В лютому 2017 року журналісти “Української правди” побували в гостях у сім’ї 19-річного Героя Небесної Сотні Романа Гурика.
Про це пише Галка з посиланням на Українську Правду.
Тоді відеограф УП Ельдар Сарахман разом із молодшою сестрою Гурика Йорданою, якій на той час було вісім, підіймав коптер над озером Івано-Франківська.
“Вона дотепер це згадує, – каже мама, Ірина Гурик. – У той час це здавалось дитячою іграшкою, а тепер дрони – зовсім інше. Тепер це наше життя”.
З моменту тієї зустрічі з Гуриками змінилось чимало. Йордані скоро буде 15, її старшій сестрі Христині виповнилося 17. Посивілий відеограф УП приєднався до лав ЗСУ, а Гурики з друзями сплели йому маскувальну сітку.
Кіт Майдан, який колись вистрибнув з-під вінків на могилі Гурика та став членом родини Романа, пішовши за звичаєм блукати вулицями, одного разу не повернувся.
“Прожив у нас сім років, забіяка був ще той, – згадує мама Романа. – Такі концерти робив! Його вдома неможливо було втримати. Боже, постійно подертий, покусаний. Нас у ветеринарній клініці всі знали: “О, добрий день, знов ви?!”.
Зміни, які торкнулися і Гуриків, і всієї країни після Майдану, ще у 2014 році пророкувала Йордана.
“Якось я вів її з садочку, тоді їй було чотири,– згадує батько, Ігор Гурик. – Вона розповідала, що відбулося вдень цікавого, а потім раптом каже: “Це добре, що з нашим Романом стільки хлопців загинуло (на Майдані – ред.)”. Я став, дивлюсь на неї: “Чому?!”. А вона: “Буде велика війна, і вони нам всі допоможуть (з небес – ред.)”.
Якщо порівнювати з мотивами ворога, парадокси дитячої логіки Йорданки виглядають сповненими мудрості: не можна знищити країну, де народжуються такі, як її брат.
Напередодні десятої річниці розстрілів на Майдані та початку новітньої російсько-української війни батьки Романа Гурика в інтерв’ю: розказали про життя з болем, наш особливий час, гідність та рух уперед.
Далі – пряма мова Ірини та Ігоря Гуриків.
Маяк
ІРИНА: Десять років, з одного боку, насправді дуже багато. З іншого – таке враження, що все було… ну, не місяць, а, можливо, десь рік тому. А з третього – повномасштабна (війна – ред.) все переповнила: живеш повністю цим та з цим постійно працюєш. От вчора я була у наших важких хлопців у хірургії. В одного нога, живіт і обличчя – “трохи” його порубало (показує екран смартфона – ред.).
Багато хто в країні у кращому випадку тільки зараз усвідомлює, як все взаємопов’язано. А для нас війна почалась якраз на Майдані. Це вже була війна. Не знаю, що б сталося далі, якщо б вони (протестувальники – ред.) не йшли вперед. А якщо б “Беркут”, наприклад, перебив всіх? Далі що? Всьо.
ІГОР: Думаю, було б гірше, ніж в Білорусі. Вони (росіяни – ред.) ненавидять нас споконвiку. Вони б усіх перерізали. Зараз цього деякі не усвідомлюють навіть тут (в західній частині країни – ред.).
ІРИНА: Десять років, блін (зітхає). Цікаво, яким би він (Роман – ред.) був. Не дуже уявляю (пауза). Не дуже. Думати можна різне, а тверезість думки в тому, що цього не буде ніколи.
Але однозначно він був би на війні. Знаючи його, думаю, що він поїхав би прямо з Майдану в АТО. Був би по-любому в якомусь добровольчому батальйоні. Однозначно.
ІГОР: В мене, напевно, не було жодного дня, щоб не подумати про нього.
ІРИНА: Знаєте, якщо б хтось заліз у мою черепушку, то сказав би: “Там вже все! Пора на спісаніє” (сміється). Я з ним постійно спілкуюсь. Постійно (пауза). Якщо треба приймати якесь важливе рішення, кажу подумки: “Син, маяк кинь – що робити?”.
Я чітко розумію, що у нашої сім’ї дуже сильний ангел-охоронець. Наприклад, була в мене ситуація у Львові. Я Львова не знаю від слова “зовсім”. Тобто як: центральну пішу частину – ок. Але за кермом – взагалі ні.
І от я їду з п’ятьма людьми в машині, виїжджаю на головну, а назустріч летить джип на такій швидкості! Якимось чином зорієнтувалась. У мене таке враження було, що я до бампера дістала педаллю. Мене потім до самого Франківська тіпало.
Є в житті моменти, коли я дуже сильно відчуваю, що син поруч…
ІГОР: Буває, знайомі приходять: “Рома снився. Казав, що все буде добре”.
ІРИНА: Я Ігорю кажу: “Бачиш, того він до нас не приходить, бо не має часу. Ходить до всіх решта”. Він нам сниться, але дуже рідко.
Останній раз було: просто сидимо вночі за столом, а він на кріслі, в телефоні грається. Я кажу: “Сина, поклади телефон”. “Добре, мама”, – каже, і щось там далі в телефоні. Я прокинулась. Поклав він телефон чи ні, так і не зрозуміла.
Десять років… Це дуже багато. Дуже. Те, що ми не молодіємо – це, звичайно, погано (посміхається). А те, що діти підростають – це клас. І ще ми набираємося якоїсь додаткової мудрості.
Воно йде, як має йти. Завжди після трагедії проходить певний час, протягом якого ти вчишся жити в цьому стані (пауза). Час не лікує. Хто таке каже, він вас дуже сильно обманює. Час не лікує, він вчить нас жити з цим болем завжди. Просто в якийсь період він більший, в якийсь менший.
Є такі моменти, коли тебе накриває. От все нормально, нормально, і раптом зупиняєшся, тому що немає чим дихати. Ти не можеш. Все! Треба просто поплакати, видути соплі – і знов уперед.
Без шашликів і телемарафону
ІГОР: Ми, якщо чесно, з 2007 року займаємося волонтерством. Ми це не афішували. Ну, знайомі наші знали, що допомагаємо будинкам престарілих. Раз у місяць стабільно кудись їздили, щось передавали.
В 2016 році заснували фонд, який більше акцентований на проєкти зі збереження пам’яті про Небесну Сотню. А коли почалося (вторгнення – ред.), на Франківщину в гори привезли три сиротинці, дитячі будинки з Харкова. Ми стали їм збирати допомогу.
ІРИНА: 20 лютого 2022 року ми були в Києві на річниці (розстрілів на Майдані та загибелі Романа Гурика – ред.). Повернулись 22-го. А 23-го збирали речі, склали документи, уявляєте? Зранку 24 лютого Ігор мене підняв, каже: “Вставай. Почалось”.
Між нами не стояло питання їхати з країни. Абсолютно.
ІГОР: Навіть палатки склали – аж так.
ІРИНА: Думаю, кожна свідома людина не вірила у “шашлики навесні” і готувалась. У нас все було укомплектовано, щоб у разі чого – в гори. А там далі будемо піднімати партизанський рух (голосно сміється разом з Ігорем).
На той момент головне було – відправити дітей за кордон. Вони там побули три тижні і повернулись.
Сьогодні ми теж втомлюємось, от чесно вам говорю. Було вже декілька моментів, коли я казала: “Ігор, все, стоп! Все!”.
У людей є така особливість: коли ти один раз їм допомагаєш, вони дякують; коли вдруге, сприймають це за належне, а втретє починають питати, чому так мало дав.
ІГОР: Або щось не дав.
ІРИНА: Це дуже вибиває з колії. Але це не стосується військових, вони взагалі дякують за все, чим би їм не допоміг.
ІГОР: Для мене військові – єдині люди, яким я вірю. Хлопці приїжджають з фронту, говорять, і я від них чую правду. А все, що там пишуть в новинах…
ІРИНА: У нас дома телевізор включається, але якщо на фільм. Такі речі, як той марафон чи як це кіно називається, ми не дивимось. В мене багато дуже великих питань до того всього.
У Facebook я заходжу тільки для того, щоб виставити фотозвіти, подякувати людям за збори. Більше там мене немає. Для чого? Марна трата часу. Ліпше його витратити на те, щоб з дівчатами сітки сплести.
Внутрішня гордість
ІРИНА: Прикро знаєте, що? Телефонують мені з-за кордону: “Ір, реально приходять деякі і кажуть, що Майдан був проплачений”. Це кажуть наші люди, біженці.
Ну як пояснити їм?! Дуже шкода, що пройшло десять років, стільки українців гине, і не всі усвідомлюють, за що. Хотілось би, щоб люди пам’ятали і якось більше аналізували, напевно.
Потрібно дуже багато говорити про те, що було не так давно. Треба говорити: це не є хлопці (ті, що загинули на Майдані, під час війни – ред.), які жили тисячу років тому!
Вони сиділи з вами за однією партою. Вони, може, з вами десь у підворотні в підлітковому віці пиво пили, щоб тато з мамою не бачили. Вони такі, як ми, як ви. Вони жили разом з нами. Просто в якийсь момент стали свідомішими за інших.
Всі хочуть позитивних змін, хочуть в Європу. Але треба починати із себе. Європа починається з того, що ви дотримуєтесь правил дорожнього руху або не палите на вулиці поруч із жінкою з дитиною. Робите якісь елементарні речі, причому на автопілоті.
ІГОР: Платите податки як мінімум (сміється). Встаєте і щось разом із сусідами в будинку покращуєте для себе, а не чекаєте.
ІРИНА: Всі чекають, що хтось взмахне чарівною паличкою. Як би сумно це для когось не звучало, але так не буває.
Не знаю, можна так казати чи ні… Знаєте, що мене дратує дуже? Російська мова (сміється). Ок, дивіться, я дуже толерантна людина. Всім нам ця толерантність потрібна, але з іншого боку вона нам і шкодить.
Хтось каже: “Ну, от у нас військові теж російською говорять”. Та хай вони говорять хоч китайською, коли вони захищають Україну зі зброєю в руках!
І другий пункт: направду мені дуже шкода, що коли приїжджають російськомовні, деякі наші люди не розуміють, хто вони і що вони взагалі. Ну що за хрєнь? Наші гуцули, які споконвіку ненавиділи того москаля, переходять на російську, бо комусь так краще?!
Я не знаю, ну! Це ж має бути якась внутрішня гордість. То ти приїхав до мене у гості, тому підлаштовуйся під мене, а не я під тебе. Ти гроші даєш? Та пішов ти з ними за кораблем!
ІГОР: Є такі люди, що іноді хочеться головою об стіну (сміється). Нещодавно один дід з Луганська “під газом” врубив на повну російський шансон у нас у дворі.
Я підходжу: “Для чого ви це робите?”. “Да ти знаєш, хто я?” – відповідає. “Та мені все одно, хто ти і де, – кажу. – Не можна таке робити, ти шо?!”.
Потім з’ясувалося, що він на шлагбаумі охоронцем працює.
Зараз або ніколи
ІРИНА: Ми такі люди, що завжди намагаємося знаходити позитив. Куди без нього?!
Якось мала (Йордана – ред.) каже: “Ма-а-ам, от шо я народилася в такий час? Як не “корона”, так війна”. Я їй: “Зайченя, дивися, але це твій час. Інакшого в тебе не буде”.
Немає інших варіантів, потрібно якось адаптуватись до цього життя. Так, реально дітям зараз дуже важко. Вони психологічно пригнічені. Навіть сирени без обстрілів – воно все одно залишає відбиток в голові. Але це – наш (!) час. І тим він для нас самий кращий.
ІГОР: Найгірше – чекати підходящого моменту. Його може ніколи не настати.
ІРИНА: Сто відсотків.
ІГОР: В мене є величезна віра в нашу перемогу. Я в ній глибоко переконаний. Не знаю… В нашому житті вже було стільки ситуацій, які здаються містичними але…
ІРИНА: Ну, таке: випадковості невипадкові. Ми віримо у все, що відбувається навколо нас.
ІГОР: В мене був сон. Стою серед натовпу людей, і не розумію, де я. Людей дуже багато. Питаю: що відбувається? Мені кажуть:”Парад зараз буде”. Приглядаюсь, а це Можайське шосе у Москві. Я там був у реальному житті – ті самі будинки на перетині шосе і вулиці Рябінова.
Я розумію, що треба перейти на інший бік дороги, бо там пагорб і видно, як дорога йде далі, переходить в Арбат, який впирається в Красну площу. Перехожу. Люди починають кричати: “Ура! Ура! Ура!”. І тут пішли танки з синьо-жовтими прапорами на антенах – вжух-вжух-вжух! Всі в центр (посміхається).
Я повертаюсь, а позаду мене стоїть військовий у пікселі, з яким я познайомився біля фотографії малого (Романа Гурика – ред.) в Києві. Він теж Ігор називається. Питаю, що він тут робить. “Як що? На парад приїхав”.
Уявляєте, з цією людиною я познайомився і бачив в реальному житті тільки один раз. І тут він наснився. Ух…
ІРИНА: Я бачу, що в тебе аж мурашки (сміється).
ІГОР: І ось я прокидаюсь… Коли я був у Москві останній раз, на місці, яке мені наснилось, було перехрестя. Тоді казали, що там робитимуть розв’язку, бо вічні пробки. Я заліз в Google, коли прокинувся, і зрозумів, що уві сні бачив реальність – розв’язку, яку вживу я не застав.
ІРИНА: Кіт, заспокойся (сміється).
Ну, що сказати вам про росіян? Це наш ворог, крапка.
ІГОР: Немає хороших чи поганих. Ворог.
ІРИНА: Думаю, що однозначно ниточки від них призводять до загибелі Романа.
ІГОР: Як мінімум, вони привели ту людину (Януковича – ред.) до влади.
ІРИНА: Знаєте, був такий анекдот: хорошим росіянам – хороші гроби, поганим – погані. От хай так і пливуть по річці. Якось таке в мене до них відношення.
Знаєте, це будуть зараз, мабуть, дуже жорсткі слова, але поки війна не торкнеться кожного безпосередньо, нічого не буде. Буде як буде: “Ок, мене пронесло, і слава Богу!”. Але так не може бути, так неправильно!
Ті, хто не втратив нікого – ви надзвичайно щасливі. Але ви маєте усвідомлювати, що горе трапляється у людей кожен день, і треба щось робити. Ми всі маємо працювати зараз на перемогу.
Мене постійно питають, звідки я беру сили. Коли я привожу дітям подарунки, то найбільше сил черпаю в їхніх усмішках, реакціях. Такий кайф отримую від того всього і потім реву годину! Але дитячі усмішки надають сили жити і робити щось далі.
Наш малий казав: “Зараз або ніколи”.
ІГОР: Це його останні слова, які він написав у “Вконтактє”: “Зараз або ніколи. Всі на Грушевського, на смерть”.
Читайте також: Студенти та викладачі Прикарпатського університету вшанували пам'ять Романа Гурика (ФОТО)
ФОТО ТИЖНЯ
