15 червня в Івано-Франківську актори та керівниця Донецького академічного драмтеатру провели передпрем’єрну зустріч із журналістами, де розповіли про ідею та процес написання п’єси “Крик нації”. А ще поділися спогадами про російський авіаудар по Маріупольського театру та пояснили яким бачать театр в майбутньому.
П’єсу “Крик нації” написала трупа театру після того, як покинула свій рідний Маріуполь. У ній розповіли про життя і долю Василя Стуса, який з дитинства жив у Донецькій області. Виставу показали франківцям ввечері 15 червня на запрошення прикарпатських театралів, пише Галка.
Донецький академічний драмтеатр виїхав з окупованого Донецька з початком війни 2014 року. Так ті, хто відмовилися жити в окупації, почали будувати свій театр в Маріуполі. А торік 16 березня актори вдруге втратили й свій власний, і театральний дім:
“Я була там, коли росіяни підрвали театр. Нам пощастило, що наша кімната звукозапису залишилася ціла, вона якраз у куточку була. Якби ми були в центрі – не знати, чи залишися б живі. Але я не хочу повертатися до тих часів, мені хочеться думати про наступне життя, тому що позаду вже його немає, а попереду воно ще буде” — каже керівниця театру Людмила Колосович.
Актор Дмитро Маранцев також долучився до написання п’єси. Театрал стверджує, що там немає жодного вигаданого слова, оскільки про життя Василя Стуса автори дізнавалися з документів, листів і творчого доробку письменника. Кожну сказану на сцені репліку Стус колись промовляв особисто:
“Стус — людина з майбутнього і саме сьогодні настав його час. А ми провідники. Ми взяли від нього естафету і маємо розповсюджувати його ідеї в наш час. Тобто він живий, бо є ця вистава. Там звучать дуже важливі слова”.
Виставу “Крик нації” актор Дмитро Маранцев сприймає як своєрідний маніфест:
“Це наш прямий обов’язок — заявити на увесь світ, що зруйновані тільки стіни, а ми досі творимо і досі функціонуємо”.
А Людмила Колосович назву п’єси інтерпретує дещо по-іншому:
“Крик нації значить, що нам треба кричати. Все своє життя я була російськомовною, а тепер собі думаю, що якби ми всі розмовляли українською, мабуть, нас не прийшли б “визволяти”, бо тоді вони б знали, що ми — нація. У нас дуже багато російськомовних людей, тому росіяни вирішили, що ми теж повинні бути росіянами… Цей ворог, який нас узяв у полон, це зло буде переможене. Ми будемо жити і наш театр буде жити — україномовний театр імені Василя Стуса”.
Акторка та голова правління громадської організації “Франківський драмтеатр” Надія Левченко висловила сподівання, що подібні гастролі стануть доброю традицією, адже, на її думку, об’єднує не лише мова, але й мистецтво:
“Це можливість поділися своїми почуттями та емоціями з іншим куточком країни… Ми також будемо їздити до вас, тимчасово в Ужгород, а після перемоги України приїдемо й на Донеччину”.
Додатково: Після торішнього авіаудару по театральній будівлі в Маріуполі (16 березня 2022 року), Донецький академічний обласний театр знайшов прихисток в Ужгороді. Наразі актори, які врятувалися, працюють в Закарпатському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.
ФОТО ТИЖНЯ
