Він знає ціну кожного відвойованого метра української землі. Він один з тих, хто потом і кров’ю, щодня ризикуючи власним життям, виборює право України на мирне та вільне майбутнє. Прикарпатець Степан Стефурак, соціолог за освітою, до повномасштабного вторгнення працював маркетологом та дитячим психологом.
Про це пише “Галка” з посиланням на Західний кур’єр.
У 23 роки без жодного бойового досвіду, добровільно долучився до лав захисників України і став штурмовиком. Брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку, в обороні на Авдіївському напрямку і досі прикриває своїх у штурмовій групі 78 окремого Десантно-штурмового полку на одному з найгарячіших напрямків фронту на Донеччині. За успішне виконання бойових завдань, проявлені мужність і героїзм у боях проти ворога Степан Стефурак нагороджений відзнаками Міністерства оборони України – медалями “Хрест десантно-штурмових військ”, “Залізний хрест” та “Лицарський хрест”.
Як психологові вдалось опанувати «мистецтво» штурмів, про ціну контрнаступу ЗСУ на Запоріжжі, труднощі оборони на Донеччині на третьому році повномасштабної війни, необхідність прийняття закону про демобілізацію та що може мотивувати українців активніше долучатись до війська Степан Стефурак поділився із «Західним кур’єром».
Перше «бойове хрещення» отримав під час контрнаступу на Запоріжжі
Дитинство та юність воїна Степана Стефурака пройшли у рідному селі Жураки на Івано-Франківщині. Після закінчення школи, хлопець навчався у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї Івано-Франківської обласної ради в місті Надвірна. Згодом здобув вищу освіту у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за фахом «Соціологія». Після закінчення університету працював у сфері маркетингу та психологом для діток з аутизмом, займався боксом.
Однак, повномасштабна агресія РФ проти України, повністю змінила життя молодого прикарпатця. Не маючи жодної військової підготовки та необхідного віку для мобілізації, у вересні 2022 року хлопець приймає доленосне рішення – стати на захист України і підписує контракт з 47 окремою механізованою бригадою.
Доєднатись саме до цієї військової частини Степана спонукав бойовий досвід головного сержанта 47 окремого батальйону Валерія Маркуса, який у той час якраз займався відбором особового складу та розбудовою сержантського корпусу за натівськими стандартами новоствореної бригади «Маґура». Пройшовши курси молодого бійця у складі 47 ОМБ, Степан Стефурак був направлений на місячний військовий вишкіл до Великої Британії.
«Навчання у Великобританії проходить у дуже комфортних умовах. Вишкіл проводиться у військовій частині з добре розвиненою інфраструктурою – це фактично ціле містечко, збудоване для військових тренувань. Все чітко організовано і сплановано. Нам видали багато різного спорядження. Однак, не все, що нас там вчили, підходить для реалій нинішньої російсько-української війни. Це, як у боксі, скільки б ти не вивчив ударів, тебе відправить у нокаут перший перехожий зі штахетою», – іронізує боєць.
Після повернення з Великобританії кілька місяців Степан Стефурак прослужив у 47 ОМБ, згодом перевівся на посаду стрільця у 78 окремий Десантно-штурмовий полк, в складі якого брав участь у звільненні Запорізької області. Перше «бойове хрещення» боєць отримав влітку 2023 року під час штурму однієї висоти поблизу населеного пункту Мала Токмачка.
«Перед нами було поставлене завдання штурмувати одну посадку. Коли ми під’їжджали, перші дві машини підірвались на протитанкових мінах. Я був у третій. По нас почав працювати ворожий кулемет. Стало зрозуміло, що дальше ми не проб’ємось. Ми висадились і закріпились на тому місці, куди змогли дійти. Нас безперервно «крила» ворожа артилерія і міномети. Конкретно тоді виконати поставлене завдання не вдалось і нас вивели. Але згодом ми продовжили штурм даної висоти і таки її взяли», – розповідає штурмовик.
Згодом були ще кілька успішних операцій на Запорізькому напрямку – бої за Роботине та просування ЗСУ в районі н. п. Вербове.
«Під час звільнення окупованих населених пунктів Запорізької області війна була позиційна і просування навіть на 100 метрів – це вже був успіх», – ділиться боєць.
Щодо ціни контрнаступу на Запоріжжі захисник відповідає:
«Стосовно моєї роти, то у порівняні з іншими підрозділами, у нас втрати були трохи менші. Натомість, противнику ми завдали більше втрат у рази. Це моя точка зору, як піхотинця, який безпосередньо брав участь у штурмових операціях. За всю спецоперацію говорити не в компетенції».
Тримали оборону у палаючому будинку
Після контрнаступу на Запорізькому напрямку була нетривала ротація, згодом 78-й полк був передислокований на Донеччину. Після окупації Авдіївки підрозділ тримав оборону у н. п. Тоненьке-Орлівка. Зараз штурмовики стримують ворога на Покровському напрямку.
«Ми сім днів тримали позицію у будинку в одному населеному пункті на Покровському напрямку. Це був дуже напружений тиждень оборони з великою кількістю інтенсивних стрілецьких боїв, коли ти буквально за 15 метрів бачиш противника, чуєш, що вони говорять, а вони чують нас… Постійно працювали ворожі артилерія та дрони, щораз намагалась прорватись їх піхота. Від такої інтенсивності боїв у декого вже не витримували нерви, у кількох побратимів з’явились симптоми посттравматичного стресового розладу, дехто вже почав заїкатись. Було дуже важко», – ділиться тяжкими спогадами воїн.
Попри переваги противника у забезпеченні та особовому складі, бійці 78-го полку успішно відбивали атаки противника та тримали власні позиції.
«Поки вони не почали скидати з дрона запалювальні гранати на дах будинку, в якому ми перебували. Ми використали всю воду, яка була у будинку та всі рідини, які знайшли у погребі, щоб погасити пожежу. Тільки погасимо – прилітає інший дрон і скидає чергову гранату. Так ми цілий день тримали оборону і паралельно гасили вогонь. Перебуваючи цілий день у диму, я отримав отруєння продуктами горіння. На щастя, з моєї групи всі хлопці залишились живі», – розповідає про свій крайній бій Степан.
Після повернення з бойових позицій боєць був направлений на лікування в однин з госпіталів на Дніпропетровщині. Згодом захисник продовжив відновлення у лікарні на Прикарпатті.
Окоп – це потужна фортифікація, якщо він правильно побудований
Найбільшим викликом українських оборонців на третьому році повномасштабної війни штурмовик відзначає перевагу ворога у особовому складі, в артилерії та безпілотниках.
«З іншої сторони, наша піхота – більш якісна у стрілецьких боях. Коли працюють кулемети і автомати – переважно ми виграємо», – говорить боєць.
Також, за словами воїна, ускладнює оборону те, що у нас недостатньо підготовлені оборонні споруди та фортифікації. Тому під час виходу з Авдіївки піхотинцям прийшлось самостійно копати окопи у посадках. А робити це під щільним вогнем ворога досить ризиковано.
«Стратегія оборони на Авдіївському напрямку була не достатньо продумана. У самій Авдіївці були добре облаштовані оборонні споруди, тому ЗСУ мали змогу майже два роки тримати там оборону. А вже від Авдіївки у сторону Покровська фортифікації не були достатньо підготовлені для оборони», – говорить боєць.
І наводить приклад продуманого плану оборони росіян на Запорізькому напрямку.
«Тут у них були грамотно і якісно побудовані оборонні споруди – ціла система окопів на виходах з вогневими точками. Коли штурмовик заскакує в окоп, зразу виходить на кулемет і продовжує відбиватись. Перекриття в окопах у них настільки міцні, що з дрона їх не зруйнувати. Під час наших атак ми їх по трохи відтісняли, але вони відходили у вже готові накопані окопи. Дальше – протитанкові рови… У ворога було і є по декілька ліній оборони. Натомість командуванню української армії варто відповідальніше ставитись до побудови оборонних споруд та укріплень. Окоп – це потужна фортифікація, якщо він правильно побудований», – наголошує воїн.
«Без прийняття закону про демобілізацію успішної мобілізації не буде»
На запитання про очікування від прийнятого закону про мобілізацію, який ухвалили без норми про демобілізацію, але з обмеженнями для «ухилянтів» та фінансовими стимулами для військових, Степан Стефурак відповідає:
«Наші політики зробили із закону про мобілізацію «цирк». Норма про демобілізацію та рішення, які б могли мотивувати людей йти служити, не прийняті. На мою думку, вдала занадто намагається зберегти свої рейтинги та подобатись майбутнім виборцям. А в результаті – не подобається ні цивільним, ні військовим. І зараз є набагато більше ненависті до влади ніж, наприклад, ще рік тому», – говорить військовий.
На думку військовослужбовця з майже дворічним досвідом служби на фронті, в армію можна спонукати військовозобов’язаних кількома шляхами. Перший – це чітко визначений термін служби, щоб військовослужбовець знав, який час він буде в армії і за яких умов та через скільки звільниться.
«Переконаний, що не буде успішної мобілізації без прийняття закону з чіткими умовами й термінами демобілізації. Можна скільки завгодно обмежувати права «ухилянтів» в Україні чи не продовжувати дію паспортів українцям за кордоном, але поки потрапляння в армію гарантує практично безстрокову службу, звільнення з якої тільки через смерть або каліцтво – напливу людей в армію не буде. Просто ніхто не хоче служити в армії вічно. Ні ті, хто зараз на фронті. Ні ті, хто потенційно може туди потрапити», – переконаний захисник.
Щодо можливого терміну військової служби, то на думку військовослужбовця, тут потрібен індивідуальний підхід до кожного роду військ та посад у армії:
«Якщо говорити, до прикладу, про три роки перебування на лінії зіткнення, то штурмовику, щоб їх набрати, потрібно служити у армії десять років. Адже він знаходиться два-три дні в тиждень на лінії зіткнення. А піхотинці «на нулі» фактично живуть. Тут потрібен індивідуальний підхід. Але, в середньому, вважаю, що два роки служби – від призову до демобілізації є достатньо, аби спонукати більше людей долучатись до війська».
Другий важливий момент, який міг би стати мотивацією для українців активніше поповнювати ряди оборонців, на думку Степана, це максимальне спрощення процедури переведення з однієї бригади в іншу.
«У багатьох військовозобов’язаних страх того, що у тебе в армії буде поганий командир, більший за страх полону. Про це свідчать результати одного із соціологічних досліджень. Спрощення процедури переведення з однієї бригади в іншу створить здорову конкуренцію у армії і командири будуть лояльніше відноситись до підлеглого особового складу, дбатимуть про забезпечення підрозділу, щоб солдатам не хотілось переводитись. Через брак особового складу наші бойові військові частини тримаються за людей обома руками, тому переводи є проблематичною процедурою».
При владі мають бути ті, хто знає ціну свободи
Третім мотиваційним моментом воїн називає необхідність збільшення відпусток військовослужбовцям, аби солдати мали можливість більше побувати вдома з рідними, відпочити фізично і психологічно. Тоді бійці будуть і працювати ефективніше, і вплив війни на їх ментальне здоров’я буде менш травматичним.
«Якщо у армії буде визначений термін служби, можливість перевестись і більше відпусток, то, ймовірно, якась частина військовозобов’язаних, які ще досі вагаються, все ж таки наважаться піти захищати рідну землю», – говорить Степан.
Також на переконання воїна збільшити ефективність української армії та мотивацію людей долучатись до війська може зміна у структурі командування військових частин, більш грамотне продумування стратегії виконання бойових завдань та запровадження відповідальності для офіцерів за неправильні накази, які призвели до втрат особового складу.
«Зараз на просторах інтернет-ресурсів відбувається дуже багато інформаційно-психологічних операцій, які розхитують суспільство. До прикладу, вірусні відео про насильницьке пакування працівниками ТЦК чоловіків у бусики. Насправді, ці випадки – поодинокі, часто вирвані з контексту і не завжди мають правдиве підґрунтя. А через «роздування» у мережі це сприймається як загальна тенденція методів мобілізації. І зрештою: а як ми хочемо втримати державу без мобілізації?», – продовжує військовослужбовець.
Водночас, часто серед цивільних можна почути фразу: «Повернуться хлопці з війни, та й наведуть порядок». На що воїн відповідає:
«А як військові мають наводити порядок у тилу? Розстріляти всіх корупціонерів чи закидати гранатами політиків? І що дальше – перетворимось на Сомалі? Потрібні зміни у державі на законодавчому рівні. Після повернення з фронту частина військовослужбовців матимуть політичні амбіції. І такі люди потрібні у владі, адже вони ризикували власним життям заради збереження держави і знають ціну її свободи та незалежності. Прийшовши до влади, військові матимуть шанс впливати на політичні процеси в країні і законним чином щось змінювати. Тільки б не було так, що діючі партії просто братимуть до себе кількох учасників бойових дій, виставляти їх фото на білбордах і просто піаритись на них. На жаль, такі приклади у нашій політичній практиці вже є».
І додає, що найперше, чого потребуватимуть військовослужбовці після повернення з фронту – це спокою і відновлення – фізичного і психологічного. А ще вдячності та поваги від тих, заради кого вони ризикують власним життям.
Після закінчення війни Степан Стефурак планує повернутись у цивільне життя та будувати власне сімейне гніздечко. Перебуваючи у коротенькій відпустці влітку 2023-го воїн одружився з нареченою Яною, яка вже другий рік віддано чекає свого захисника з війни та є його розрадою у тяжкі моменти.
«Надіюсь, що після закінчення війни я більше ніколи не вдягну військову форму. Мені вже вистачило… Хочу працювати на цивільній професії або відкрити власну справу. Однак, про своє рішення піти на фронт я не жалію. Краще зупинити ворога там, аніж потім партизанити у Карпатах», – завершує розмову Степан Стефурак.
ФОТО ТИЖНЯ
