Портал «BaraBooka. Простір української дитячої книги» розпитав сина Тараса Прохаська – Маркіяна про приховані сліди кротів у дитинстві сина відомого прикарпатського письменника. Адже Тарас неодноразово зізнавався під час інтерв’ю чи презентацій, що в дитячих повістях «Хто зробить сніг» і «Куди зникло море» не обійшлося без реальних прототипів подій, героїв та їхніх звичок.
“Гадаю, у всій цій потрійній історії вміщене, мабуть, не одне моє дитинство. Зокрема, мені здається, що Небесна гойдалка – це якраз татові дитячі роки. Хоча гойдалка – узагалі майже невід’ємний атрибут дитинства. Тож кожен може вгадувати щось своє. Не дивно, що кротячим світом зацікавилися аж у Південній Кореї. Що ж до мене, то є багато знайомого, але, знову-таки, чи те, що я впізнаю в тексті своє дитинство, не буде помилковим? Точно пригадую, що, на жаль, не вміщався в кишені й не літав на птахах. Але коли ми з братом були малі, одного з нас тато носив на плечах, а іншого на руках. Хоча пішки ми теж ходили. Річка в дитинстві завжди була частиною усвідомленого простору. Ліс, сніданок чи вечеря з усякими смаколиками, частина яких є в казці, натомість є щось, створене спеціально для кротів. А ще – інтер’єри, естетика й головне – настрій та атмосфера. Однак кротячий світ – це не кожен день людського життя” – поділився Маркіян.
Згадуючи власне дитинство, Маркіян розповідає, про ті чудові моменти дитинства, коли батько, як і тато кротів, який працює в лісовій газеті, й бере з собою на роботу найменших дітлахів, брав його на свої роботи. І незалежно від місця роботи, ці візити теж ставали невеликим святом:
“Я був у газеті, на радіо, у барі, уночі в дитячому садку, де тато працював сторожем. Усе було цікаве. Гадаю, в дитинстві немає й натяку на стереотипи про «кращість» професій. Коли тато працював у барі, то завжди давав нам до соку паперові парасольки різних кольорів, яких ми зібрали кільканадцять чи кількадесят. А якби він не взяв мене якось у садочок, я б там ніколи й не побував – у тому прекрасному будиночку, та ще й, як мені тоді здавалося, уночі – то була зима. На радіо я бачив батька через вікно радіорубки, коли той працював, а його колеги тим часом давали нам пограти на перших у нашому житті комп’ютерах. Тих випадків із роботи не запам’яталося надто багато, але достатньо, щоб бути вдячним. Я тепер собі думаю, що хотів би наслідувати приклад тата, бо дитині байдуже, «хороша» чи «погана» робота в батьків – їй усе цікаво. Дитині важливішою є увага”.
Повну версію інтерв’ю читайте за посиланням.
ФОТО ТИЖНЯ
