Заснована подружжям Анушкевичусів франківська фірма “Рітас” – ровесниця Незалежності. Крім господарської діяльності підприємство за ініціативою власників перейнялося і благодійністю. Згодом чоловік пішов у політику, двічі обирався міським головою Івано-Франківська, а всі як підприємницькі, так і меценатські клопоти лягли на плечі пані Ліди. Втім, останніми роками волонтерка стала для неї основним заняттям.
“Галка” поспілкувалася з Лідією Ярославівною в рамках ютуб-проєкту “Франківські теревені” і не тільки про волонтерство.
– Вісім років начебто покращувалася ситуація: з логістикою, амуніцією, харчуванням. У перші дні війни виглядало, що ні – так само як у 2014 році: знову все на плечі волонтерів, люди мають самостійно організуватися і знову народна армія. Можливо волонтерський рух активніше видно чи все ж відчували, що були великі недоопрацювання у цьому?
– Недоопрацювання були однозначно, але порівняно з 2014 роком – це небо і земля. На самому початку здавалося, що нічого немає, бо одночасно багато людей пішло.
У мене є фотографії 128 бригади, коли вони були в такій формі зимовій, ватні штани (2014 рік – ред.), а зараз форму давали, взуття давали.
Паніка була в людей. Ми маємо, що маємо, просто тут людський фактор спрацював, мені здається – робили хто що міг.
Звичайно, якби наша влада більш серйозно до цього всього віднеслася… Тут навіть не питання народної армії й купити капці хлопцям, тут питання зброї, у першу чергу. Влада не була готова озброїти таку кількість людей.
Мені передзвонив солдат один – Петро з Отинії (зараз у гарячій точці – ред.) й він мені каже: “Ярославівна, немає біди (у 2014 році виходив з Дебальцеве й має з цим порівняти). Ми готові їсти одну кашу, розуміємо, що не на курорт приїхали, але дайте нам зброю”.
Зокрема це стосується тероборони. Тероборона – назва така, люди думають, що вони будуть територіально обороняти свою місцевість. Але ми знаємо, як було по п’ятому батальйону у 2014 році. Їх зібрали у Делятині й хлопці думали, що вони будуть сидіти тут й охороняти якісь склади, а потім їх кинули на схід і це була скандальна історія.
Якщо взяти нашу тероборону, яка сформувалася тепер, то частина людей думала, що залишаться у Франківську, але частина знала, що рано чи пізно вони підуть туди (на фронт – ред.) й вони вже тут готувалися до цього. Якщо порівняти той же п’ятий батальйон й теперішню тероборону – це зовсім інший рівень людей. До цієї тероборони записалися справжні патріоти, які хотіли воювати й вони підготувалися.
Ми коли хлопцям пакуємо посилки, купляємо те, що їм треба. Але все одно смаколики якісь треба поставити. Коли хлопці їх отримують, то радуються, бо вони ж всі хочуть оцих дрібниць – на них тримається настрій, вони розуміють, що про них ніхто не забув.
– А якщо порівняти волонтерський рух: 2014 і 2022?
– Систематизація вже є. По-перше, у 2014 році був хаос – люди бралися за різну роботу, але їх було мало, це були початки, налагодження. А тут уже як тільки почалася повномасштабна війна, то включилися всі. Організації, які працювали з 2014 року включилися відразу й кожен знає, на чому він спеціалізується.
Кожна організація до чогось доходить, міняються плани буквально щотижня. Ми, наприклад, у перший тиждень війни купували тепловізори. Зараз ми вже їх не купуємо – купуємо машини й доходимо вже до квадрокоптерів.
У нас як тоді була адресна допомога, так і тепер. Ми ніколи не працювали “на генералі”, мовляв, “ми помагаємо тільки “десятці” або 128 бригаді”. Ми допомагаємо нашим франківським хлопцям й з області. Або наші хлопці підкидають когось зі своїх друзів, наприклад, донецьких – й ми дуже добре з ними спрацювалися, бо їм немає кому допомогти.
– А щодо вимушених переселенців? Коли ми говоримо про волонтерський рух – йдеться про збройні сили, але ж є й ця велика категорія (ВПО – ред.), якої раніше не було.
– У 2014 році переселенці також були, але не до порівняння з 2022 роком. Й ми ними займалися, але трішечки. Зараз ми від цього не можемо відійти. Ми цим займаємося через спілку жінок України. Ми з ними познайомилися якраз у 2014-2015 роках і це є сітка по всій Україні. І хоч пріоритетом для мене завжди залишаться ЗСУ, але я бачу, наскільки збільшилася ця робота й навіть мій відсоток роботи в гуманітарних питаннях збільшився у рази.
– Ваш благодійний фонд “Оберіг” працює, наскільки я пригадую, з 2003 року?
– Саме БФ працює з 2003 року. Як соціально відповідальний бізнес, ми завжди допомагали – задовго до того, як Віктор став міським головою (Віктор Анушкевичус став очільником Івано-Франківська у 2006 році. Вдруге переобраний у 2010 – ред.).
– Що Вас спонукало?
– Напевно, люди недооцінюють рису Віктора, що він ці речі завжди робив щиро – не для піару.
Просто завжди є фірма, яка працює і є люди, яким щось треба. Наприклад, школа для “особливих” дітей – зараз їм всі допомагають, а коли їм треба було у перші роки, з 2003 року…
– Це ж певно не найбільша була фірма Франківська?
Це була маленька фірма, але коли він став міським головою, почали оцінювати його благодійну роботу з боку того, що це піар. Це не піар.
– Так це фонд, яким опікуєтеся Ви чи Віктор Андрюсович?
– Спочатку він опікувався фондом – я ще дітей бавила вдома.
Цей фонд має довгу історію. Ми ж допомагали й культурі, і освіті, і всім підряд ще до того, як Віктор став депутатом.
– 20 років волонтерської роботи. Як Ви себе відчуваєте?
– Тоді це були більше точкові питання. З 2014 року – це реально день у день робота. 2014-2015 роки, якщо взяти 100% мого робочого часу, то 80% займала волонтерська робота, а 20 – бізнес. Зараз знову так само.
– А як бізнес від цього живе? Вам же треба якийсь ресурс зрештою.
– А я не знаю, ми встигаємо все (сміється – ред.).
Це дуже непросто, але команда працює, бізнес налагоджений.
– Я прочитав про те, що, здається, три з половиною мільйони гривень – це є фонд саме благодійний і “Свій до свого”?
– Ці гроші – це не те, що ми перерахували, це те, що ми придбали, нам хтось приніс, передали – перейшло через нас.
14-15 рік ми на одних пряниках наших знаменитих підняли три мільйони гривень. Це те, що ми продавали й те, що ми купляли – мені самій це в голові не вкладалося.
На прощі в Крилосі ми продали пряники й купили машину капелану.
На День Незалежності у 2014 році ми продали дві тисячі пряників й купили купу амуніції для 128 бригади.
Зараз уже немає в цьому потреби. Зараз є люди, які присилають гроші, довіряють нам. Не всі можуть бути волонтерами, бо це є робота. Треба мати якусь базу, розуміння, як це робиться. За рахунок фірми “Рітас” у нас є цей ресурс: приміщення, склад, кімната, люди, машина – це теж треба мати.
– Тобто мова йде й про товарний хаб, коли вам сюди присилають матеріальні речі, які ви сортуєте і відправляєте?
– Люди знають, що у нас це не пропаде, що ми не якісь волонтери-одноденки. 14-15 рік у нас були й серйозні речі – ми приймали й роздавали близько дев’яти тонн речей.
– Починали роботу Ви з Віктором Андрюсовичем. Потім він сконцентрувався на роботі міського голови. Чи важко бути дружиною мера?
– Дуже важко, відповідально.
Просто якщо люди, які йдуть у владу, в пріоритет ставили собі не отримати владу, а скористатися нею, а відчували відповідальність, то кількість людей, які туди пхаються, грубо кажучи, значно б скоротилася. А вони не відповідають цієї відповідальності.
Чому мені було важко? Бо я ходила вулицею й відчувала відповідальність за кожну яму на дорозі. З бюджетом, який тобі був, зробити все було не так просто.
Віктор взяв пріоритет на гуманітарні питання (освіта, медицина – ред.), але зараз воно вистрілило.
Чим більше я займаюся зараз гуманітарними питаннями – тим більше розумію, що вони рано чи пізно стають основними.
Зараз міський голова має можливість ставити бруківку, бо лікарня на Мазепи вже виглядає пристойно. А якби вона була в такому стані, як 15 років тому – що б зараз ми робили?
– Зараз Ви говорите про пріоритети міського голови, а от чому Вам було важко?
– Було упереджене ставлення і воно мене трошки блокувало. Я думала, як себе вести: висовуватися – не висовуватися? Мені хотілося щось робити, але як люди відреагують, що скажуть? Піар – не піар… Це дуже складно, це дуже тонке питання.
Можливо ментально наше суспільство не дозріло до того, що є міський голова, є його дружина – то дружина міського голови має робити цю роботу, так, як дружина президента. У нас до цього суспільство не готово й це не правильно.
Мене уже розкувало повністю у 2014 році. Потроху я приймала завжди активну участь в житті міста. Просто зрозуміла, що не можу сидіти вдома – мушу це робити. Й мені вже було зовсім не важливо, хто що скаже.
– Яким був плюс статусу дружини мера?
– Я могла вирішувати дуже багато питань. Наприклад, хлопці військові приходили й були питання, які вони не могли вирішити самі. Щось зі школою чи щось із садочком – я могла це зробити. У мене був більший ресурс, можливості й мене слухали.
Я могла зробити значно більше хороших речей, коли мала цей статус. Але й зараз це для мене не проблема, я можу стукати в любі двері.
– А Ви стукали у двері чинного міського голови?
– У мене не було потреби. Я сама собі даю раду і знаю, в які двері постукати (сміється – ред.).
– Мені здається, Ваш чоловік перегорів трохи. Я знав і чув, і бачив, що він змінився. Він був яскравіший, живіший і відчувалося, що він горів тією роботою, а вже до другої каденції було не просто. Плюс, зрозуміла ситуація із міською більшістю. Ви це відчували у себе вдома також: як дружина, як колега?
– Звичайно, я завжди цікавилася політичним життям. Я цікавилася життям свого чоловіка і цікавлюся. Ми все ж студентська сім’я – разом п’ять років провчилися в одній групі.
Звичайно, що я це бачила. Але, думаю, тут зіграло дуже сильну роль якраз недосконале наше українське законодавство у сфері, що міський голова є політична фігура, а не господарська. Це жахливо, тому що я вважаю, що Віктор зі своїм потенціалом і глобальним баченням питань – він не буде дотягувати якісь дрібниці. Він вважає, що ці дрібниці має дотягувати той, хто цим має займатися.
Його десь спалила політична система: більшість, заполітизованість, кого куди поставити. Коли господарка мішається з політикою – це жахливо просто.
– Тобто для рівня міст політики забагато?
– Не те що забагато – її взагалі не повинно бути.
Пам’ятаю, як ми були в Арлінгтоні, місто-побратим, пригород Вашингтону й там абсолютно інша система! Там рада директорів з п’яти осіб, які щороку міняються. Кожен рік міняється хтось інший і стає головним. У них просто господарка.
А у нас міський голова займається політикою. Хіба це правильно?
А засилля політичної реклами. Розвинуті держави просто лімітують кількість політичної реклами. Все-рівно це кошти з наших кишень. Ми ж коли проводили передвиборчу кампанію, то це місяць був. Я просто знаю, скільки це все коштує і коли ця передвиборча кампанія не кінчається – це просто страшно.
Друге – це є зомбування і це найгірше. Ми ж бачимо на прикладі росії, до чого це привело.
– Ви хочете сказати, що у нас в Івано-Франківську відбувається щось подібне на місцевому рівні?
– Я хочу, щоб була українізація, а не політизація.
– Ви кажете, що Віктор Андрюсович непросто переживав свою другу каденцію. Скажіть, навіщо було рішення балотуватися втретє? І як Ви до цього рішення поставилися?
– Я поставилася негативно.
– Ви людина активна й Вам небайдуже життя міста. Які вчинки, роботи, здобутки чинної влади Ви відзначаєте, як позитивні й навпаки?
– Мені подобається, що місто розвивається і це всі розуміють.
Мені здається, Франківськ відрізняється тим, що він владу трошки під себе підкоректовує. Воно є – громадянське суспільство в Івано-Франківську. Можливо, воно не так впливає на владу й живе окремим життям, але воно є. І влада змушена до нього прислухатися, реагувати. Тому влада, якою б вона не була і хто б далі не прийшов, все-рівно буде підлаштовуватися під франківців.
Щодо мінуса, я вважаю, що не можна дуже довго бути при владі. Два терміни – це максимум. Тому що це важка робота й це треба лімітувати.
Треба вміти йти й в цьому відношенні я б хотіла зробити комплімент Віктору. Він пішов, все: “робіть, хлопці”.
– Ви особисто, як жінка самодостатня, з певним досвідом, не хочете уже особисто піти в політику?
– Пропозиції такі поступали, але я перегоріла разом з Віктором. Я дуже комфортно себе почуваю у громадянському просторі й, можливо, я там буду більш корисна.
Читайте також: Франківські волонтери привезли з прощі в Погоні понад 5 тисяч гривень
ФОТО ТИЖНЯ
