Прикарпатець Сергій Лазановський стрімко злетів на вершини визнання, коли виграв конкурс “Голос країни”. Однак по-справжньому насолодитися плодами слави не встиг – почалася війна. Втім, співак не пропав, як дехто з його зіркових тренерів, а навпаки – продовжує своєю творчістю піднімати дух українцям. Як новими піснями, які отримують мільйонні перегляди, так і співами на “Стометрівці” – центральній пішохідній вулиці Івано-Франківська.
– Ми дивилися статистику “Галки” за 2022 рік і переважно все – негативні новини. І тільки дві новини з десяти, вистрілили, які є позитивними – це з Вашим ім’ям пов’язано. З іншого боку, не так давно Ви обурювалися стосовно деяких наших колег.
– Був момент. Я не зрозумів посилу цієї новини (йдеться про заголовки на кшталт “Переможець “Голосу країни” Лазановський, якому подарували квартиру в новобудові, змолився про допомогу” – ред.). Чому я обурився найбільше? Тому що у мене до того була інформація про те, що ми збираємо кошти для онкохворих дітей – цю інформацію ніхто не подав. А інформацію, де я шукаю житло подали в такому світлі, що я безхатько.
Зараз я формую тільки свій образ, і в мене є люди, які захоплюються тим, що ми робимо – і це люди старшого покоління. Потім я заходжу у коментарі під тим дописом, а там про жесть: “хай він перестане хайпуватися”, “та хто він такий?”. А я взагалі не подавав цих речей для ЗМІ, хто розумію, що це є той чорний бік того життя, на яке ти йдеш.
Зараз дуже емоційно на все реагується – час такий.
– Я розумію, що Ви ще не сильно готові до вивчення інтимної сторони Вашого життя. Ну ми ж знаємо фотографії “в якому купальнику Брітні Спірс” чи ще хтось.
– Я теж виставляю такі речі.
– А це Вам радять робити чи внутрішня інтуїція Вам підказує?
– Інтуїція. Наприклад, я ходжу у спортзал і розумію, що щоб до мого тренера пішли люди, я повинен показати результат – я ж не покажу результат у футболці. Тому після тренування ти знімаєш футболку й фотографуєш себе у дзеркалі. Тому для мене такі речі не є поганими й люди зрештою гарно реагують.
– Тобто коментарі Ви читаєте?
– Якщо брати інстаграм, то вони (підписники – ред.) відповідають на розповіді, а це повідомлення. Іноді вони мені вискакують і я бачу. Всі коментарі я не читаю – у мене якось так після “Голосу” закладено.
– А хто веде Ваші соцмережі?
– Я особисто, але є люди, які допомагають: інстаграм, тікток.
– Деякі Ваші кліпи на ютубі набирають мільйонні перегляди.
– Це без накрутки, без реклами – і це для мене шок. Ще чотири місяці тому я думав: “ну як так? де знайти ті гроші, щоб мільйон переглядів було на ютуб?”. Тому що кожен артист, який є у шоубізнесі, вони всі вкладають в рекламу.
І тут перша після – це навіть не кліп – пісня-переробка на “Гей, соколи” “Геть з України” і це набрало два з половиною мільйони. Для мене це було дуже неочікувано, бо чотири тижні вона висіла з переглядами 1 200, а потім 7 000. Думав, далі воно не стрибне, але потім якось увійшло в алгоритми, в рекомендації.
– Це вже шлях до монетизації. Час отримувати й звідти гроші.
– Я розумію, що там не будуть якісь захмарні ціни, але якісь кошти вже є.
Ми ж вкладаємо дуже багато. Часом, людям складно пояснити, що запис пісні коштує від 800 до 1 500 доларів, зйомка кліпу від 3 000 доларів, сценічні костюми – теж захмарні ціни.
– На Ваш бренд велика команда працює?
– Є піарник, є музичний продюсер і є людина з поєднанням всіх якостей: музичний продюсер, викладач вокалу, менеджер – Ірина Батюк.
– Пані Ірина – це та людина, яка фактично ставила Вам голос?
– Термін “ставити голос” вона не дуже любить. Завжди каже: “я люблю відкривати голос в людині”. Тобто не ламати його абсолютно, а просто розвивати той, який є.
Це та людина, з якою я почав професійно займатися вокалом і вже з нею ми почали їздити на різні фестивалі, і власне участь в проєкті “Голос країни”.
– Як Ви взагалі опанували цю науку: продюсери, піар-менеджери? Це ж ціла історія.
– Я ніколи не думав, що буду пов’язаний із творчою професією. З дитинства я творча людина, тому що і в садку виступав постійно, і в школі, проявляв ініціативу у написанні сценаріїв, бо мені це було дуже цікаво.
Але коли підходило закінчення навчання у школі, я ламав голову, куди мені йти вчитися. Це мала бути фармація і тоді здавав ЗНО з біології, хімії в української мови. І мама просто в якийсь момент побачила, що в Івано-Франківську є відділення “актор драматичного театру і кіно”. І якби не мама, я б напевно не ступив на акторське.
І перший ВУЗ, який був – це Прикарпатський національний університет, інститут мистецтв, відділення театрального мистецтва. І вони (приймальна комісія – ред.) питають: “Ви будете подавати копію документів чи оригінали?”. Я кажу “А яка різниця?”. Мені відповідають, що якщо подати оригінал, то більше нікуди не можна віднести документи – і я віддав оригінали.
Виходжу і мама каже: “Ну все, їдемо в медичний” – бо батько дуже хотів, мовляв, це дуже престижно. Я кажу: “ні, ми більше нікуди не поїдемо, можемо їхати додому”.
– З точки зору заробітків не шкодуєте? Медичний – це ж більш стабільно, з точки зору доходів.
– Творча професія дуже коливається: сьогодні є, завтра нема, а післязавтра взагалі невідомо, що буде.
Я така людина, яка керується емоціями, для мене важливо робити те, що я хочу – тоді вже буде якийсь прибуток. А робити те, що мені не подобається, мучити себе і щоб навколо мене всі були нещасні – ні, я такого не хочу. Мені хочеться дарувати людям щастя.
– Ваша служба у нашому драматичному театрі Вам багато дала?
– Акторська професія дуже багато дає в житті, особливо вокаліста. Є вокалісти, є актори і є артисти і я себе відношу до артиста, тому що і танцювати, і співати, і акторська майстерність – це все вмію. Акторська майстерність дуже допомагає, тому що спілкування з людьми те ж саме.
Я дуже часто спостерігаю, як артист співає гарно, але от сказати щось дуже складно, а мені навпаки. Іноді кажу, що мої концерти на стендап перетворюються, тому що я там чи історію якусь згадаю, чи щось розповім людям і їм доволі це цікаво. Тому акторська майстерність зіграла свою роль.
– Що Вас спонукало полишити театр?
– Я почав грати у мюзиклі “Гуцулка Ксенія” і мені більше сподобався варіант того, як я співаю. Почався коронавірус, етап того, як все зупиняється, а тебе, як творцю людину, ковбасить, тому що хочеться щось робити. І ми почали більше займатися вокалом, підпільно бігали то до неї додому, то до мене, і ми грали, розспівувалися. Я зрозумів, що повністю хочу віддатися цій професії, тому що розділитися було дуже складно.
Мені здається, жоден театр в Україні не грає стільки вистав, як наш. Там графік дуже насичений, зранку й до вечора ти там має бути. Можливо, я б і хотів поєднати, але це було б дуже складно, потрібно обрати щось одне: ти або більше актор і трохи щось співаєш, або ти співак і трохи десь граєш. Тому обрав варіант, що я співак.
– Ми ж колеги – Ви працювали на “Суспільному”!
– Було в мене таке, працював телеведучим. Тут теж завдячуючи інституту мистецтв. На четвертому курсі нас попередили, що на п’ятому додасться спеціальність “диктор радіо і телебачення”. І за рахунок цього я зміг працювати на телебаченні.
Мені запропонували вести ранковий ефір, і я відмовився. Мені реально цікаво було попрацювати на камеру саме не в записі, а в режимі онлайн. Для мене це було дуже стресово, тому що це прокидання о п’ятій ранку, збиратися швидесенько на ефір. І я не знаю, як там з фінансування, але от гример у нас була, а викликати на ранок її ніхто не хотів – все самі. Сценарії – самі, грим – самі, гостей запрошувати – самі. Тобто ти був не тільки ведучий, а універсальна людина. Але нам це реально подобалося.
Стосовно графіка: о п’ятій прокидаєшся, поки прибіжиш на “Суспільне”, поки себе нафарбуєш, сценарій в зуби, перечитати, подивитися, чи гості точно будуть, зателефонувати до першого, подивитися, чи все в порядку у студії, вдягнути петлички.
До дев’ятої ефір, після дев’ятої треба написати сценарій, обдзвонити гостей повирізати візитівки – це до 11 години. На 11 ти біжиш в театр, репетиція до другої, пів години на обід. Тоді я ще працював викладачем у дитячій театральній майстерні при драмтеатрі, тому дві години ти працюєш з дітьми, о 17 летиш на грим, бо вистава. З 18 до 22 на сцені, о 23 ти приходиш додому, йдеш в душ, лягає о 12. О 5 підйом.
– І, наскільки я розумію, без послідовних кроків Ви відразу зазіхнули на один з найтоповіших вокальних конкурсів України. Не страшно було?
– Це ще один з найбільш стресових періодів у моєму житті. Я пробувався на 10 сезон, але не пройшов, бо на той момент я займався лише рік.
Потім, коли я потрапив у павільйон, там, де були закриті кастинги на відбір на “сліпі прослуховування”, то там кожен з різного інституту, займаються з дитинства вокалом, виспівують мелізми – і я думаю: “Що ти тут робиш, хлоп? Їдь додому і не позорся”.
Але мені повідомили, що я проходжу на “сліпі прослуховування” і я дуже сподівався, що це буде українська пісня – дуже боявся англомовних пісень, бо з англійською я так собі. І тут мені кажуть, що я співатиму англомовну пісню, а я ж подавав ту одну єдину – Calum Scott – You Are The Reason. Думаю: “Господи, навіщо я ту пісню вписав у список?”. І вони кажуть: “Ми тебе в цій пісні побачили найкраще”.
Коли мені зателефонували й сказали, що я проходжу, то у мене було 50 на 50: я втішився, але коли мені сказали, що я співаю англомовну пісню, то реально йшов вулицею і плакав. Але вирішив прийняти цей виклик.
Коли ми приїхали до павільйону, то нам сказали: “Дивіться, у нас тут працює психолог і якщо комусь потрібно буде, то ви обов’язково звертайтеся”. Спочатку я сміявся, через дві години я вже був у нього в кабінеті.
Мене кинули в останній день, а це ще стресовіше, бо місць майже не лишається і ти не знаєш, за яким списком виступатимеш. Тебе забирають на сцену, ти там ще чекаєш декілька хвилин, поки світло налаштують – серце вже вилітає, а коли чуєш удари паличок – я відлетів десь в космос, нічого не пам’ятаю.
– Це приємні спогади взагалі?
– Мені не подобаються ті мої виступи, чесно. Дуже багато є претензій до себе, але це вже було.
– Це вже висока планка. І що наступне – Євробачення?
– Так, вчора ми якраз зібралися писати євробаченську пісню (сміється – ред.). Не знаю, чи будемо подаватися, але поки лишаємо це у секреті.
– Надя Дорофєєва – як Ви оцінюєте її роль у своєму творчому житті?
– Я приємно вражений тим, наскільки ця людина світла, доступна в житті – не очікував такого, якщо чесно.
Я коли йшов на проєкт, думав, що вона максимально пафосна і я собі думав, що вона не повернеться, а якщо й повернеться, то не знаю чи буду йти до неї в команду, бо такий персонаж як я їй не потрібен. Я більше розглядав нашу землячку Тіну Кароль, але у неї вже не було місць і Олег Винник – він такий народник і “вовчиці” в принципі, а можна буде собі їх потім перетягнути – зараз воно так десь й відбувається (сміється – ред.).
Повертається Надя і тут такі любов і тепло відчулися, і за відчуттями зрозумів, що це мій тренер.
Коли Надя нас зібрала на збори, вона каже: “Слухайте, ніколи не женіться за перемогою. Перемагають ті, кого шкодують”. Коли ми вже дійшли до суперфіналу, я кажу: “Надя, я не думаю, що мене шкодують, я все-таки думаю, що мене все ж полюбили”.
Вона каже: “Та, Серьожа. Я тоді мусила щось сказати, щоб інші не розчаровувалися”. Мені було дуже смішно з цього.
Нагадаємо, Сергій Лазановський здобув перемогу в 11 сезоні пісенного шоу “Голос країни”.
– Це для батьків було вже стресово. Мама готувалася і хвилювалася, мовляв, що будуть їсти? Ну це ж зірки приїжджають! У нас, на Прикарпаття, холодець, цвіклі, якісь там салати роблять – простіше все. Ми ж не знаємо, що вони їдять, креветки якісь. Мама каже: “Я ж то готувати толком не вмію”. Я запропонував все ж зробити автентичну кухню, а вони хай ласують.
Коли вони приїхали, то реально було враження, що це приїхали просто ще мами з татом діти – дуже затишно було.
Найсмішніше було, коли Наді сподобався холодець і вона одну тарелю, потім другу. І тут ми якось заговорилися і Надя така: “Мені так не зручно, а можна ще холодцю?”.
– Вас запросили викладати?
– Так, в Університет Короля Данила, викладаю акторську майстерність у вокалістів – четвертий рік там функціонує кафедра музичного мистецтва. Викладає вже третій рік.
– І як Ви себе відчуваєте викладачем?
– Я цього року взявся бути куратором першого курсу. Зіграв батьківський інстинкт, сприймаю їх вже як своїх дітей. У мене 12 студентів і я їх зібрав і подарував тематичні браслетики: нотки, скрипкові ключі, гітарки.
Зараз акторська майстерність у студентів другого і третього курсу. Їхнє ставлення дуже специфічне, бо першокурсники знають мене вже після перемоги в “Голосі країни”, а, наприклад, четвертий курс – до. “О, то Лазановський у них куратор” і мені стає трішечки смішно, ніколи б не подумав, що воно має настільки значення.
– Івано-Франківськ, за відчуттями, рідне місто?
– Десять років вже тут.
– А до Києва?
– Хочеться спробувати щось нове, бо у творчості ж як буває: коли ти вже розумієш, що тут ти зробив вже дуже багато і хочеться вже трохи більшого, то звичайно, що потяг є до того. Зараз ми в Київ теж їздимо, але я не можу сказати, що воно для мене чуже місто. Я розумію, що там є можливості: багато відбувається подій і фінансування інше, будьмо відвертими.
Хочеться у Київ, але все-рівно розглядаю у Франківську варіант для спокійного життя. Сюди буду їздити постійно, навіть якщо буду в Києві. Бо кращого міста для життя годі шукати.
– 24 лютого – у всіх змінилося життя. І у Ваших планах, у Вашому настрої, у тому, чого Ви прагнули цього року – що помінялося, наскільки сильно?
– Максимально все поміняло, тому що у березні-квітні ми планували свій концертний тур, у Хмельницьку вже продавалися квитки. 23 лютого ми записували дві пісні, тому що мав виходити альбом – таких веселіших, драйвовіших пісень. До речі, привідкрию завісу: ЗСУ – пісню, яку ми зараз випустили – це спочатку була інша пісня й називалася вона “Вкрала ти”.
Довелося змінювати свою творчість, свій репертуар, тому що зараз є той час, який диктує свої умови.
І коли 24 все це відбулося, я спочатку не повірив, думаю: “Ну не може бути, у 21 столітті”. А потім згадав, з ким ми маємо справу і такий: “А нє, може” – це ж люди без мозку, вони не розуміють, що вони роблять і для чого вони це роблять.
Був момент, коли я розумію, що все – кінець, творчості кінець зараз, бо людям зараз не до музики. Хоча, я така людина, що коли мені болить або коли мені погано, то я співаю.
Тоді це був стресовий період і кошти, які в мене були, у тому числі кредитні, одразу пішли на ЗСУ. Почав думати, що робити далі, бо, по-перше, жити на щось треба, бо в мене ще кіт в хаті – і була зміна роботи.
Працював продавцем м’яса півтора місяця. Потім – у квітні – написав гітаристу, який ходив до нас у StarTeam (продюсерський центр в Івано-Франківську – ред.), чи не хоче він спробувати зіграти на вулиці й таким чином також збирати кошти на ЗСУ. І ми вийшли співати на вулицю.
Коли першачок виходить на сцену – оце таке ж відчуття було й у мене, ніби я ніколи тим не займався і вперше в житті виходжу співати до людей. Дуже страшно було, не знав, як вони сприймуть – і це було настільки емоційно, коли люди підходили й казали: “Виходьте ще, будь ласка”. І ми зрозуміли, що і цей фронт потрібно тримати й боронити. Нехай і невеликі суми, але цими маленькими сумами ми можемо збирати на якісь речі мізерні, але ті, які теж потрібні.
24 число змінило кардинально життя, але так, ми не на передовій, у когось гірше, але змінило ту річ, що із людьми ближче якось стали, всі стали на одному рівні й мені це більше подобається.
– Свою харизму, свій талант Ви фактично конвертуєте у волонтерську роботу?
– Так.
– Наскільки, Ви вважаєте, зараз ефективний Ваш внесок волонтерський?
– Я не Притула (сміється – ред.), тому дуже мізерний, напевно, внесок. Але у мене є друзі, які на передовій і якщо я можу чимось допомогти, то звичайно, що їм допомагаю. І коли я чую від них слова подяки, то для мене це дуже багато означає.
І у творчому плані теж, коли ми пишемо пісні для моральної підтримки духу українців, то люди теж пишуть: “Давайте більше таких пісень”. Ми стараємося писати пісні-афірмації, які мають посил, що обов’язково здійсниться у майбутньому.
Коли ми писали пісню “Геть з України”, то ми попереджали, що байрактарами будуть гнати – і оп, нам байрактари дали. Тут “ЗСУ файно луплять моск4ля і женуть через поля” – теж бачимо ту ситуацію. Наступна наша пісня “Переможна” й сподіваюся, що всі слова з неї обов’язково реалізуються.
Хотілося б більше, але я розумію, що не маю такої можливості, по-перше, а по-друге, вже люди трохи видихнулися, а ще йде до зими – час дуже важкий зараз буде.
– Порівнюючи Ваш внесок, деякі Ваші колеги “по цеху” взагалі десь зникли. Навіть вищезгаданий Олег Винник, цікаво, скільки він зібрав на ЗСУ?
– Мені теж (сміється – ред.).
– Де ці люди, які дійсно популярні, які харизматичні, які однозначно хоча б моральний дух українцям підтримати? Де вони зникли, що сталося?
– Я не в тісному контакті з цими людьми, але хочу звернутися до українців: “Ви маєте можливість зараз відфільтрувати та побачити, хто є хто”.
Є різні причини. Мені “подобається”, коли кажуть, що захворіли. Добре, а скільки наших хлопців із ЗСУ хворіє! Але вони продовжують лежати в окопі, на холодній землі, і боронити цю країну.
Мене здивував нещодавно допис Оксани Мухи про те, що вона поборола онкологію, з якою боролася рік, а у березні вона їздила з концертами, збирала гроші.
Тому, де ці люди мені не цікаво, але я завжди кажу: “Вовчиці, які слідкували за Олегом Винником – welcome у сім’ю ріднусиків”.
– У воєнний час Ви не забуваєте і про інших потребуючих людей. Знаю, що Ви брали участь у благодійній ініціативі “На_шапку” для онкохворих дітей. Словом, як всім допомогти?
– Це неможливо, бо запитів дуже багато. Але якщо є можливість допомогти хоча б декільком людям, то обов’язково допомагайте.
– До Вас звертаються персонально по допомогу? Як Ви реагуєте?
– Завдяки соціальним мережам є охоплення аудиторії. Я можу додати у розповідь і люди побачать, й можуть внести свої пожертви.
Найбільше звертаються за тим, що: “Будь ласка, допоможіть зібрати кошти”. Людмила Лінник, Леся Качурова – вони ж як співзасновники благодійного проєкту “На_шапку” і вони зателефонували й кажуть: “У нас 28 буде концерт, чи ти б зміг?”. Я кажу: “Дівчата, не зможу. Але я йду у паломництво і давайте я це поєднаю – свій 147-кілометровий похід зі збором коштів для онкохворих діток”. Тоді вони зібрали шість тисяч гривень за концерт, який через повітряну тривогу довелося раніше завершити й плюс 23 тисячі, які вдалося зібрати за три дні.
Якщо подумати, то 29 тисяч гривень для онкохворих діток це мізерна сума, адже ліки дуже дорогі, але вже якийсь мінімальний вклад є.
– Ваше паломництво у декого викликало непорозуміння (у той час, попри заборону, тисячі прихильників московського патріархату рушили ходою до Почаєва – ред.). Очевидно, що Ваш позитивний імідж трішки “побомбардували”. Як Ви на це відреагували?
– Чесно, я спочатку не зрозумів, бо я того не знаю й того не бачив, що було в Почаєві – я взагалі не розумію, що робить московський патріархат в Україні.
І ось я виставляю дописи й бачу: “Толку з того, що ти там підтримуєш, якщо ти підтримуєш вбивство українців”. У мене очі на лоба, а потім я зрозумів і звернувся до людей, аби поцікавилися, що таке Зарваниця і що таке Почаїв.
Я собі йду і думаю: “Ну священники – вони ж дуже категорично відносяться до того, коли ти там каже: “Щоб моск4лі зд0хли!” чи ще щось”. Але ці священники були топові – вони не казали, щоб моск4лі зд0хли”, але й не сильно заперечували. Ми йшли, співали патріотичних пісень.
Це дуже класно, що церква не відділюється від політичного прояву, тому що зараз складно говорити, що церква має бути окремо від політики, бо все-одно священники керують масою людей і їхнє слово таке ж важливе, як і артистів.
– Про що Ви мрієте, крім нашої перемоги?
– Найбільша мрія, аби після себе щось залишити, написати хіт, який буде на всі віки або хоча б на 100 років після мене (сміється – ред.).
Великий концертний зал або стадіон, де зібрати людей, які послухають твою творчість: і початкову, і ту, що зараз.
Дякуємо за допомогу зі зйомками Магазин музичних інструментів JAM, м-н Yamaha, вулиця Галицька, 99, Івано-Франківськ.
Читайте також: Повстанці знали, що всі вони загинуть, – директор музею визвольної боротьби Ярослав Коретчук
ФОТО ТИЖНЯ
