Про нелегкі будні івано-франківських зоозахисників розповідає волонтерка “Дому Сірка” Олександра Габель.
“Чи знаєте, як починається день волонтера «Дому Сірка»? Не повірите, – переважно, так само, як у вас: «хто придумав цей будильник?», «ще 5 хвилинок», «хлопчики – прокидайтеся, бо запізнитесь в школу», «та де ж ті ключі!» Далі, коли біжиш на роботу, думаєш про війну, АТО, вибори, чому ціни залежать від курсу долара, а зарплата – ні. Але хочеш того, чи ні – постійно дивишся на безпритульних тварин. Відразу відзначаєш – чи з «мого» району, чи ні, де бирка, «худа», «вагітна?»
Так, я жінка – Сірко. Я з цим змирилася. Навіть не знаю, добре це, чи ні. Одні жінки люблять куховарити, інші вишивати бісером, ще інші – дивитися серіали. А у мене біда – я люблю псів і котів.
І так само, як хтось з вас відчуває під пальцями дрібні намистинки, коли вишиває, чи смак та аромат чудової випічки, ми відчуваємо біль та безпорадність цих тварин. Вона пече, рве душу і заважає нам спокійно дивитися серіали, пекти пляцки чи вишивати. Тим більше, що знаємо – допомогти не важко, важко допомогти всім.
Ми давно звикли не звертати увагу на запитання на кшталт «а що, дітей сиріт мало, чи людей, яким потрібна допомога?» Чи, «тут війна, а ви займаєтеся псами і котами!» Більшість з цих людей і пальцем не поворухнуть, щоб допомогти комусь. Просто був поганий настрій, от і «випустили пару» на когось з нас. Жодного разу ми не почули такого запитання від «Мальтійців» чи інших волонтерів, що справді допомагають людям.
Так, ми не такі, як інші жінки. Ви відчуваєте радість від нової одежини, а ми – що нарешті роздали 8 цуциків. Коли вам коханий каже, що їдете на море – як нормальна жінка, ви думає в першу чергу про новий купальник. Ми теж про нього думаємо, але після того – хто буде доліковувати моїх кураторських тварин і на кого перекинути чергування в притулку.
Багато хто вважає що ми ненормальні. Добре, а скажіть, – викидати місячних цуценят далеко в лісі це нормально? А вивозити собаку з цуценятами в спеку без їжі і води на об’їздну? А замотувати в мішок собаку і викидати на сміттярку, – нормально? Все це – випадки з нашого життя, і всі вони закінчились для тварин щасливо. І нам все рівно, ким нас вважають.
Я живу в Івано-Франківську, а працюю в іншому місті. Три дні на об’їзній бачила одного і того ж собаку, на тому ж місці, самого, далеко від будинків. Сьогодні зупинилась і побачила, який він худий, ще й лапа поламана. Видно, що домашній – викинули, а він чекає… Звичайна історія. Але кінець може бути різний. Так, він зараз у ветлікаря, на лікуванні. Вже завтра ви зможете його побачити на нашому сайті. А мої рідні бачать щасливу маму та гарний обід, котрий я готувала з вдячністю за розуміння і підтримку такої дивної жінки і мами.
Про «Дім Сірка» можу писати безкінечно. Тут я зустрілася з найнеймовірнішими жінками і дівчатами – їхні вчинки захоплюють і надихають.
Але буду закінчувати, бо завтра – знову цей будильник”.
Автор Олександра Габель
Дивіться також: фоторепортаж про працю волонтерів організації “Чотири лапи” в Івано-Франківську.
ФОТО ТИЖНЯ
