Володимир Боднар із Галича – військовослужбовець 10-ї гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”, який з 2014 року бере участь у бойових діях. Був поранений, втратив побратимів, а нині займається рекрутингом.
Про це пише “Галка” з посиланням на Галицьку міську територіальну громаду.
Володимир Боднар народився 10 листопада 1984 року в місті Галич. Закінчив Галицьку ЗОШ №1. Після школи навчався в Бурштинському енергетичному технікумі за спеціальністю теплотехніка. Далі жив в Іспанії, а згодом – у Бердичеві, де одружився. У 2012 році народився син Даниїл. До війни працював керівником відділення “Нової пошти” у Бердичеві.
“То був кінець 2013 – початок 2014 року. Майдан… Крим… Почалась війна. Я пішов добровольцем у ‘Азов’. У 2015 році звільнився. Рік відпочивав. Але війна тривала, і вже у 2017 році я доєднався до 108-го батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади ‘Едельвейс’, де служив до 2021 року”, – розповідає Володимир.
У вересні 2021 року завершив контракт і звільнився. Після початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року приїхав з Рівного до Галича й одразу звернувся до військкомату.
“Мені дали день на збори – і вперед. Починав у “Едельвейсах” як навідник-оператор БМП, потім став командиром БМП, виконував обов’язки командира взводу”, – згадує він.
У квітні 2022 року його було поранено на Київщині, біля Іванкова. Після лікування повернувся до підрозділу в червні. Служив на Донеччині, певний час виконував обов’язки командира роти.
“У мене в 2022 році був випадок під Бахмутом. Так сталося, що під час бою дезорієнтувався та потрапив у окоп до москалів. І мені, саме завдяки тому, що знав трохи російської мови, вдалося викрутитися і втекти”, – розповідає Володимир.
Перший раз автомат у руки він взяв 5 травня 2014 року. А вже 8 травня був перший штурм Маріуполя, 13 червня – другий. Далі – Іловайськ, Широкине, Дебальцеве.
“У 2022 році я вже був досвідченим АТОшником, сержантом. Я прийшов, нібито, вже готовий до бою. І перший раз в житті побачив роботу авіації. Тоді зрозумів, що я нічого не вмію і не знаю. Це вже був зовсім інший рівень війни. Коли на тебе летить ворожий літак чи вертоліт – дуже страшно і небезпечно. Адже там все вирішують секунди”, – згадує захисник.
Бойові завдання виконував на Волині, Житомирщині, Київщині, під Бахмутом, у Лисичанську, Соледарі, Куп’янську, Макіївці, Сіверську. Втратив багатьох побратимів.
“З січня цього року я перейшов на іншу посаду. Відійшов від боїв і займаюся рекрутингом. Люди не розуміють, що таке рекрутинг. Але робота рекрутингу і ТЦК – це різні речі. Після ТЦК розподілом займається Генштаб. Перевага рекрутингу в тому, що людина свідомо обирає, куди саме хоче йти. У війську багато посад – потрібні спеціалісти різного профілю”, – пояснює він.
“Часто люди бояться, бо думають, що війна – це одразу смерть. Так, війна – це жахливо, це втрати й біль, але ми йдемо не вмирати, а захищати свою рідну Україну”, – додає Володимир.
Він має за плечима кілька поранень. У 2015 році – перше. У 2022 – контузія, після якої майже добу не міг орієнтуватися в просторі. А 5 квітня 2022 – осколкове поранення: уламок зупинився за кілька міліметрів від пахової артерії. Також був випадок, коли уламок потрапив у каску: “Тільки цівка крові з брови потекла. І, дякувати Богу, живу, продовжую боротьбу”.
Згадує і дивні випадки:
“30 травня минулого року мене Бог врятував. Був за декілька хвилин до прильоту в лабораторії дронів. Загинули два пілоти. Я вийшов – і через хвилину гепнуло. Я назвав це “Бог взяв грішми” – у той день моя дружина потрапила в незначне ДТП. Постраждала тільки машина”.
Із другою дружиною Оксаною познайомився у 2018 році між ротаціями на полігоні. Тепер вона – голова благодійного фонду “Броня нації”, що допомагає бойовим бригадам.
Попри війну, Володимир з родиною розвиває невеликий бізнес на Рівненщині.
“Мрію зробити документальний фільм з усього, що маю, і показати, що робили з нашим народом москалі. Я не вважаю, що побачив багато, але те, що бачив, досі наводить страх”, – каже захисник.
ФОТО ТИЖНЯ
