Іван Антипенко — херсонський журналіст, який через повномасштабне вторгнення росіян переїхав до Коломиї. Як воєнкор, він співпрацює з “Радіо Свобода”, “ҐРУНТ”, “Reuters”, “BBC Україна”, “Reporters”, “hromadske”, “Мост” та різними іноземними медіа, що звертаються до нього з проханням висвітлити перебіг бойових дій, цивільні історії та масштаби руйнувань. Під час повномасштабного вторгнення Іван робив репортажі з Донеччини, Миколаївщини, Харківщини, Запоріжжя, а найчастіше — з рідної Херсонщини.
В розмові з журналісткою “Галки” Іван Антипенко розповів, як йому живеться в Коломиї, куди їздив під час відряджень, що допомагає бороти страх смерті, чому важливо регулярно показувати військових у ЗМІ, на що проводив збори. А ще про перші враження від звільнення Херсону і зйомку потопу через підрив Каховської ГЕС.
— Коли ти виїхав з Херсону і чому для переїзду обрав саме Коломию?
— З Херсону я виїхав 24 лютого 2022 року. А в Коломию приїхав, бо моя дівчина з 2021 року працювала тут вчителькою в школі, тому переселятися вже було куди. Та для мене це в будь-якому разі новий простір, я відкривав його для себе, трішки катався, вивчав. Мені подобається це місто, бо воно таке доволі компактне, затишне, є багато відпочинкових зон, красиві будівлі. Коломия — це хороший варіант для життя. От тільки з кліматом мені складно. Я звик до тепла і сонця, а тут погода може змінитися чотири рази за день: вітер, дощ, потім сонце і знову дощ.
— Ти робиш контент для кількох медіа одночасно. Працюєш на фрилансі, так?
— Так. Я вважаюся кореспондентом “Радіо Свобода”, маю їхнє посвідчення й акредитація ЗСУ теж від “Радіо Свобода”. Але у нас із ними вільні домовленості, тому я можу співпрацювати й з іншими ЗМІ: “ҐРУНТ”, “Reuters”, “BBC Україна”, “hromadske”, регіональне видання “Мост” тощо. Стараюся запропонувати якомога більше якісних матеріалів. Комусь йде відео, комусь тексти, комусь фото. І так я варіюю, складаю й перекладаю ці пазли. Іноді з редакцій замовляють контент на конкретні теми або ж вони знають, що я перебуваю на такому-то напрямку і питають, чи можу їм щось звідти дати. Але зазвичай я роблю і пропоную вже готове.
— Для роботи на передовій і прифронтових територіях ти маєш оператора чи знімаєш все сам?
— Я сам собі оператор, інтерв’юер, фотограф, деколи монтажер, а також водій і кухар. Це, звісно, виснажує, хоча кому тепер легко? Робити щось одне, а все інше мати як хобі, було б круто, але зараз я стараюся зробити кілька видів контенту з одного виїзду.
Фото з фейсбук сторінки Івана Антипенка
— Приблизно в скількох прифронтових населених пунктах ти працював? І де саме?
— Складно так порахувати, бо, як правило, я їду на місяць чи пару тижнів і за цей час відвідую багато міст та сіл. Я працював у Миколаївській області, в Запорізькій, у Донецькій раз був, ну і в Херсонській області найчастіше. Це десятки населених пунктів, думаю, понад 30 точно є.
— Ти знімаєш репортажі з місць обстрілів, на бойових позиціях бігаєш з військовими у бліндажі. Скажи, як справляєшся зі страхом смерті?
— Я розумію, що можуть бути повторні влучання, особливо, коли по місту йдуть масовані удари. До Херсону досягає російська артилерія, а артилерійський обстріл — то ж моментально, ти встигаєш хіба впасти й прикрити голову. Але такі речі неможливо передбачити, тому я намагаюся не накручуватися зайвий раз. Якщо я приїхав показати злочини росії — на місці я працюю. Те саме, коли роблю репортажі з бригадами. Недавно ось на Херсонщині знімав морпіхів, біля самого Дніпра, і там ворожі FPV були всюди. Звичайно, лякає думка, що може влучити дрон або у відповідь щось прилетить, але військові з цією загрозою живуть постійно. Треба про них думати, тому якщо я вже приїхав на позицію, я маю зібратись і нормально працювати.
Фото з фейсбук сторінки Івана Антипенка
— Страх шкідливий, окей. А як щодо емпатії? Емоції заважають чи навпаки — сприяють тобі у роботі?
— Морально мені це дуже складно переживати. Росіяни руйнують моє місто, захопили селище, де я виріс — на лівому березі, воно досі в окупації. Повністю відкинути емоції неможливо, та все ж я стараюся абстрагуватися, бо як буду надто близько все сприймати, — я не зможу працювати. А якщо я не зроблю роботу, то нащо взагалі сюди приїхав? Рефлексую я вже потім, коли пишу тексти, обробляю фото… От десь тоді воно й накриває. І це не лише з Херсонщиною так. Не скажу, що не переживав особисто і боляче, коли в Миколаївську область їздив чи на Донеччину влітку 2022 року.
Фото з фейсбук сторінки Івана Антипенка
— Ти висвітлював наслідки підриву Каховської ГЕС? Можеш пригадати ті дні?
— Так, я приїхав у перший день. Якраз мав планове відрядження й так сталося, що вранці 6 червня я опинився в Одесі. До обіду був у Херсоні, тоді вода вже потихенько заходила в місто. Я знав куди піти, щоб згори це все відзняти. Дивлюся — будинки по Дніпру пливуть. Ми з другом каталися по всіх куточках. Їздили в Білозерку, Федорівку, Садове… На червоні зони не зважали. Це були божевільні три тижні. Я документував і як вода підіймалася, і момент максимального підтоплення, і наслідки, коли вода зійшла. Тисячі сімей втратили домівки, меблі, машини — все, що вони наживали десятиліттями, перетворилося на сміття. А обстріли продовжувалися.
Росіяни били по місцях евакуації й розстрілювали людей, які на човнах перепливали з лівого берега на підконтрольну Україні територію.
Ми їздили й в північні райони. Там, здавалося б, не буде нічого, бо це далеко від Дніпра — 50 кілометрів перпендикулярно. Але через те, що Дніпро вийшов з берегів, вийшла з берегів і його притока — Інгулець. То пагорбиста така місцевість, річка розлилася й у людей в городах утворилися штучні водойми. Навіть коли вода зійшла, ці ставки так і лишилися. Це мало хто висвітлював, бо то справді далеко від ГЕС, але там теж була велика біда.
А ще ми одними з перших показали, що твориться вище за греблю, тобто звідки вода зійшла. Берег відійшов на півтора кілометра і там така апокаліптична картина була: порепане дно, а на дні снаряди, касетні частини від систем залпового вогню, якими росіяни гасили по Нововоронцовці. За це нас потім сварили, нібито ми не знати, що там показали. Навіть голові ОВА “прилітало”. Але насправді жодну військову таємницю ми тоді не відкрили, просто показали наслідки сходження річки.
Фото з фейсбук сторінки Івана Антипенка
— До речі, а як ти оцінюєш, наскільки ефективна державна комунікація саме по Херсонському напрямку?
— Думаю, вона недостатня. За останній час було дуже багато випадків, коли журналістам не дозволяли працювати з бригадами там. Як на мене, це ніяк не зіграло позитивно на хід бойових дій, якщо тоді йшлося про інформаційну тишу. Але воно нашкодило. Зараз в Україні та світі з Херсонщини бачать здебільшого обстріли будинків, цивільні жертви, натомість майже не бачать захисників, які борються за лівий берег. Вони билися в Кринках, Козачих Легерях, на Антонівському мості, але їхні історії ми знаємо лише якимись уривками… І те від журналістів, які туди їдуть і не бояться позбавлення акредитації. Через обмеження майже не було репортажів з Берислава, Білозерки, Нововоронцовки та, як наслідок, пересічні українці тепер взагалі не знають, що це і де це.
— А чим саме слабка медійність шкодить бригадам? Чому так важливо, щоб люди чули й знали про бійців?
— Ну, по-перше, чим більша впізнаваність, тим більше буде донатів. Я ось недавно познімав артилеристів 37-ї бригади, показав цих крутих чуваків, і одразу запустив для них збір. За місяць ми назбирали 450 000 гривень й закупимо бронепластини для захисту самохідної артилерійської установки 2С1 “Гвоздика”. Хлопці там у зоні враження ворожої артилерії працюють, і FPV, і ланцетів. А ці от пластини допомагають захистити машину від уламків і частково від прямих попадань.
По-друге, я вважаю, що основна функція медіа — це відображення дійсності. Якщо ми не будемо їздити туди і показувати реальність, то звідки людям знати, що насправді відбувається? Треба робити сюжети, фільми, фоторепортажі й показувати обличчя цих героїв з абсолютно різних регіонів, які воюють там за всю Україну.
Треба показувати, якою ціною дається наш відносний спокій, бо часом це забувається. Але забути і “забити” — то різні речі. Якщо люди забуваються, — їм треба нагадувати якраз через такі відео, фото й статті.
Фото з фейсбук сторінки Івана Антипенка
— А щодо зборів, військові самі звертаються до тебе із запитом чи це твоя ініціатива?
— По-різному, але переважно я пропоную. Кілька разів вже проводив збори для знайомих і друзів, які служать. Це різні підрозділи: бригади морської піхоти, ТРО, ССО. Ми спільними зусиллями автівку купували, дрони, РЕБ, рації, ретранслятори та таке інше. Або деколи бачу, що пацани своїми силами проводять збір і кажу: “я ще від себе дружню банку відкрию”. Вони назбирали, я назбирав, скинулися — закрили потребу. На свій день народження теж запускав збір. Купив тоді хлопцям дрон із додатковими батареями, плюс ще на човен їм доклав.
— Я пригадую, що коли ЗСУ звільнили Херсон, було багато відео від херсонців, знятих на телефон і від місцевих ЗМІ, якщо пошукати. А сюжети великих медіа почали з’являтися звідти через кілька днів. Тоді теж були якісь обмеження на висвітлення?
— Були, ЗМІ не пускали. Можливо, до візиту президента, а можливо, просто так збіглося, що президент приїхав 14 листопада. Може планували престур організувати. Але деякі колеги заїхали раніше, за що їх позбавили акредитації частково, а потім цю акредитацію повернули.
— А коли ти вперше приїхав у звільнений Херсон?
— Я теж раніше заїхав — 13 листопада, вдень. Мене акредитації не позбавили, не знаю чому. Згодом ті заборони скасували. У листопаді, взимку і на початку весни все було більш-менш доступно. Коли підходять поліціянти, просто показуєш акредитацію ЗСУ, посвідчення й питань немає. Але в травні 2023 року ввели ці червоні зони, де чомусь заборонялося знімати.
— Які були враження, коли ти заїхав в український Херсон через вісім місяців після окупації?
— Це був один із найкращих днів у моєму житті. Там тоді не було зв’язку, світла, опалення, не було централізованого постачання води, але люди були неймовірно щасливі. Всі з прапорами ходили, плакали, обіймалися і співали. Відчувалася оця цінність свободи, яка до них повернулася. Особливо враховуючи, що раніше їм з кожного утюга казали: “россия здесь навсегда”.
Тиждень до цього за український прапор там просто могли вбити, людей за таке по підвалах катували. Тому тепер вони були з прапорами всюди. От всі два тижні, скільки я там пробув, я всюди бачив українську символіку: на машинах, на балконах, в магазинах, по вулиці люди гуляли, загорнуті в прапор.
Я не пережив цього, тому не можу пояснити, що саме вони тоді відчували, але в очах цих людей я бачив ейфорію і велику вдячність. Це ніби тебе посадили в клітку, без зв’язку з реальністю, і раптом ти звільняєшся.
Фото з фейсбук сторінки Івана Антипенка
Читайте також: 51 загиблий: росія вдарила по навчальному закладі у Полтаві (ОНОВЛЕНО)
ФОТО ТИЖНЯ
