось біля будинку, на стіні якого розміщена мозаїчна меморіальна дошка, присвячена письменниці Наталії Кобринській, яка стояла біля витоків українського фемінізму.
Цю дошку також встановили з ініціативи Марії, бо Кобринська надихає її своїм прикладом. Тим паче, що засновниця “Товариства руських жінок”, першої української жіночої організації, була родом зі Снятинщини, як і дід Марії, розстріляний більшовиками за участь в ОУН.
Одразу біля стіни з меморіальною дошкою ще одні двері, врятовані Марією та її командою. Нарешті я питаю – чому саме двері привернули її увагу в 2016 році?
Тобто, я розумію, що двері – найважливіша іконка під назвою “вхід” в інтерфейсі будівлі. Але, можливо, вибір Марії був зумовлений ще чимось? Може, на неї колись вплинули пісні рок-гурту “The Doors” або твір англійського письменника і філософа Олдоса Хакслі “The Doors of Perception”?
– Ні, – сміється Марія, – все простіше. Це був якраз мій третій декрет, і я багато гуляла містом з дітьми. Ми заглядали у під’їзди, у дворики, а там закручені сходи, ліпнина на стінах, вітражі, розписи – але все у такому занедбаному стані, що жах. І діти мене питали – чому тут так не прибрано, так брудно, невже тут ніхто не мешкає?
Для Марії це був неначе докір у бік всіх дорослих – чому ми в себе вдома порядок наводимо, але вийшли з квартири, закрили двері та й годі, далі нас ніщо не стосується, ані у під’їзді, ані у місті взагалі.
І Марія зрозуміла, що починати рятувати спадщину потрібно саме з дверей як своєрідного кордону між вулицею і будинком, приватним і суспільним.
– Друга причина практична, – продовжує Марія. – Тому що двері – це дійсно єдина практика для таких ентузіастів, як ми, що не мають можливостей відновлювати цілі будинки. Тому що ліпнина на стелі – це робота на висоті, треба мати риштування. Вікна – це частина приватної власності людей, і щоб провести реставраційні роботи, треба зібрати багато дозволів. А двері у під’їзд – ними користуються усі мешканці, але вони нікому не належать, нікому до них немає діла.
І третя причина, чому саме старовинні двері – тому що це дуже потужний символ. Це й “портал в минуле”, це й “стукайте і відчинять вам”. І як засвідчила наша п’ятирічна діяльність і 40 відреставрованих дверей, вони ще мають чарівну здатність відкривати людські серця. І містян, і туристів.
Естафету перейняли інші міста – тернопільська ініціатива “Врятуємо двері на Опільського”, “Doors Life Matters” з Маріуполя, “Ужгород. Модернізм”, “Тисяча дверей Одеси”, “Dveryki.Kharkiv”, “Дерев’яне мереживо Чернігова”. А також меценати з Черкас, Луцька та Хмельницького, які замовляють у Франківську реставрацію міських дверей за власний кошт.
Теорія розбитих вікон
Відреставровані або відновлені двері Франківська стали віднайденим символом міста. Їх нарешті побачили, тутешні мешканці ними пишаються, туристи фотографують, про них розповідають у соцмережах.
– Наша людина звикла до простих рішень: якщо старовинні двері у під’їзді – це просто дрова і старе жалюгідне дрантя, треба їх поміняти на дешевий біленький пластик.
А ми ходили і просили – дайте нам ваші двері на реставрацію, будь ласка. Ми їх знімемо на деякий час, а вам поставимо поки що тимчасові. Хтось вважав нас божевільними, хтось йшов на зустріч.
Зараз я вже не ходжу і не вмовляю – люди стають у чергу до нас, щоб відреставрувати двері своїх будинків. За п’ять років ми створили моду на доглянуті старовинні брами. Не тільки тому, що доглянуті двері – це красиво. Виявилось, що завдяки правильно відреставрованим дверям у під’їздах одразу теплішає. А ще спрацьовує “теорія розбитих вікон”.
Згідно цієї теорії, якщо у будинку спаплюжені двері, то й у під’їзді завжди буде бруд і сморід.
Життя Франківська змінилось – містяни почали розуміти, що мешкають у будинках, які справді можуть бути цікавими для туристів. І якщо колись вони оголошували кожному, хто заходив до їх будинку, “тут немає ані туалету, ані чогось цікавого, йдіть геть”, то зараз навіть долучаються до екскурсій, що проводить Марія – “а ви ще на оце подивіться!”.
– Ми не просто реставруємо двері, ми надаємо людям відчуття власного дому, – каже Марія. – Бо наші люди навчились виживати, але так і не навчились жити. Це стосується і нашої місцевої влади. Що вони залишать після себе? Хто їх згадає за сто років, як згадують багатьох бургомістрів і можновладців минулого? Чим пишатимуться їхні онуки – тим, що їх дідусь звичайний злодій? А мої онуки скажуть – нашу бабцю Марічку звали “Фея дверей”! Круть!”.
It’s a rich man’s world
Щойно згадали про місцеву владу, як виходимо з Марією до легендарного франківського готелю “Дністер”. Тобто, таким він був до так званої реставрації.
Розкішна кам’яниця 1914 року за останні роки була сплюндрована місцевим “готельєром” Мирославом Бойко, не дивлячись на протести захисників історичної спадщини. Були надбудовані два нових поверхи, змінено форму башти з годинником, засклена унікальна галерея колон вздовж фасаду.
Але зіпсований “Дністер” – це не лише архітектурна, а й одна з найважливіших історичних українських пам’яток. Саме у цьому готелі 3 січня 1919 року був схвалений Універсал про Злуку ЗУНР з УНР. У цьому готелі зупинялись Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко. Саме звідси починався “Ланцюг єднання” 1990 року, що об’єднав схід і захід України.
Ця будівля пережила дві світових війни, і ніхто, навіть радянські “урбаністи”, не зачепили її. Але що таке світова війна проти жадібності українського підприємця? Цікаво, що на це руйнування спадщини мер Франківська Руслан Марцінків відреагував дуже доречно – він нагородив Бойка грамотою виконкому “за вагомий внесок у розвиток туризму, популяризацію міста Івано-Франківська і розвиток туристичної інфраструктури”.
– Місцева влада лише показала свою безпорадність, безпринципність і продажність, – каже Марія. – Це таке зухвале лицемірство – декларуєш одне, а робиш інше. Це сором, від якого можна провалитися під землю.
Це справді дивно, бо в соцмережіі Марцінків виставляє себе як найпатріотичнішого мера України: кожен другий пост – то співи гімну України, то розмахування прапорами УПА, то сльози на очах від погляду на портрети Бандери і Шухевича.
Але я приїхав до Франківська не заради цього, тому повертаюсь до дверей.
– В 2016 році ми провели флешмоб, – розповідає Марія, – під час якого фотографували відомих українських діячів культури на фоні старовинних і тоді ще не реставрованих дверей Франківська. Тоді і виникло розуміння, що далі нам потрібно рухатись одночасно в двох напрямках – фізичний порятунок дверей і популяризацію дбайливого ставлення до спадщини взагалі. У той час двері у під’їздах міста замінювали на дешеві пластикові або жахливі броньовані. Добре, що деякі зі старих дверей нас дочекалися, забуті на горищах або у підвалах.
Спочатку Марія звернулась до міського департаменту архітектури, де її запал одразу погасили фразами “нічого з того не вийде”, “люди не оцінять”, “спадщину не врятувати”, “реставраторів нема”, “коштів ніхто не дасть”.
Тоді Марія кинула клич у фейсбуці – чи є в місті майстри, що готові зайнятись реставрацією? Одразу відгукнулись столяри, ковалі, майстри по заскленню, вітражисти. Але реставрація коштує грошей.
– У нас немає постійного фінансування, – каже Марія. – Але зараз, коли люди вже побачили результати нашої діяльності, стало трохи легше. Були випадки, коли гроші збирали не тільки люди, які мешкають у цих будинках, а й підприємці, чиї магазини або офіси знаходяться поруч.
А інколи гроші дають навіть ті, хто не живе у Франківську або взагалі в Україні. Нещодавно хлопець з Харкова каже – я хочу подарувати своїй дівчині з Франківська на її день народження відреставровані двері. Це так зворушливо!
Коли мешканці не мають грошей на реставрацію дверей, вони печуть сирник і виносять його майстрам, пригощають їх кавою або чаєм. А ще Франківську пощастило, що тут є громадський ресторан “Urban Space 100”, 70 відсотків прибутку якого йде на корисні для міста проєкти. Шість років тому 100 людей скинулися по 1000 доларів і відкрили цей ресторан. Марія Козакевич також одна з співвласників “Urban Space 100”. І свої перші двері в будинку на вулиці Курбаса вона реставрувала саме на гроші з прибутку цього закладу.
Звісно, така громадська діяльність не приносить грошей, лише маленький процент від продажу сувенірної продукції можна вважати заробітком Марії – всі пожертвування та гранти йдуть на реставрацію дверей.
– Але ж як ви утримуєте сім’ю? Чи це обов’язок вашого чоловіка?
– Мій чоловік – підприємець, і я допомагаю йому у деяких бізнес-напрямках. Ми обидва утримуємо нашу родину. Але так, багато ударів щодо сімейного бюджету він змушений приймати на себе самотужки.
Як полюбити себе
Спочатку Марія сподівалась, що коли її команда відреставрує кілька дверей, зможе свої напрацювання передати місцевій владі, яка саме цим мала б займатись.
Вона зібрала круглий стіл з мером та чиновниками з управління архітектури – підключайтесь, будемо створювати спільні проєкти. Врешті-решт саме за це, добродії, ви й отримуєте зарплатню.
Але тоді співпраці з владою не вийшло. Час від часу мерія Франківська самотужки пробує реставрувати двері під’їздів, але виглядає це жалюгідно – деревина, просочена морилкою, ручки з сусіднього будівельного магазину, брудні ординарні стекла.
– Вони не розуміють, що до спадщини треба відноситись з пієтетом, – каже Марія. – Деревину ми покриваємо воском. Ніякого лаку або морилки. Якщо фарба – то тільки “Remmers”, це “роллс-ройс” серед фарб. Якщо стекла – то фацетовані, згідно оригіналу, або вітражі. Так, це коштовно і витрачається набагато більше часу, але й виглядає по-іншому і слугуватиме довше. До того ж, перед реставрацією або відновленням ми завжди проводимо дослідження в архівах – як ці двері виглядали автентично, які матеріали використовувались, яким був візерунок.
– В мене також бувають дні, коли думаєш, що треба все кинути, бо ти на цьому нічого не заробляєш, але мусиш кожен день вислуховувати якусь дурістику. Але… вірте у себе! У вас обов’язково все вийде!
Ми довгий період не мали своєї держави, тобто, нас ніхто не вчив любити своє. Цьому треба вчити. Змалку. Нам усім треба не просто самоідентифікуватися – нам треба полюбити себе у контексті цієї самоідентифікації.
МІФ палацу Потоцьких
Згадуючи дитячу зацікавленість, Марія провокує мене на запитання щодо музею історії Франківська, відомого як МІФ.
Це був єдиний музей у місті, куди стояла черга з дорослих і дітей. Свого часу його теж створила команда Козакевич, але він проіснував лише півроку.
– У ньому, окрім артефактів, було багато інтерактиву. Приміром, зала з фотографіями людей, що мешкали або мешкають у Франківську, а поміж ними знаходилось дзеркало. Відвідувач бачив своє відображення і над цим усім був напис – “я господар міста”. Не міська влада, а кожен містянин. Але потім міська влада забрала у нас приміщення.
МІФ був розташований у палаці Потоцьких. Спочатку Марія домовилась, що це приміщення їм нададуть на кілька днів заради короткочасного проєкту. Потім дозволили продовжити перебування, тому що, окрім МІФу, у палаці на той час нічого не відбувалось.
Звісно, музей міг залишатися там й донині, але у 2019 почалися вибори мера. Марія ніколи нікуди не балотувалась і неодноразово казала, що не бачить себе у політиці. Але міська влада, можливо, вирішила, що вона може якось використати комунальне приміщення задля власного піару. А можливо, причиною закриття музею стала проста людська заздрість і роздратування, що комусь вдається багато зробити на ентузіазмі, а комусь – ні, незважаючи на повноваження, бюджет і штат працівників. Одного ранку прийшли люди мера і відібрали ключі від палацу.
– Я потім довго ходила по місту, шукала для нас приміщення, зверталась до депутатів, забудовників, військових, церковників, навіть до університету. Ніхто не допоміг.
Щоб прогулятися містом, на гугл-мапі якого розставлені маячки з 40 відреставрованими дверями, сюди кожен день приїжджають люди, бо рятування старовинних дверей асоціюється тепер саме з Франківськом.
А ще завдяки Марії у місті побільшало так званих “інстаграм-зон”, що теж має практичну користь для місцевого туристичного бізнесу. Бо коли люди п’ють каву на літній терасі і дивляться на гарні двері поруч, вони захочуть повернутися сюди.
Саме біля таких дверей ми і пригощаємось зараз кавою з Марією Козакевич. Маленький хлопчик, що сидить за сусіднім столиком, смикає свою матір за рукав і голосно каже, вказуючи на мою супутницю, – “мамо, дивись, то та тьотя, яка в музеї вчила нас любити своє місто!”.
– Ось моя справжня зарплатня! – посміхається Марія.
Чи може розумна людина, враховуючи досвід минулого, мати хоч найменшу надію на світле майбутнє?
Так, деяким з нас це вдається.
ФОТО ТИЖНЯ
