Історія повторюється. У цьому впевнений директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери Ярослав Коретчук. Адже опір ворогу, волонтерство, сила духу, які демонструють українці – родом принаймні з часів визвольних змагань 1940-1950-х років. Та й ворог теперішній діє рівно так само як їхні діди-прадіди.
Читайте також: Не ефективно: Марцінків пояснив, чому у підвалах будинків немає укриттів
З Ярославом ми поговорили про те, як живе музей визвольної боротьби, чим могла закінчися партизанська війна, як працювала у підпільників служба безпеки, а також розбиралися в питанні, чи міг мер Івано-Франківська при своїй зайнятості написати на цю тему книгу.
– Як повстанський рух міг так довго існувати за вже повного панування тут радянської влади?
– Остання збройна сутичка, в якій загинув працівник КДБ від рук повстанців – це 1960 рік. Щодо організованого руху, то ми говоримо десь про 1954, коли був заарештований головний командир УПА Василь Кук “Леміш”. І після загибелі Миколи Твердохліба “Грім”, як керівника місцевого на Франківщині підпілля – як організований рух він припинився. Окремі групи повстанців і “одиночки” продовжували чинити опір до 60-х. Сьогодні ми маємо інформацію про, так званих, “останніх з могікан”, які ще діяли в 70-80-х роках. А останній підпільник, який переховувався від радянських органів влади, вийшов з підпілля після проголошення незалежності України у 1991 році. Це Ілля Оберишин.
У першу чергу, організований повстанський рух існував завдяки підтримці українського народу, які ризикували своїм життям і життям своїх родин. Забезпечення харчовими продуктами, спорядженням, ліками, розвідданими – все це лягало на плечі простого населення.
Часом нам здається, що волонтерство, яке в нас з’явилося у 2014 році – це щось нове. Ні, це давно забуте старе. У 40-х, під час українського визвольного руху, теж було волонтерство.
А самі повстанці чому стійко трималися? Бо це ідейність, глибока переконаність у необхідності боротися за власну державність, необхідність боротися з окупантом, який, до речі, дуже схожий на сьогоднішнього.
Теперішні московські окупанти повторюють те, що робили їхні діди-прадіди у 40-50-х роках.
Тому йшли у повстанці – аби помститися ворогу за зґвалтування, грабежі, вбивства, розбої, спалення сіл.
– А зброя?
– Зброя – це виключно трофеї. Трофеї, які вдалося захопити у ворогів: нацистів німецької армії, їхніх союзників, особливо – угорців. З приходом радянської влади почала з’являтися радянська зброя. Тобто це трофейна зброя від загиблих або захоплених у полон працівників НКВС, міліції та бійців, так званих, винищувальних батальйонів.
– Чи міг повстанський рух закінчитися інакше, дивлячись на це зараз – на відстані років?
– Ми – історики – не любимо “якби”… Проте до 1947 року у лавах підпілля ОУН і збройних відділів УПА були великі сподівання про те, що незабаром виникне нова війна: між США та Англією з однієї сторони й радянським союзом. Багато речей вказувало на це. Повстанці слухали радіо іноземне, проблисками отримували інформацію з-за кордону.
У 47-му повстанці розраховували, що союзники зможуть розбити Москву і тоді збройно вояки УПА зможуть звільнити територію України від радянських військ.
З 1947 року підпілля зрозуміло, що нової війни не буде – світ втомився від Другої світової: відбудовувався, хотів жити мирно, не витрачати гроші на зброю тощо.
Зрозумівши це, Роман Шучевич сказав до своїх повстанців: “Я, як і мої всі вояки, чудово розуміємо, що всі ми загинемо. Але ми станемо добривом для українського ґрунту, на якому виростуть нові покоління борців за українську державність.
Основним було протриматися якнайдовше зі сподіваннями, що можливо геополітична ситуація у світі зміниться. Тому було важливо зберегти структуру, зберегти кадри – аби у той момент підняти нову хвилю народного збурення, підняти всеукраїнське повстання і визволити територію України.
– Втім є таке явлення, як зрадники в лавах УПА й НКВС докладав сильних зусиль, аби знаходити ці слабкі місця. Наскільки це вплинуло на той результат, який стався?
– Попри терор, чисельну перевагу військ НКВС, облави – досягти вагомого результату у боротьбі з українським визвольним рухом складно. Тому одразу з перших днів першу партизанську дивізію імені Сидора Артемовича Ковпака було передано НКВС у 44-му. Чому? Почали використовувати бувших радянських партизанів під виглядом українських повстанців. Їх переодягали у форму вояків УПА, вони говорили українською, ходили у вишиванках – для того, аби виявити реальних повстанців і виявити осіб, які надають їм допомогу.
Масштаби були великі. Наприклад, у Волині була створена ціла сотня. Уявіть, у село заходить сто осіб під виглядом повстанців: у тризубах, з шапками, хороші наші хлопці. І ти їм допомагаєш. Ця сотня пішла, а завтра заїжджають машини з НКВС, у яких вже список тих, хто допоміг.
Таких агентурних груп було створено багато.
Коли ж не вдавалося виявити повстанців, їхньою основною метою було переконати населення не підтримувати повстанців.
Під виглядом УПА вони грабували, гвалтували вбивали. Все для того, аби викликати реальне протистояння між населенням й реальними бійцями УПА.
Але у 1950 році зрозуміли, що такі групи мали свій результат, але не дають можливість остаточно поставити крапку. Бо неодноразово влада (радянська – ред.) заявляла, що з українських визвольним рухом покінчено, але він продовжував існувати.
Тому стали використовувати ті одиниці, які з 43-го року у підпіллі – шість років – і деякі одиниці морально чи психологічно заломлювалися в українському визвольному русі й здавалися, йшли на співпрацю (з радянською владою – ред.).
Їх почали використовувати в агентурних бойових групах – й вони досягли результату. Особливо важливим для органів влади було захопити керівну ланку. Бо керівник викликав своїх підопічних на зустріч, їх захоплювали живими, арештовували чи вбивали під час таких спецоперацій. Завдяки таким групам, у тому числі й на Франківщині, вдалося ліквідувати українське збройне підпілля у 52-54-му роках.
Ці агенти, до речі жили в Івано-Франківську на одній вулиці – провулок Товарний (бічна від вулиці Романа Шухевича – ред.).
Після 91-го року радянська влада поступила з ними по-різному: частину, як використаний матеріал, репресували. Ще частина переїхала під Київ та інші області України, ставши директорами, головами колгоспів – отримавши посади за свою участь у боротьбі проти українського визвольного руху.
– Була ж і власна служба безпеки у повстанців? Вона ж, певно, й була спрямована на виявлення агентів?
– Сьогодні у нас доступними є сотні документів, зокрема протоколи допитів зрадників: як серед місцевого населення, так і серед повстанців.
Я завжди захоплююся цією службою. Бійці безпеки ОУН не закінчували ж якихось академій, але завдяки їм український визвольний рух протримався так довго, адже вони дійсно виявляли агентуру.
Для прикладу, аби заслати свого агента в Рогатині, застрелили заступника начальника НКВС району – самі НКВСівці дали добро. І цього чолоівка розкусили.
– Не так давно Руслан Марцінків презентував свою книгу “Правові засади створення та діяльності служби безпеки ОУН”. Я багато років знаю Руслана Марцінківа й, у тому числі проводив з ним дозвілля. Але жодного разу не бачив, щоб він читав книгу, і тут постає питання про написання цілої монограції. Ви, як історик, фахівець – певно читали цю книгу? Ви вірите, що її написав Руслан Марцінків?
– Я вірю. У першу чергу, ця книга – його кандидатська робота. Я не знаю, як йому вдавалося писати кандидатську й виконувати обов’язки міського голови, але неодноразово бачив його декілька світлин з його особистої бібліотеки. Знаю, що він захоплюється цією тематикою (визвольного руху – ред.).
Навіть під час презентації, коли йому ставили питання – він орієнтувався в темі. Якщо людина не писала це – вона не зможе дати відповіді на запитання, у просторі не орієнтується.
Міський голова не є істориком за фахом, але ця робота на межі юриспруденції та історії. Це складна тематика, адже там йдеться про правові аспекти. Адже, як я раніше казав, служба безпеки ОУН не була бандою, яка просто вбивала інших людей. Саме про це йдеться у цій книзі.
– Якщо уявити, що не було б поразки під Києвом, як зараз наші земляки себе б поводили? Чи були б вони гідні тих справ?
– Я думаю, що так. Але сьогодні 21 ст., багато технологій. У партизанському русі у сьогоднішніх умовах було б набагато складніше діяти. Я думаю, що жителі заходу України, якби б сюди дійшли московські окупанти, діяли б як їхні пращури.
Опір був би, він би чинився – і запекло.
Сьогодні це хлопці на фронті. Вони демонструють приклад героїзму.
– Зараз популярною є теза, що ця війна має закінчитися розпадом росії. Чи ви вірите в це?
– Я вірю і чітко переконаний, що це для нас єдиний шанс. Вважаю, що Україна тут має відіграти провідну роль – стати платформою для цих поневолених народів.
Стати центром, де ці народи можуть вести свою активну діяльність й український уряд має підтримувати їх.
Сьогодні росія воює гарматним м’ясом з поневолених народів: буряти, чеченці… Коли вона втратить гарматне м’ясо, території й природне багатство – тоді у нас буде шанс що агресія більше ніколи не повториться.
– Такий музей як Ваш може виживати самостійно?
– Музеї такого напрямку не виживають, бо, в принципі, всі вони є дотаційними. потрібна державна підтримка, підтримка органів місцевої влади.
В Європі дещо інша ситуація – там є досить потужна система меценатства. Державне фінансування здебільшого становить до 30-40% від загального бюджету музею. В Україні це все ж 80% – це кошти місцевих або державних органів влади й близько 20% – доходи, отримані від основної діяльності музею, тобто від вхідної плати.
– Чому в Україні, відкотившись на декілька років до війни, є великі підприємці й ому б вони не могли стати великими меценатами? Утримувати грантовий фонд, аби подібні заклади могли фінансуватися не по залишковому принципу?
– Ймовірно, що великий бізнес не бачить перспективи у тому, щоб підтримувати такі культурні міроприємства. Ми говоримо не лише про музеї, а загалом про культуру.
Хоча, доволі часто, у випадку чого, ми звертаємося до культури.
– У нас є досвід Карпат, Буковелю, де відкриваються музеї якої такої дрібноти: сиру, зими, снігу тощо. І це все ж приватні заклади – вони ж якось виживають. Невже музей найважливішої теми, яка є в нашому регіоні, не міг би існувати повноцінним диханням, якби використовував потенціал нашого регіону, наших людей, нашого бізнесу й того, що це взагалі туристичний край?
– Згідно з останньою інформацією, попередні кілька років, до повномасштабного вторгнення, Яремчанську відпочинкову зону відвідували понад два мільйони туристів. Це величезна цифра й люди, які поїхали на відпочинок – вони й намагаються, маючи достатньо часу, десь щось пізнати, побачити. Тому й відвідують такі музейчики.
На жаль, Франківська не може на разі похвалитися таким потоком туристів.
– Вам, як обласному закладу, можливо варто перемістити основну вашу експозицію?
– Ми про це думали. Але найбільша проблема – це відсутність у тому ж самому “Буковелі” приміщення. Основна наша мета – це популяризація історії українського визвольного руху. Й, хочу сказати, що повномасштабне вторгнення росії для нас було великим відкриттям. Вперше за багато років 80% туристів, які відвідували наш музей – були жителі півдня та сходу України.
І цей інтерес зріс завдаки російській пропаганді. Багато людей, яким раніше було байдуже до цієї тематики або вони десь щось чули краєм вуха – у ниї почал виникати запитання: “а що це таке?”.
Згідно фінансової звітності, ми на 50% її перевиконали. У ході повномастабного вторгення у нас був дійсно великий потік інтересу. Зараз він спав, бо багато внутрішньо-переміщених осіб повернулися додому.
До цього основною нашою аудиторією були організовані групи місцевих шкіл і вишів.
– Звідки основні експонати?
– Дарують представники родин українсько-визвольного руху. Також наші наукові співробітники часто їздять в експедиції. Частина унікальних речей, як би ми не хотіли, продається на антикварних аукціонах в інтернеті. У тому числі повстанські речі.
– А хто це продає?
– Люди, які займаються “чорним” пошуком”. Тобто люди, які з металошукачами проходять лісистою місцевістю, полями й дасись часто знаходять цікаві артефакти.
– Це популярна тема?
– Так, вона має попит. В Україні є велика кількість колекціонерів, які колекціонують саме тематику українського визвольного руху, які вкладають у це кошти.
Знаю кільканадцять людей, які мають кращі колекції, ніж у провідних музеях України.
– Це закриті колекції?
– Так, до них немає доступу. Тому останні кілька років ми намагаємося знайти фінансові можливості, аби унікальні, цікаві речі, які стосуються визвольного руху, викупити – аби вони не опинилися у приватних колекціях. Адже у приватних колекціях їх ніхто не побачить, крім вузького кола приятелів чи знайомих.
Свого часу ми придбали 50 унікальних світлин вояків УПА. Ми їх викупили у приватного колекціонера, який їх роками збирав.
За останні чотири роки нам вдалося з позабюджетних коштів для купівлі експонатів залучити мільйон гривень.
Ми працювали різними шляхами: з бізнесом, групою підприємців середньої ланки, краудфандинг (співпраця людей, які добровільно об’єднують свої гроші чи інші ресурси разом, як правило через інтернет, аби підтримати зусилля інших людей або організацій – ред.).
– Я чув про історію з бідоном з документами повстанців. Йдеться про звичайний молочний бідон?
– Так. Чому повстанці найчастіше їх викрадали чи купляли? Аби заархівувати свої документи.
Свого часу радянська влада навіть почала маркувати всі бідони, аби працівники молочної галузі були залякані. Мовляв, якщо вони втратять бідон – їх будуть переслідувати.
Бідон знайшли десь на Прикарпатті й він потрапив в один з антикварних магазинів Києва. Він був наповнений документами – близько 216 позицій. Й вони, відверто кажучи, збереглися у досить хорошому стані.
Бідон зараз на реставрації, а з опрацьованих документів ми видали одну книгу.
– А скільки коштував цей бідон?
– На той час – близько 10 тисяч доларів. І цей бідон потрапив до одного з колекціонерів, який викупив його у Києві й повернув на Франківщину.
Втім надалі стався такий момент, що він захотів його продати. Ми поспілкувалися з міським головою – він долучив підприємців з Франківська, з будівельної галузі й спільними зусиллями вдалося ту суму зібрати й викупити цей бідон. Зараз він збережений у нашому музеї.
Відеоподкаст “Франківські теревені”. Говоримо у Франківську про Франківськ і франківців. І не тільки! Політики, комунальники, авторагулі, хабарники – начувайтеся! Героям, волонтерам, просто небайдужим франківцям – слава!
ФОТО ТИЖНЯ
