Озброєні тільки молитвою капелани піднімають дух захисників під обстрілами, а також організовано волонтерять у тилу.
Друг “Байко” з Коломиї, у 2014 році був капеланом у лавах “Правого сектору” в капеланський підрозділ Добровольчого українського корпусу. Зараз є одним із співзасновників громадської організації “Військові капелани” та відповідальний за зв’язки з громадськістю..
Для читачів “Галки” він розповів:
- як священнослужителі та помічники з ГО “Військові капелани” волонтерять,
- чому для капеланства не важливо, з якої ти конфесії,
- як молитва та бесіда рятує життя на передовій навіть телефоном,
- та чи можна українцям ненавидіти окупантів з точки зору душпастиря.
– З чого почався Ваш шлях військового капелана?
– Буду говорити за всю організацію, щоб не персоналізувати. Капеланською діяльністю ми займаємося з 2013 року, з початком кривавих подій на Майдані. Коли почалися військові дії, майже всі наші капелани були в рядах захисників. Було важко, але розуміли, що треба. Допомагали, хто як міг. Збирали необхідне і передавали на фронт. Тоді ще не було чітко структурованої армії – її функцію взяли на себе добровольчі підрозділи. Перше бойове зіткнення з ворогом у липні 2014 року відбулося поблизу російського кордону. Там потрапили під обстріл наш теперішній керівник капелан “Грім” та майбутній співзасновник організації капелан “Аскольд”. Це було «бойове хрещення», яке принесло першу біль втрат. Так почався наш шлях.
– Яким є ваше визначення військового капелана?
– Капелан зобов’язаний власним прикладом підготувати бійця до бою, щоб перед очима смерті жах не переборов його людського єства. Люди у віці, з військовим досвідом і присягою перед Господом мають бути прикладом для молодих бійців, які взяли зброю до рук для захисту себе, своїх родин і цілої держави. Які волею долі без наміру до вбивства зобов’язані вбивати ворога для порятунку нових поколінь. Вони повинні зрозуміти, що на війні вбивають без причин. І постійно нагадувати, що за ними – Україна. Всі розуміли, що воля – це найважливіше. Капелани стають духовною опорою.
Обов’язки капелана у військовий і мирний час у служінні не відрізняються. Ті ж літургії, молебні, тільки в умовах постійної небезпеки. Випадки, коли під час служіння до ніг капеланів падали уламки чи снаряди, не поодинокі. Це є свідченням безперервної присутності Бога в людському житті. Наше капеланство забезпечує не тільки фронт, а й пов’язані з нами тилові структури.
Капелани подають руку допомоги не лише військовим підрозділам, але й там, де людина відчуває найбільшу тривогу. В таких ситуаціях капелани першими приходять на допомогу. Навіть у найбільш уразливих і критичних обставинах вони не мають права на використання зброї, показуючи приклад своїми діями та духом, а десь – фізичною допомогою.
– Які навички та вміння можуть стати у пригоді? Де цього навчають та хто може стати військовим капеланом?
– У теперішніх умовах, у зв’язку з офіційним визнанням капеланства в ЗСУ та всіх силових структурах, капелани в підрозділах повинні відповідати Закону України про капеланство. Наші капелани стали до служіння добровільно, задовго до законодавчого визнання і самостійно приймають рішення про належність до нашої спільноти.
Ми не акцентуємо уваги на конфесійній приналежності. Помічники капеланів також не мають зобов’язання належати до будь-якого віросповідання. В наших рядах є люди практично з усіх гілок релігійної общини України. Часто до нас приходять групами і кажуть: “Ми цю і цю роботу хочемо і можемо робити, будемо вам допомагати і хочемо бути з вами”.
Наш капелан – це людина, яка в спілкуванні з вищими силами не визначає пріоритетів і допомагає всім знайти дорогу в найпекельніших обставинах сучасної доби. За будь-яких обставин він випромінює спокій і надію на милість сил вишніх, як би вони не називались у різних релігіях світу. Неосудженя вчинків обрядовості різних конфесій, а тепла пастирська рука приносить спокій, піднімає і виводить на стежку порятунку. Така наша сутність. Життєйський досвід стає неоціненним у вирішенні будь-якої ситуації. Наша організація – міжконфесійна і, згідно статуту, ми не підпорядковуємось жодній релігійній конфесії. У нас немає ієрархії. Кожен капелан має помічників, які добровільно йому допомагають на фронті та в тилу. Це структура, що не має аналогів у громадському житті суспільства.
– Розкажіть детальніше. Чому вирішили громадську організацію “Військові капелани”?
– Причиною створення організації в 2016 році стала нестабільна соціально-політична ситуація з божевільним переплетінням релігії та політики. Різні релігійні течії ворогували між собою, а висловлювання релігійних провідників вело до розколу. Тому ми вирішили діяти. Коли починали, нас було 6-7 чоловік, а зараз – понад 300 членів організації. З них близько 15 офіційних капеланів, решта – помічники капеланів і волонтери.
Кожен, хто сповідує наші цінності, ті принципи, які закладені у Святому Письмі, може бути членом нашої організації та брати участь у нашій діяльності. Приймаємо всіх як братів і сестер до нашої організаційної родини. Для благословення нашої діяльності в нас присутні отці-капелани, які служать для підтримання духу. А натхненні люди зроблять набагато більше роботи.
– Яка мета організації?
– Коли її створювали, мета була – не мати конфесійного підпорядкування, звести до мінімуму вплив тогочасної політичної ситуації. У 2016 році ми заявили про себе та задокументували свою діяльність. Протягом шести років надавали допомогу всім потребуючим підрозділам і силовим структурам держави.
До 24 лютого 2022 року ми вели підготовчу роботу. Ми розуміли, що це не конфлікт, а війна. На цьому постійно наголошували. З перших хвилин повномасштабного вторгнення ми вже були на передовій, безпосередньо у військових підрозділах і одночасно рятували та потерпілих. Ми очікували цього моменту, цієї хвилі. Працювали в патріотичних структурах, брали участь у військових заходах і вишкільних таборах.
Члени нашої організації очистили територію останнього оплоту московщини на території Коломийського району. Там ми організували прийом і забезпечення переселенців усім необхідним.
Почали налагоджувати зв’язки із закордоном. Організували роботу так, щоб вона була результативною. Ми мали капеланів, помічників. Всі об’єдналися, рушили цю справу. Вже через місяць у нас з’явилися представники у всіх країнах Європи, США, Канаді. Також знайшли спільну мову із жертводавцями.
– Як визначаєте, що захисникам потрібно?
– Свій досвід ми здобували під час бойових дій в АТО. З перших секунд війни до нас зверталися родичі військових, які перебували закордоном. Організували їхні зусилля в потрібному напрямку. Вони там збирають кошти, закуповують транспортний засіб, а ми допомагаємо у транспортуванні на територію України. Коли автомобіль проходить усі митні процедури, то потрапляє на СТО і “лікується”. Більшість родичів передають автомобілі безпосередньо у військові частини. Для співпраці з закордонними партнерами укладаємо меморандуми, договори. Ми допомагаємо всім, хто звертається з адміністративними питаннями. Це безкоштовно.
Спочатку були великі надходження. Ми розуміли, що треба все робити швидко. Організувати логістику, щоб зменшити витрати. До нас звертались з різними проханнями: починаючи від дитячих пелюшок, дитячого харчування і закінчуючи серйознішими речами, про які поки не можу говорити. Після того, як кількість членів зросла до двох сотень, ми вже не могли бути сконцентровані в одному місці. Тому, згідно законодваства, організували підрозділи по всій державі та за її межами, за зразком УПА. Наші підрозділи – “Центр”, “Захід”, “Схід”, “Північ”, “Південь” і закордонне “НАТО” – організували свою логістику, яка працює за принципом “у товариша забрав – товаришу передав”.
– Як Ви казали, капеланська служба міжконфесійна. Як працюєте з представниками інших релігій, атеїстами? Різна віра ставала приводом для конфліктів під час вашої служби?
– Капелани у військових підрозділах мають свій офіційний статус, закріплений законодавством держави. Наші капелани є представниками різних релігійних організацій, які на добровільній основі виконують свої обов’язки, не ведучи при цьому релігійної агітації. Толерантно та шанобливо ставляться один до одного. Ми ці конфесії поважаємо за те, що вони мають віру та хочуть працювати, згідно Божих законів. Ми не поділяємо членів організації за віросповіданням, національностями чи расовими ознаками, оскільки в нас є представники різних етносів. Уявіть собі, 5 чоловік, всі різного віросповідання, сідають у транспорт і везуть гуманітарну допомогу. І всіх їх охороняє віра, надія, любов і сила Вишнього Бога.
– Ви згадували московський патріархат. А чи зустрічали захисників – представників московського патріархату? Якщо так, чи це якось впливає на їхню роботу чи на стосунки з побратимами?
– Усе залежить від степені фанатизму в душі кожної конкретної людини. Віра страху його постійно підтримує. Бог кари, який панує в їхніх головах, не дає їм бачити світла віри. У нас Бог – люблячий, Бог, який любить всіх без винятку. Є багато людей, які були у путах “руского православія”, були прив’язані і звільнилися від них, завдяки зваженому і мудрому наставництву військових капеланів і їхніх помічників.
Якщо людина була причетна до московської парафії, то не мала права приймати участь у будь-яких інших молитовних заходах. Це розцінювалося як розкольництво, за це накладалися покути, в тому числі штрафні санкції. Мені відомо про кілька таких прикладів, коли людина не могла покинути громаду, бо мала непереборний страх.
– А є капелани московського патріархату?
– Можливо десь підпільно існують. Є люди фанатичного рівня, які можуть організовувати служіння підпільно. Якщо є така інформація, то реагувати на це каральними методами ми не можемо.
– Тепер військові капелани – це військовослужбовці, раніше служили неофіційно. Наскільки це важливо для вас, що змінилося?
– Як я вже казав, законодавчий статус капеланів затверджений офіційно, обов’язки регламентовані. Добровольчі підрозділи опікувалися й опікуються капеланами саме нашої організації, серед них ДУК і Карпатська Січ. Інститут капеланства в армії, у військових підрозділах особливо цінує капеланів з досвідом. Досвід попередніх років вказує на те, що капеланство стало однією з фундаментальних основ ЗСУ, в тому числі в підрозділах, які виконують свої обов’язки за межами зони бойових дій. Військові капелани, на рівні з іншими бійцями, отримують пільги, які належать їм за чином і військовими обов’язками. Вони також вступають в статутні відносини і мають враховувати свій віковий і фізичний стан при проходженні служби. В нашій організації всі ці обмеження відсутні. Деяким нашим капеланам уже більше 60-и років. Маємо надію, що Бог продовжить їхні літа на службу Україні.
– Ваші капелани зараз їздять на передову?
– Поїздки від місця розташування організації – це відстань, яка сягає більше 1000 км. Структура організації дозволяє залучати капеланів, які розташовані ближче до епіцентрів трагічних подій по всій державі. Капелани та їхні помічники працюють цілодобово та надають допомогу всім нужденним, незалежно від часу та причини звернень. При цьому підтримується постійний зв’язок з найбільш досвідченими капеланами та волонтерами.
Військові підрозділи виконують завдання на певній території. Їхні капелани не в змозі об’їхати всі позиції, бо це фізично неможливо. Тому капелани нашої організації, і волонтери, і помічники, з їхньої згоди, надають посильну допомогу. Найперше наше правило – це толерантність, згода на спілкування.
Капелана шукає той, хто його потребує. Бувають випадки, коли наших капеланів запрошують в окремі підрозділи, які вже мали можливість пересвідчитися в необхідності такої душпастирської опіки. Це здебільшого старші капелани, які періодично відвідують бійців у місцях ведення бойових дій.
З порожніми руками не їдуть. Логістика підказує, якщо мені треба їхати 1200 км, а мій товариш може проїхати 100 км, щоб довезти допомогу воїнам, то підрозділ погоджує другий варіант і ми економимо від 18 до 20 тисяч гривень. Їдемо, коли є конче потреба. Зекономлені кошти скеровуємо на ремонт транспортних засобів і допомогу тим, хто в нужді. Молитва “закриває” над ними небо, транспорт дає їм “ноги”. Так якось відбувається.
– Що найважче у Вашій роботі?
– Коли ми збирали гуманітарну допомогу, евакуювали біженців до кордонів, боролися з панікою і страхом серед людей. Нужденні не мали на собі нічого, крім верхнього одягу, просилися до машини, щоб погрітися. Ми мусили бути прикладом стійкості й адекватно реагувати на всі виклики
Так само боєць. Це людина, яка живе між небом і землею. Телефонує до мене, наприклад, мій знайомий і каже: “Ми під обстрілами, перед нами снайпери. У них досвід з 2014 року. Уявляєте, що таке взвод снайперів проти бійців тероборони? Ми не маємо надії, що звідси вийдемо. Моліться там за нас, просіть Бога, щоб ми вижили”. А через якийсь час він вийшов на зв’язок – телефонує й каже: “Ми – живі!”
Ми не можемо бути присутніми при кожній такій ситуації, але намагаємося в своїй молитовній праці подавати надію, що сонце ніколи не згасне.
– Правду кажуть, що на війні віра міцнішає?
– На війні вона переважно народжується. Бо віра без діл – мертва. Війна – це саме те місце, де діло кожного оцінюється не лише побратимами, а й Богом. В цивільному житті вона десь є, десь нема. Вона тут більше в обрядовості. Приймає людина участь в обрядах – значить віруюча, не приймає – не віруюча. Але це не показник. Бо той, хто не приймає участі, може бути більш віруючий, ніж той, хто приймає.
Натільний хрестик та іконка в транспорті – це допомога для тих, хто має віру, а не прикраса. Кожна релігія має атрибути, тому ми вважаємо, що повага має існувати перш за все до віри людини, до Бога. Віра зароджується тоді, коли починає людина думати про присутність Бога не тільки під час релігійних обрядів, але й в повсякденному житті. Як сказано, Бог – всюдисущий і багатоіменний.
Колись розказував один священник, ще в 2014 році, як під обстрілами молодий боєць підійшов і спитав, як молитися. Священник йому відповів, що є така молитва “Отче наш” – вивчи її та молися. І тут почався обстріл. Бачить отець, що боєць сидить в укритті і безперервно повторює: “Отче наш, Отче наш, Отче наш”. Цю молитву він запам’ятає довіку. Тому деколи тут і два слова достатньо, а деколи можна знати список молитов всіх обрядів, всіх релігій, але це не те. Віра або є, або її нема.
Та це не означає, що люди, у яких немає тої віри, вони не наші – вони наші. Тільки треба, як казав Христос, з кожним говорити його мовою. Так ми й чинимо. Звичайно, ми шукаємо можливості, щоб навернути, щоб людина розуміла, що таке мораль і релігійний устрій.
Прикладів Божественних проведінь дуже багато. Дуже багато історій, коли саме провидіння врятувало життя бійцю. Це релігійна сторона питання. Але ми зараз в основному зацікавлені у тому, щоб усі, хто до нас звертається, розуміли, що треба ставати не тільки до оборони, а й духовно наповнювати цю державу.
– Про що ще розмовляєте з бійцями?
– Як я вже говорив, толерантність є невід’ємною частиною нашої організації. Ми – місіонери нової доби, ми формуємо основу партнерської комунікації між конфесіями, а не конкуренцію. Після приїзду в підрозділ, при спілкуванні з бійцями ми не “забираємо хліб” капелана-священослужителя. Ми працюємо так, щоб людина, яка потребує нашої допомоги там, знайшла її в момент найбільшої потреби. У розмовах завжди присутні побутові теми, але є стани, коли бійці спілкуються відверто, а часом – ніби в поганих передчуттях. Ці моменти передати неможливо. Бувають моменти, коли телефонують і прощаються, а деколи – просто викидають усі свої негаразди. Це все треба вислухати, заспокоїти, надати опору.
Були випадки, коли під час масових обстрілів серед ночі капелани вставали до молитви, піднімали по всій Україні всіх, кого могли: родичів, знайомих, молитовні групи. Тільки спільна молитва зупинила та зупинятиме страшний вогняний вал і дику орду з московських боліт. Бог не відвертає кулі, Бог відвертає людину.
– За руйнування та вбивства українців росіян ненавидять та бажають смерті. Чи нормально це для християнина в умовах війни? Є ж заповідь “не вбий”. Як боротися із цими думками й чи треба це робити?
– Ординська мати народжує сина для сідла коня і збагачення пана. Сноха не може народжувати дитину від любові. Це є плід тілесної утіхи. І він не має людського коріння. Тому меч в його руках – це засіб для наживи і задоволення всіляких похотей.
Українська мати народжує сина для волі, для продовження роду та захисту. Він пам’ятає свій родовід з діда-прадіда і, як кажуть, з молоком матері отримує любов до рідної землі.
Їхні моральні устої не можуть поєднатися в жодному контексті. Сьогоднішня доба є ще одним доказом того, що жодні цивілізаційні блага не змінять їхнє єство. Доки ворог живий, доти він бажає нам смерті. Це як у притчі про гадюку. Якщо ти її врятував, це не означає, що вона не вкусить тебе першим. Тому ліквідація ворога в сучасних умовах є необхідністю, а не внутрішнім бажанням.
У 2014 році, після вступу до лав Правого сектору, ми займалися матеріальним забезпеченням підрозділів на фронті. Це радикальна організація, але вбивство людей за національною ознакою не було її ціллю. У нас не було звірячої ненависті. Тільки розуміння того, що мертвий ворог – це найкращий друг.
Як боротися з думками? Після таких міркувань і роздумів емоційний стан будь-якого бійця значно урівноважується і кожен розуміє, що останній аргумент – це сила. Історія написана до нас і написана нами ще більше підтверджує правдивість Бісмаркського вилову.
– Ви згадували, що капелан не може брати зброю, але чи можуть бути винятки?
– Я скажу, що він не може брати зброю, бо це спричинить до того, що хтось загине. Але якщо він таким способом врятує кілька життів чи ситуацію, то за це кари не має бути.
– Ви допомагаєте захисникам, а як самі даєте раду похмурим думкам? Що мотивує працювати?
– Над похмурим нема коли думати. Як би чорно не було, ми все одно бачимо світло, цінності, маємо надію, спостерігаємо, як люди, які боряться, показують приклад та надихають, коли самі виходять з критичних ситуацій.
Часом соломинка, отримана від Бога, набагато надійніша, ніж будь-яка сучасна техніка. Тому ми постійно наголошуємо на присутності вищих сил, які беруть під опіку праведника.
Втрати, смерті, хвороби є, але ми мусимо допомогти людині це перенести і зобов’язані бути прикладом у найбезнадійніших ситуаціях. Наші особисті проблеми й обтяження з надією передаємо до рук Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа.
Відео з Балаклії, де член Київського відокремленого підрозділу ГО «Військові капелани» разом із побратимами знайшов білборд з цитатою Шевченка під рашистською пропагандою.
Переглянути цей допис в Instagram
Розмовляла Марія ГУРЕЦЬКА
ФОТО ТИЖНЯ
