Психологиня Анна Галущак працює з військовими та переселенцями з 2016 року. З якими проблемами стикнулися українці у зв’язку з російською агресією і як розпочинати життя в іншому кінці країни – знає на власному досвіді. Дівчина з Харкова. В перші дні повномасштабної війни під обстрілами та вибухами з родиною та з котом приїхала до Івано-Франківська.
Майже рік вона працює психологом у місцевому першому добровольчому хірургічному шпиталі «Брасс» і надає психологічну допомогу військовим та переселенцям.
У розмові “Галки” з Анною дізнаємося, які психологічні травми найчастіше отримують бійці на фронті, що їх мотивує боротися і жити далі, а також що таке ПТСР і як його вилікувати?
-Анно, ти навчалася у вітчизняних і американських психологів. Настільки підхід США до роботи з військовими відрізняється від українського?
– Американський підхід відрізняється від традиційного тим, що лікування відбувається не в кабінетах і приміщеннях, а на природі і свіжому повітрі. І це навіть не американська ідея, а швидше ізраїльських психологів. Я мала нагоду спілкуватися з військовим психологом з Ізраїлю, який має досвід роботи під час війни. Він розповідав, що військових вивозять у гори. Це дає кращий результат, ніж використання класичного підходу в рамках кабінету. Чому? Солдати перебувають у підтримуючому, звичному для себе середовищі. Бійці бачать, що вони та інші побратими – без руки і без ноги, але в той же час вони можуть жити повноцінним життям, і ставлення до них – як до звичайної повноцінної людини.
Коли ми з пацієнтами шпиталю кудись їдемо (а їздимо в гори ми дуже часто), то я та інші члени команди ставимося, до них як, до звичайних людей. У госпіталі нема такого: щоб поранені чи з ампутаціями сиділи, і їм все принесуть. Бо якщо так ставитися, то вони в майбутньому будуть пасивно поводитися. Коли він розуміє, що до нього відносяться нормально, і це не викликає якогось жаху чи дискомфорту оточуючим, то така ситуація для нього вже є терапевтично корисною.
– Ти працювала з полоненими «Азовсталі». Це був важкий досвід?
– З ними якраз було працювати доволі легко. І мене це найбільше вразило за свою практику.
Хлопці пережили пекло: важкопоранені люди лежали без знеболюючого, антибіотиків.
Вони приїжджають – і я очікувала побачити все, що завгодно – в їхніх очах і діях. А вони такі на позитиві і з почуттям гумору! Їхні патріотичні цінності непохитні. Це те, про що знімають кіно. І тут я бачила в реальному житті цих людей. Люди настільки горять ідеєю України – що для них ці випробовування, як дитячі забавки.
В людини можна відібрати фізичні чи матеріальні здобутки, але цінності в неї ніхто не може відібрати. Це дає можливість триматись.
Якщо благополуччя тримається на зовнішньому, то воно може впасти, але якщо благополуччя тримається на цінностях – то людина може триматися в важких обставинах. Цінності можуть бути різними-патріотичні, сімейні тощо.
-Змоделюємо ситуацію: йдуть на війну два солдати. В одного мотив боротьби – незалежність України, а в іншого – заробітня плата, бо йому треба годувати сім’ю і дітей. Кому з них буде легше на фронті, коли стикнеться я з важкими перешкодами?
– Цінності якраз сприяють стресостійкосі, це доведено. Якщо людина орієнтована на матеріальні цінності – це теж може бути стимулом до певної межі. Але коли стоїть питання життя чи смерті – то тут питання, за що вона готова померти.
– Що таке ПТСР і чому про нього все частіше говорять? Які ознаки того, що людина страждає посттравматичним стресовим розладом?
– Ознак ПТСР багато – це і уникання або надмірна зосередженість на спогадах про травматичні події, і порушення сну, пам’яті, уваги, особистісної сфери, сфери відносин тощо.
Людина стає замкнутою, їй нічого нецікаво, вона зосереджується на своїх переживаннях. Якщо ми говоримо про важкий ПТСР- то людина лише думає по травматичний досвід і не може спокійно жити.
Вночі їй сниться травматична подія – конкретний випадок, який з нею стався – обстріл, бій, втрата побратимів тощо… Людина постійно думає про те, що сталося на війні – її не цікавить сім’я і все решта. На цьому фоні розпадаються сім’ї, втрачається робота, можуть з’явитися різні залежності. І ризик суїциду зростає – мучить те, що людина засинає і прокидається з цими спогадами.
Допомогти таким воїнам можна, але найважче для психолога – коли в людини немає бажання самому собі допомогти. Коли немає мотивації в пацієнта, то для психолога немає з чим працювати. Тут головне дати йому зрозуміти – «я вам можу запропонувати це і це, і допомогти з цим. Ви можете не скористатися, але якщо ви не будете впливати, то ваш стан не зміниться. Якщо вас влаштовує, то це ваше право але питання чи влаштовує це вас насправді?».
Бували випадки, коли людина пройшла важкі випробування і думаєш – більшість при цьому вже б зламалась. І що мене надихає в роботі з військовими – що є такі випадки, коли ти слухаєш їхні обставини і об’єктивно думаєш – що на цьому сам би вже зламався. А люди зберігають оптимізм на подальше життя. Ті ж хлопці, які пройшли Маріуполь, полон після «Азовсталі» – вони настільки на позитиві і з гумором, що ми, психологи, самі здивувалися. Вражає. Але це показує, що навіть у неймовірно важких обставинах – людина знаходь в собі сили триматися.
-А це правильно, що після важких пережитих подій люди на позитиві? Це правильна реакція?
– Правильна. Мова йде про внутрішній ресурс. Пригадуєте слова Лесі Українки – « Я жива, я буду вічно жити, бо маю в серці те, що не вмирає.»?
Коли людина має в середині в собі чітке усвідомлення, навіщо вона туди йшла і що вона там робить, і що вона хоче – то ситуацію сприймає по–іншому. При цьому інколи мене вражає, що військові, які повернулися з справжнього пекла, не отримують від суспільства повагу і пошану, які мали б бути.
-Моя знайома, яка побачила фотосесії солдат з ампутованими ногами, сказала, що ці хлопці просто поки не усвідомлюють, що з ними сталося. Тому вони поки що позитивні і посміхаються на фото. Що ти скажеш, як психологиня, відносно фотосесій травмованих солдат?
– Ці фотосесії – це частина сприйняття картини тіла. Людина має прийняти себе. На перших стадіях людина заперечує втрату – це так званий період горювання. Але потім має настати прийняття, і людина має полюбити себе такою, якою вона є. Бо це вже сталося. Це не нормально, коли людина закрилася в собі і не фотографується. Коли люди навколо відносяться до травмованих воїнів, як до людей, які гарно виглядають – це теж терапія.
– Розкажи про терапію з людьми, які пережили катування, полон і чи інші жахливі події?
– Перший принцип – це слухати, не запитувати і не перебивати. Інколи людині важливо просто зрозуміти, що її готові вислухати. Далі психологу треба знайти те, що тримає людину на землі, в цьому житті, і дає їй силу рухатися далі.
Для якогось це родина, для когось інші цінності. Дуже важливо запитувати про її плани і намагатися зорієнтувати її думками про майбутнє. Коли людина розуміє, що її чекає щось в майбутньому – в неї є сили йти далі.
Про це писав психолог Віктор Франкл, який пройшов концтабір під час Другої світової війни. Коли він розумів «нащо це все?», то міг витримати будь яке «як?». Питання сенсу на першому місці.
-Анно, також ти допомагаєш цивільним людям, які все втратили і переїхали в інше місто. Тут є універсальні прийому терапії?
– Це все дуже індивідуально, і кожна консультація відрізняється одна від одної. Але загалом перше, що я говорю пацієнтам – дати собі можливість відгорювати. В психологіє є таке – щоб дійти до етапу прийняття, людина має визнати те, що вона щось чи когось втратила. Бо людина може сказати «та.. нічого не сталося.» Сталося. Людина може оплакати цю втрату і тоді знову сконцентруватися на тих мріях і на той ресурс, які є в цій ситуації. Бо інколи це дає людині сили почати те, що вона давно хотіла. Бувають такі випадки – у людини була робота і рутинне життя і так роками. Не було сенсу щось змінювати, хоч і хотілося.
Тепер багато хто, хто стикнувся з сильними випробуваннями, нарешті здійснюють свої мрії, і пробують робити те, що вони хотіли давно. В психології це називається – посттравматичний підйом.
Багато таких історій. Навіть серед наших клієнтів – в них давно була ідея і тепер вони спробували її реалізувати, бо втратили дім.
Насправді найважче люди переживають втрати соціальних зв’язків. Коли людина у важких обставинах, але розуміє, що її хтось чекає – це дає їй сили.
Розмовляла Мар’яна Цимбалюк
Фото Юрій Валько
Читайте також: "Брассік рекомендує": у Франківську створили буклет для покращення спілкування дітей і військових (ФОТО)
ФОТО ТИЖНЯ
