Світлана Тараторіна – українська письменниця та журналістка. Авторка романів “Лазарус” та “Дім солі”. Кримчанка, яка радо ділиться теплими спогадами про рідний півострів. На початку березня авторка завітала до Івано-Франківська з лекцією для молодих письменників та письменниць в рамках фестивалю-воркшопу “Прописи”.
Журналістці “Галки” випала нагода поспілкувалася зі Світланою Тараторіною про сам фестиваль, літературу воєнного часу, про роман “Дім солі”, що присвячений Криму, а також про майбутнє звільнення півострова від російських окупантів.
– Ви завітали на фестиваль «Прописи» з лекцією для молодих авторів. Які у вас враження від події та наскільки важливо такі заходи зараз проводити?
– Враження класні! Я говорила про те, що я дуже люблю – про жанр фантастику (ред. посміхається). Я маю глибоке переконання, що українська література дуже фантастично центрична. Фантастика, мабуть, є одним з топів серед наших жанрів – і за тим, як вона розвивається, і за тим, як вона репрезентована у перекладах. Вона може бути такою ж ознакою української літератури, як, умовно, є скандинавські детективи, і може бути українська фантастика. Я б хотіла, щоб більше молодих авторів долучалися до створення цього жанру. Тому я тут. Завжди готова і рада популяризувати жанр, який я люблю.
фото Anton Sorochak
Тому враження добрі, я бачила зацікавлені очі. Такі події надзвичайно важливі. Як я говорила на лекції, ми живемо у добі, коли дуже потребуємо осмислення себе, і це неможливо без літератури. І це осмислення ми маємо представляти широкій аудиторії. Всім тим, хто зараз, у звʼязку з війною, починають пошуки у собі української ідентичності.
Мені дуже б хотілося, щоб у літературу приходили нові імена, нові письменники, щоб їх ставало більше. Всі наші люди зараз потребують текстів, ринок зараз активно розвивається.
Українці хочуть читати українські книжки, тому українських текстів має ставати більше.
– Як загалом війна впливає на українську літературу? Ми втрачаємо авторів (хтось загинув на війні, хтось через обстріли рф), але, як ви підмітили, люди почали більше читати українською/українське.
– Це велика трагедія нашого часу, коли письменники чи письменниці стають жертвами російської агресії, замість того, щоб створювати нові тексти. Вони самі стають персонажами нашої трагічної історії, якщо можна так казати. Їхні ненаписані тексти були забрані ударами ворога.
Водночас цікавість до української культури збільшується за рахунок тих, хто тільки віднаходить для себе українське. І така ситуація з видавничим ринком сталася, бо нарешті українцям перекрили доступ до російськомовної літератури, яка була доступна попри війну, яка розпочалася у 2014 році. Російські книги можна було знайти всюди, навіть у регіонах, які асоціювалися як україномовні.
Як письменниця, я скажу, що це надзвичайно добре (ред. зникнення рос. літератури). З рештою виявилось, що люди, які все життя читали російську, вони зрозуміли, що не так вже й складно читати українською, що можна читати українською. Видавці це зрозуміли, вони раптом відкрили для себе українських авторів. Зʼясували, що все класно, що це хороші автори – абсолютно світового рівня. І хочеться, аби ця тенденція зберігалася, бо довгі роки ми (ред. українські автори) конкурували з російськими авторами на українському ринку.
Попри всю трагедію війни, вона дала нам потужний поштовх. І дуже хотілося б, щоб було якомога менше втрат серед тих, хто генерує, хто створює українську культуру. Щоб включалися нові імена, нові люди – це зараз дуже важливо.
Зараз така унікальна ситуація: з одного боку – нарешті є запит на українську культуру та літературу. З іншого – ти маєш у собі громадську відповідальність, що ти мусиш творити попри…Бо автор людина вільна – може творити, а може не творити. Але саме історичний момент, що якщо ти маєш у собі цю ідею та бажання, то маєш творити.
Я дуже радію, коли бачу людей, які хочуть зараз писати. Головна умова для розвитку нашої культури, звичайно, що перемога. І зараз наші головні культтригери – це наші військові. Водночас кожен з нас, хто пише та створює культуру, має у собі нести відповідальність за те, що він робить, за нашу культуру, за нашу ідентичність. Це те, що є ціллю для нашого ворога.
– Зараз неабияк популярний жанр фентезі, зокрема ваш роман «Лазарус» отримав перевидання. Чому саме цей жанр зараз такий популярний, особливо в Україні?
– Так, цей жанр зараз популярний у світі. А в Україні – дуже популярний. І знову ж таки, це можна пояснити фактором війни. Фентезі дарує нам ескапізм, тобто можливість втекти у фантастичний світ, можливість трошки випасти з реальності. Видавці вже спостерігають, і це абсолютно логічно, що читацька цікавість зменшується щодо реалістичних чи репортажних текстів. Ми живемо у війні в режимі нонстоп, ми самі учасники цього умовного тексту. У цьому плані фантастика дає відпочити від реальності.
Водночас фантастика дає свободу автору говорити на дуже складні теми. Як приклад, мій роман “Дім солі”. Я сама кримчанка, і доволі драматично для себе переживала момент окупації півострова.
До речі, ми з вами говоримо якраз у період чергових роковин анексії, бо 14 березня був проведений псевдореферендум, а всі дні до того кримчани виходили на площі міст, щоб показати опір окупанту.
Для мене це була дуже важка історія, і однозначно я б не змогла про це написати у реалістичному жанрі. Мені в принципі було тригерно. А фантастика як жанр, дала мені ось цю дистанцію – я фантазую. У своєму романі я не кажу, що це Крим, а називаю Кіммерик. Вживаю топоніми з періоду до депортації кримських татар з півострова, адже після цього 95% топонімів були змінені. Це зона фантастики – це те, чого вже не існує.
Якщо “Дім солі” це постапокаліптична фантастика, то очевидно, що для мене сам факт анексії – це мій внутрішній апокаліпсис, який поділив всю історію на “до” та “після”. Тому це теж такий мій спосіб осмислення реальності. У цьому така велика принада фантастики, і я думаю, що для читачів теж. Ти можеш з одного боку насолодитися цікавою історією, абстрагуватися від реального світу, а з іншого – умовно кажучи, менш травматично, у вигаданому світі подумати про щось і не дуже приємне.
– Ми ще обовʼязково повернемося до теми Криму та роману “Дім солі”. А що для вас, як авторки, означає це перевидання «Лазарусу»?
– Це дуже цікавий досвід. Це мій дебютний роман, і я б ніколи не подумала, що він буде перевиданий (ред. посміхається). У 2018 році він, як рукопис, переміг у творчому конкурсі видавництва, яке до того доволі обмежено працювало з українськими авторами. Але після 2014, як і зараз, видавці зрозуміли, що українська література може продаватися, що вона може бути конкурентоспроможною, що читачі хочуть своєї літератури.
Урбан-фентезі з українською міфологією про Київ 1913 року, де ходить нечисть, з використанням реальної історії, історичних фактів – це цікавить людей. Роман вже тоді схвально був сприйнятий аудиторією, отримав кілька премій. Мені надзвичайно приємно, що видавництво “Віват” вирішило перевидати роман.
Направду, дуже цікаво спостерігати, як зʼявляється нове покоління читачів, адже за ці пʼять років українській видавничий ринок дуже сильно змінився. Зʼявилася неймовірна кількість перекладів іноземної літератури і серед неї багато фантастики. Умовно кажучи, тоді читач здебільшого читав російськомовну фантастику. А зараз – це 20-річні, які вже прочитали велику кількість фантастичних текстів, вони читали їх в оригіналі або у класному українському перекладі. У них інший читацький досвід.
Я бачу, на що читачі звертають увагу, як перепрочитують якісь речі, які стосуються реальної історії. Багато звертають уваги на імперський контекст, а у звʼязку з війною, ця тема стає тригерною. А з позитивних реакцій – що це український контекст. Мені подобається, коли пишуть, що це абсолютно на рівні світових зразків літератури. Це нарешті про те, що ми відходимо від меншовартісного комплексу. Ми розуміємо, що якщо тобі подобається історія, якщо ти вважаєш, що текст добрий, абсолютно не важить порівнювати, хіба що з власним читацьким досвідом.
Моє звернення до молодих авторів: українські видавці потребують текстів. Вони готові перепрочитувати видані раніше тексти, шукати та перевидавати, брати нові рукописи.
– Коли ваш постапокаліптичний роман «Дім солі» вийшов, то здається він був усюди, всі про нього говорили. На вашу думку, це повʼязано з цікавістю людей до Криму?
– Вочевидь, це справді цікавість до Криму. Коли вийшов мій роман, вийшов якраз роман Анастасії Левкової (ред. “За перекопом є земля”) – до цього у нас не було кримських текстів в принципі, а це – девʼятий рік анексії.
Власне авторам, зокрема мені, був потрібен час, щоб це усвідомити та в принципі мати змогу це написати, але з іншого боку…
У мене були великі застереження, як сприймуть цей роман. Тому що девʼять років – дуже великий термін. Виросло ціле покоління, яке ніколи не було в Криму, яке нічого не знає про Крим, для яких, що фантастика, що історичні (реальні) факти – це все вигадка автора.
З цим мені довелося працювати. Майже кожна презентація перетворювалася на лекцію про історію та культуру Криму. У нас є запит на інформацію про тимчасово втрачені території – це дуже добре, його треба підтримувати, навіть міфологізуючи. Іноді, коли ти не можеш дістатися до цієї землі, от власне я девʼять років не можу приїхати до Криму, то звичайно ти це міфологізуєш.
Це вже не та історія, не той Крим, який я памʼятаю. У моїй уяві це така земля обітована. У багатьох переміщених осіб, які не мають доступу до своїх територій, залишилося уявлення про них, як про щось дуже фантастичне, дуже рідне. На мої презентації приходили люди з Маріупольщини та казали, що у них такий самий степ, як у нас. І це були такі щирі емоції, навіть сльози. Ти осмислюєш цю землю з тугою за чимось тимчасово недоступним.
Водночас велика біда у тому, що ми мало знаємо про ці регіони, про тимчасово окуповані регіони та Крим. Моя книга була б легшою до сприйняття, якби на той момент вже існували книги на кшталт Левкової. Якби існували науково-публіцистичні книги про історію півострова, кримських татар, міфологію Криму… Це б дозволило багато аспектів з моєї книги прочитати по-іншому, а так вийшов доволі складний текст до сприйняття.
Моє побажання – аби ми створювали більше текстів, які стосуються різних регіонів, а найбільше – про ті, які наразі втрачені. Щоб ми постійно про них говорили, і щоб якісь ментальні звʼязки тримали нас з цими регіонами.
– Який з відгуків про книгу зачепив вас найбільше?
– З “Домом солі” доволі цікава історія. Відгуки на книгу – від щиро захоплення, щемких вражень, навіть від людей, які не були в Криму, до негативних.
Мабуть, коли йшлося про якісь історичні факти та постатей, які я дуже побічно зачіпала, але люди їх вгадували. Казали: “Класно, хоч хтось про це написав!”. Мене це тішило.
І ще мені запамʼяталося, як хтось написав, що ці “засолені” (ред. персонажі книги), вони наче мутанти, потвори, але відчувається, що авторка їх дуже любить. Мені це зрезонувало, бо сама я про це не думала. Це була чиста творчість. З одного боку я хотіла осмислити свої враження від анексії, свою навіть образу на той період, на тих, хто не чинив опір.
Водночас – я не могла їх звинувачувати, адже окупантам не важить, хто їх підтримує, а хто ні. Вони просто приходять і забирають ці території. Їм не важливо, чи люди “за”, чи “проти”.
Я завжди думаю про те, що коли Крим буде звільнено, нам прийдеться з цими людьми говорити. І там будуть різні люди. Будуть ті, хто на нас дуже чекають, а будуть ті, хто не чекають. Яким ще треба буде доводити, що все, що їм розказували ці роки, що все це неправда. Хоча для когось вони будуть “потворами”, будуть іншими, тими, з ким можливо буде важко налагодити діалог, але ми мусимо це зробити.
– Поділіться вашими спогадами про Крим. Мені, на жаль, не пощастило побувати на півострові і хотілося б почути про нього з вуст кримчанки.
– Я виросла в абсолютно російськомовному оточенні, Крим просто був тотально російськомовний. І для мене українська культура, це було щось таке навіть екзотичне. На півострові вона існувала в таких дуже діаспорних проявах. Грубо кажучи, якщо ти писав українською в Криму, ти був частиною української діаспори. Уявіть, на території Криму, який є частиною України… Абсолютна дикість, що зрештою мала свої історичні наслідки. Тому коли я приїхала у Київ вчитися, то мені було дуже важливо віднайти свою українську ідентичність, мову та розуміння себе, як українки.
Після анексії Криму у мене виникло палке бажання віднайти свою кримську ідентичність. Зʼясувати, що для мене Крим. Я почала досліджувати історію, культуру Криму. Зрозуміла, яку нам розказували “єрунду” про історію Криму. Наскільки були абсолютизовані імперсько-радянські наративи, наскільки вони неправдиві.
Для мене важливо говорити, яку багатющу історію має Крим, і ця історія не обмежується анексією. Анексія – це маленька піщинка у всьому часопросторі існування півострова. Крим – багатонаціональний, багатокультурний. Ми не маємо забувати, що велика частина історії Криму – це Кримське ханство, існування кримських татар, як умовної держави.
Крим – це територія постійних експериментів, які над ним ставлять окупанти. Півострів власне показує, як діє російсько-радянський режим, як він змінює етнічний склад, депортує – заселяє, депортує – заселяє… І це вся історія окупації, починаючи з першої анексії, коли було знищене Кримське ханство у 1783 році, і дотепер. Все те саме, методи ті самі. Для мене було важливо все це відкрити для себе, тому що, знову ж таки, я виросла в іншому контексті. Я розумію, чому багато кримчан трактують все по-іншому, бо їм та культура була ближча, ніж наша. Тому що це була цілеспрямована робота російсько-радянської пропаганди протягом століть. Саме у цьому регіоні вона була дуже активна, навіть через те, що етнічний склад постійно змінювався. Люди без коріння, без усвідомлення, хто вони.
Крим для мене – це територія з неймовірною давньою культурою, територія, на якій живуть дуже багато народів, і ці народи залишили свій слід у цій культурі. Крим має дуже міцні звʼязки з материком, культурні у тому числі. Ці звʼязки ще й локалізовані на звʼязках кримських татар та українців, вони теж дуже міцні. Це тема, яку ми ще не проговорили у суспільстві.
Спогад про Крим: коли я їздила до Криму, то проїжджаючи перекопський перешийок, там є місце, де ти з обох боків бачиш море. Кожного разу, коли ми проїжджали цей перешийок, ми відкривали вікна, і це був перший подих вітру з моря і зі степу. Перше, що вас зустрічає, коли ви заїжджаєте у Крим – це нескінченний плоский степ. І тільки з Бахчисарая починається плоскогір’я, далі – кримські гори, південний берег, який є зовсім іншим. Це такі субтропіки, Анталія. А кримський степ – це більша частина півострова, він як степи Херсонщини, Запоріжжя, південної Донеччини.
Степи у поєднанні з морем – це той запах, за яким я найбільше сумую.
– Що для вас буде означати звільнення Криму? «Крим повернеться додому» – як каже слоган на вашій книзі?
– На одній з презентацій мені сказали, що “Крим повернеться додому” – це якісь невизначений стан. Його повернуть! Військом шляхом, чи він повернеться сам за своєї активної участі.
Це просто мовний конструкт (ред. вислів), але у ньому для мене є багато сенсів. Хочеться, щоб Крим активно включався у боротьбу, і він так і робить. Я вірю в тих людей, які на території Криму постійно активно допомагають ЗСУ. Я знаю, що вони це роблять під неймовірним тиском. І безперечно, ми маємо за нього боротися. Я вірю, що Крим – це Кощієве яйце для імперії. Це те, за що вони тримаються, як за святий грааль.
Крим безперечно має бути звільнений. Має бути врахований голос кримських татар, адже для них це єдина батьківщина. Мене деколи на презентаціях питають, чи не боюся я кримськотатарського сепаратизму, що їх вкраде Туреччина. А я кажу – поговоріть з кримськими татарами на цю тему. Вони скажуть, що історичні шляхи Криму та України абсолютно зумовлені. Україна, мабуть, єдина, хто може та має забезпечити їм національний розвиток. У такому випадку вони будуть і є найвірнішими нашими союзниками.
Якщо так зовсім метафорично, це моє щире таке бажання, ми от пройшли період декомунізації, а зараз проходимо дерусифікацію – у Криму це горить, як треба зробити. Щоб всі ці памʼятники імперської культури, якщо не були прибрані, то були перепрофільовані. Всі ці царські палаци мають кричати про те, що робив імперський режим з цим регіоном упродовж століть.
– На вашу думку, якою буде українська література після нашої перемоги? Ми побачимо більше книг про війну, чи навпаки?
– Закордоном зараз потрібні книжки про українську війну, бо вони можуть виключитися, не дивитися новини і вирішити, що в Україні війни немає.
Чи будуть нам потрібні книжки про війну? Безперечно, що так. Це навіть не питання, чи буде їх читати сучасної війни читач, це робота з майбутнім. 100% ці книжки мають говорити для наступних читачів, які не запамʼятають війну в такому обсязі, як ми з вами.
Чи будемо ми з вами читати книжки про війну? Нам буде важко, можливо, ми не зразу їх будемо читати, пройде якийсь час після завершення війни, і ми у будь-якому разі будемо осмислювати цей час і себе у ньому.
Коли це будуть писати ветерани/учасники бойових дій – це буде одна історія. Будуть історії тих, хто переживав війну як біженець закордоном – це теж історії війни. Або історії від жінок та мам, як вони переживають це все. Це буде різний досвід, як переживали війну у Харкові чи Франківську, але це все одно досвід війни. Війна нас дуже сильно обʼєднала.
Навіть фантастика буде просякнута війною. “Володар перснів” – це ж осмислення війни, боротьби добра та зла. Так буде і у нас. Я дуже вірю, що десь є майбутній Толкін, зараз він в окопах думає про те, щоб написати щось подібне. З такою ж сильною метафорою боротьби добра зі злом.
– Ми вже згадували про «Лазарус», події там розгортаються у Києві, а якби ви писали про Франківськ – про що була б ця книга?
– О, у вас є дуже прикольна легенда про франківського упиря. Колись Єшкілєв (ред. франківський автор Володимир Єшкілєв) вже був написав про це. Він все обіцяв, що може провести на цвинтар і показати, де це було (ред. сміється). Тож тема галицьких вампірів трохи розкрита, але, мабуть, це було б цікаво.
У тому ж “Лазарусі” упирі не зовсім фольклорні, а це такий елітарний вид у цьому світі. Тому мені здається, що про це було б цікаво подумати – про франківських упирів.
Розмовляла – Тетяна Зелінська
Фото – Юрій Валько
ФОТО ТИЖНЯ
