Настав час, коли мовчати вже не було сил, вирішила команда громадських активістів з Харкова і створила проєкт “Накипіло”. Це був буремний 2014 рік, час великих викликів і великих змін у країні загалом, і у другій столиці зокрема.
Читайте також: Успішність бізнесу не залежить від чиновника, — економіст та ексчиновник Дмитро Романюк
За деякий час з проєкту громадянської журналістики “Накипіло” перетворилося на професійне медіа, яке також взяло на себе місію тренування інших медіа.
З початком повномасштабної війни команда працює на два міста. В Івано-Франківську діє Центр практичної освіти “Накипіло”.
“Приходьте до нас, — каже співзасновник медіагрупи “Накипіло” Роман Даніленков, — нудно — не буває!”
Як розпочати все заново? Де на це взяти сили та гроші? Про це — у нашому відеоциклі “Релоковані”, що виходить на каналі «Франківські теревені».
У 2014 році стався Майдан і я спробував просто прийти, подивитися. Зрозумів, що цього недостатньо і я хочу щось більше робити. Взяв камеру, почав знімати це.
– Ви говорите про Харків?
– Це Харків і Київ. Власне в Києві вже більш-менш було зрозуміло, а в Харкові все тільки починалось.
Взяв камеру, почав знімати, мене познайомили з колегою майбутньою – Наталією Кордюковою. Ми почали знімати разом, потім зустріли мою давню подругу Олену Лептугу, попросили зайнятися сайтом.
Ми почали розвивати одразу три напрямки на волонтерських засадах: перше — це відео, друге — це простір, де люди зможуть висловлювати свою думку і третє — ми майже одразу запустили перший сайт. Тоді це був Харківський кризовий інфоцентр, як мережевий проєкт Всеукраїнських кризових медіацентрів.
А “Накипіло” – це був YouTube-канал. Потім ми зробили ребрендинг і все стало “Накипіло”. Надалі ми почали вигравати гранти. Тобто перші пів року це було повністю волонтерство, потім вже були можливості розвиватися. У мене з’явилася можливість покинути мою попередню роботу, бо для цього я був в “e-Commerce”, був керівником доволі успішного онлайн-магазину спортивних товарів, тобто не з медіа пов’язане.
Ми видавали газету, робили купа подій, почали майже одразу займатися освітніми проєктами, бо вже було чим поділитися.
– Ви коли це починали взагалі або, скажімо, заглибились — ви дивились на це, як на потенційно комерційний проєкт?
– Ні, нам хотілося міняти громадянське суспільство, міняти Україну.
Це була громадянська позиція.
І всі ці роки, коли люди приходять в “Накипіло” просто на роботу — вони якось надовго не затримуються. Бо це якийсь такий стиль життя, спільна ідея, спільні цінності. Якщо люди не співпадають по якимось критеріям, вони просто не можуть з нами, бо ми дуже специфічні.
– Романе, скажіть, будь ласка, чому “Накипіло”?
– Це цікава історія. Ми думали, як називатися, бо перше відео виходили взагалі “noname”. Тоді це було небезпечно. Ми не знали, чи варто брендувати — просто публікували. Показували, що Харків — це не так, як російська пропаганда говорить, що хочемо в росію. У нас були понад десятитисячні мітинги, люди виходили й ми це все доносили до України, до світу.
Потім зібралися співзасновниками, серед яких був Гліб Тимошенко, який зараз служить. Він пожартував і сказав: “Може “Накипіло?”. І нам сподобалось. Коли потім ми називали, як звучить наше медіа, люди починали одразу говорити. Всім накипіло, всім щось хотілося сказати.
Люди звикли мовчати, а настав час, коли мовчати не було вже сил. Це був такий виклик часу.
– Це який рік?
– Офіційне наше народження — це березень 2014 року. Хоча знімали ми з початку Майдану різні історії.
– Що таке громадянська журналістика?
Громадянська журналістика — це першочергово позиція. Це коли людина дуже вмотивована і хоче щось змінити навколо себе. Громадянська журналістика може бути, коли людина не займається медіа: це може бути лікар, кухар, хто завгодно. Хтось йшов, щось зняв і по суті став генератором контенту. Дуже багато зараз саме “User generated content” навколо — він є і хороший, і не дуже.
Громадянською журналістикою може бути, коли професійні медійники щось знімають поза редакцією — просто як до себе. Це власне є англійський термін “citizen journalism (коли люди, не пов’язані з медіа, створюють медіаконтент – ред.)” і “civic journalism (коли люди, які працюють на редакцію, щось створюють власне для себе – ред.)”.
– Але так звані професійні медіа вважаються конкуруючим напрямком стосовно громадянської журналістики, наскільки я розумію.
– У них немає шансу конкурувати з громадянськими журналістами професійних медіа. Бо люди бачать те, куди медіа не приїде, тому що далеко, довго, слизько — що завгодно. Люди зняли й все.
– Ви знаєте, що в нас зараз головний “ворог” для так званої професійної журналістики є Telegram і, наприклад, “Труха”. Не раз вже чую, що це є об’єктом ненависті. Як ви до цього ставитеся?
– А як до цього можна ставитися? Це не журналістика, це часто дуже шкідливе і там дійсно живе багато аудиторії. Бо там хайп, клікбейт, все те, що, умовно, заборонено журналістськими стандартами. І це, на жаль, приваблює людей. З цим щось зробити навряд чи вдасться.
Ми тільки можемо самі підсилювати себе, як медіа. Ставати гнучкішими, сучаснішими. І ми можемо запрошувати людей створювати контент разом з нами.
Це власне і є сучасністю — ставати платформами, щоб люди висловлювали свою думку. Але при цьому працювати в межах журналістських стандартів, які зараз теж мають певні нюанси стосовно, наприклад, мови ворожнечі, яка має бути зараз.
Бо є русня і їй п*зда – це зрозуміло.
Але, за стандартами журналістики, не можна такого казати. Але це вже окрема тема…
– Все-таки для розуміння, чи громадянською журналістикою є telegram-канали типу “Трухи”, чи це вже ж дещо інше?
– Telegram-канали є менш зашкварені, є більш зашкварені. На жаль, навіть хороші канали пропускають неперевірену інформацію, маніпуляції, ІПСО і там є немаркована реклама. Тобто все це медіа, але не журналістика.
Це платформи, де можна якусь інформацію медійну взяти, а далі вже, мені здається, нам треба глобально, як суспільство, працювати над критичним мисленням.
На мою думку, це одна із найбільших проблем українців — нерозвинуте критичне мислення.
Бо коли критичне мислення розвинуте, то власне ці “помийки” залишаються без аудиторії.
– Приклад вже з “Галки”, коли найпопулярнішою новиною року в нас стала публікація, яку ми поставили на 1 квітня. Хоча там ми всіма способами вказали, що це 1 квітня, що це жарт…
– Це смішна історія. У нас є різні матеріали, які впродовж всіх років займають першу позицію по аналітиці. Ми писали матеріал: “Як купують наркотики в даркнеті”. Після цього почали приходити різні повідомлення із бажанням їх купити. Причому, якщо прочитати матеріал, там є дисклеймер, що це є порушенням закону. Але люди читають поверхнево і він досі у нас дуже часто висить в топі переглядів.
Або матеріал-експлейнер (у якому покроково пояснюють – ред.) про те, як оформити паспорт, коли стався безвіз. І приходили до нас люди, які хотіли оформити паспорт.
– Починали, як просто YouTube-канальчик, пресцентр. Потім створили потужне локальне медіа у Харкові, далі почали розвивати освітній напрямок. Надалі створили радіо і зараз в Харкові в нас вже є навіть FM-станція. Вона єдина, яка працює саме в такому форматі, як ми. Пресцентр також зараз працює. Тобто зараз у нас два офіси: це Франківськ і Харків.
– А Ви особисто, виходить, живете на два міста?
– У залежності від подій. Перед початком повномасштабної війни у нас був певний план, що робити якщо буде вторгнення. Нам потрібно було евакуювати персонал, нашу інформацію, архіви, обладнання, щоб перегрупуватися і зрозуміти, що робити далі. Тому ми приїхали сюди.
– А чому сюди?
– Тут були знайомі, певні контакти й події розвивались так, що ми зупинились саме тут. Тобто ми евакуювались в інше місто у Франківській області, а потім приїхали вже в обласний центр.
– Ви якийсь сильний контраст відчули у своїй роботі, скажімо, у своєму побуті, житті?
– Тоді був початок повномасштабної війни, коли все було на контрасті. Гостро сприймалося все і тому виділяти якийсь контраст зі зміною міста — не так воно все відчувалося.
Контраст був у тому, що ми на початку війни на стрічці сиділи усі: менеджери, журналісти. Це було 24 на 7. І десь на місяць ми зупинили освітні проєкти, але потім продовжили й це було супер надихаюче.
Якщо коротко про зміну локації, то у нас був план, як діяти під час повномасштабної війни. Ми розуміли, що щось буде відбуватися. Насправді ми це розуміли ще з 2014 року. І у нас були напрацювання, які ми коригували: логістичні, безпекові алгоритми. І все це відпрацювало так, як і мало бути. Частина команди залишилася в Харкові, частина приїхала у Франківськ. I власне майже спочатку ми працювали на два міста. Нам це логістично важливо, бо ми не знаємо, як будуть розвиватися події далі.
У нас є можливість працювати у двох містах України, нам це ідеологічно класно. Бо це ніби зшиває Україну.
Будь-який член нашої команди може приїхати й попрацювати тут, перепочити. Бо в Харкові гучніше, як Ви розумієте.
Освітні проєкти нам безпечніше проводити у Франківську. Немає безпечних місць, але логістика і логіка підказує нам те, що тут це робити безпечніше.
Освітніх проєктів у нас багато: для студентів, журналістів: початківців і “прокачаних”. Ідей у нас ще багато, це глобальний освітній напрямок, з яким допомагає заступниця керівника освітнього напрямку Дарія Мерабет.
– Зараз у нас триває флагманський проєкт. У нас буде випуск цьогорічної школи універсальних редакторів. Якщо ми говоримо про маленькі події, то за рік, як я тут працюю, близько десятка подій я охопила. У тому числі два всеукраїнські форуми: один, що був у лютому, зібрав 80 журналістів з різних регіонів України, ще один, у листопаді, зібрав вже 100 журналістів і журналісток.
– Що таке універсальний редактор?
– З одного боку, не класна концепція того, що людина повинна робити все. Але ідея школи універсального редактора в тому, щоб людина знала, як це робиться і могла управляти цими процесами. Тобто ми вчимо базовим редакторським штукам, як писати, як менеджерити вашу редакцію. А також тому, як поводитися в різних стресових ситуаціях, як будувати стратегію комунікаційну, фінансову, як давати раду з різними психологічними чинниками, які впливають на роботу власне редактора і його редакції, як мотивувати команду.
Зараз, наприклад, у нас ще одна частина блоку відбувається офлайн. Тут ми зібрали людей, щоб поговорити про те, як створювати сторінки для їхніх медіа, сайти, а також про таргетовану рекламу і соціальні мережі. Наприкінці школи універсальних редакторів буде захист їхніх фінальних презентацій. Тобто вони протягом цих шести місяців виношували ідею майбутнього медіа або ідею поліпшення власного медіа, в якому вони вже працюють і вони будуть презентувати всі свої напрацювання, стратегічні плани. Наприклад, новий фірмовий стиль, якщо вони його розробляли.
– Тобто людина, яка закінчить вашу школу, може буквально своє медіа створювати?
– Так. При відборі ми зважаємо на мотивацію людей, на те, наскільки людина готова тут і зараз зробити своє медіа, чи має вона вже якусь ідею. Тобто це не про те, що людина випуститься і колись, через 5-10 років, сформує своє медіа. Ми шукаємо людей з баченням, яким просто потрібен поштовх і якісь знання для того, щоб поліпшити те, що в них вже є.
– Ви кажете про відбір. Це означає те, що є якийсь конкурс? Ця програма є безплатною?
– Більшість місць безплатна. Тобто ми розуміємо, що це фінансова підтримка від донорів і партнерів. Цього року ще є кілька місць на комерційній основі. Але загалом так, це переважно безплатно для учасників.
– Наскільки великим був конкурс?
– Я не пригадаю скільки точно було заявок, можливо потім колега мене поправить. У нас три етапи відбору. Якщо я не помиляюся, перший етап — це стандартна анкета, де ми просто відбираємо контакти людей, базово “Навіщо вам цей проєкт?”. Це було до 200 людей.
Другий етап, коли ми вже просимо мотиваційне відео і мотиваційний лист: “Навіщо вам цей проєкт і що ви хочете від нього отримати?”. Це до 100.
І співбесід, тобто третій етап, ми врешті провели для 40-50 осіб. Ми оцінюємо, наскільки людина готова до цього, готова йти з нами далі й зацікавлена. Дуже багато сил йде на цей проєкт і ми в цьому зацікавлені.
Ми намагаємося зробити потужну програму, яка по суті є аналогом магістерській програмі.
Я маю журналістську освіту і розумію, що чотири роки, які я вчилася на журналістку, порівняно з нашою школою універсальних редакторів, це непорівнянно. Тому що те, що ми даємо за три години, може розмазуватися по місяцю і це взагалі не прикольно. Я дуже рада, що зараз у молодого покоління журналістів є різні можливості для того, щоб вчитися й обирати більш неформальні варіанти. Коли за визначений час ти отримуєш навички, яким в університеті тебе б вчили пару років.
Формальна освіта часто не про досвід. Тобто ти вчиш теорію комунікації або вчиш, як поводити себе з камерою, але ти не відпрацьовуєш це на практиці. У нас же, наприклад, якщо це відео, то ми звісно вчимо людей, як натискати на кнопочки. Але потім вони йдуть і одразу відпрацьовуються, одразу знімають сюжети, розробляють сценарій, монтують і презентують.
У регіональних медіа дуже не вистачає зараз фахових працівників. Про це говорять і наші студенти, які отримують свої редакції, і люди, з якими ми спілкуємося на подіях, на наших форумах. Є ті, хто готові вчити з нуля або майже з нуля, а є ті, хто просто немає для цього ресурсу і кому потрібні люди, які хоч трошки відстрілюють контекст.
– Чи зверталися по допомогу до місцевої влади? Чи мали якісь відповідні контакти?
– Ми не шукаємо контактів з владою. Бо ми ще з Харкова звикли до того, що завжди з владою виникають якісь нюанси. По-перше, ми звикли бути самостійними. А по-друге, журналісти, які звертаються до влади — це тільки в пошуках відповіді на запитання, які ми хочемо розкрити в контексті медіа. А просити у влади ми не звикли й не плануємо нічого.
– Ви, якби сформулювати коротко про ваші уявлення на найближче майбутнє, можете щось про це сказати?
– Це складне питання, бо зараз взагалі такий горизонт планування дуже невеликий у всіх нас. Але без планування складно, бо, наприклад, по освітніх проєктах у нас дійсно йде планування наперед. І коли я звертаюся до тренерів, кажу: “За пів року, в такий-то день, о 10:00 ти вільний?” – всі так дивуються. Мовляв, як можна так далеко планувати?
Але ми плануємо, без цього взагалі нічого не вдасться. Плануємо розвиватися, плануємо запускати нові проєкти, запрошувати ще більше людей, міняти щось на краще, мінятися самим на краще. Планів багато і вони пов’язані з нашою роботою, вони пов’язані з певними волонтерськими проєктами, в яких ми також беремо участь.
– Спитаю інакше. Наприклад, я відкрив сайт “Накипіло” і там написано чітко, що це є харківський сайт. “Накипіло Франківськ” ви не плануєте?
– Хочете побачити в нас конкурентів (сміється – ред.)? Не плануємо.
З цікавого, що нещодавно ми зробили, це зареєстрували “Накипіло освіта”, як нішеве всеукраїнське медіа про освіту.
– Ви розказали про те, що Ваша робота, як громадянського журналіста, почалася з того, що Ви були незадоволені багатьма речами, які ви бачили по Харкову. Невже Ви, живучи тут, в Івано-Франківську, таких речей не бачите? Вас, як громадського журналіста, нічого не болить, у вас не підриває про те, щоб ви зараз оце своє слово сказали так само тут?
– Я хочу сказати, що всі ми працюємо з інформацією. Наша аудиторія, аудиторія навчальна, аудиторія нас, як медіа, теж працюють з інформацією і це дуже важливий простір. Я дуже не люблю, коли кажуть “інформаційний фронт”, бо фронт лише один, але інформаційний простір зараз дійсно важливий. І всім нам треба бути обережними: журналістам, медійникам, тренерам і всім нашим друзям-підписникам, як споживачам інформації. Бо навколо все дуже чутливе і всі наші дії мають наслідки.
Медійникам, як лікарям, треба не нашкодити.
І людям треба бути обережними з будь-якими інформаційними постами, новинами — все те, що викликає найпотужніші емоції. Розуміти, мати рівень критичного мислення, розвивати його. Якщо з цим виникають якісь проблеми, приходьте до нас: до медіа, які дотримуються журналістських стандартів, до нас, як до медійників-тренерів, які навчають медіаграмотності. І разом ми допоможемо наблизити нашу перемогу.
Але головне, не треба казати інформаційний фронт. Бо це бісить.
Матеріал підготовлений за підтримки Європейського Союзу в рамках проєкту Europian Union for Independent Media. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю galka.if.ua і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
ФОТО ТИЖНЯ
