“Треба щодня пам’ятати ціну нашого комфортного тилу” – дружина полоненого “азовця” розповіла про Маріуполь та прихисток у Франківську (ФОТО)

Автор: Зелінська Таня

21 Jun, 2022 13:46

“Треба щодня пам’ятати ціну нашого комфортного тилу” – дружина полоненого “азовця” розповіла про Маріуполь та прихисток у Франківську (ФОТО)

Наталя Волкова народилася та виросла в Маріуполі. Її чоловік Андрій з перших днів війни росії проти України пішов захищати Батьківщину. Вісімдесят два дні він разом із побратимами героїчно обороняв Маріуполь та «Азовсталь», а зараз перебуває в полоні.

«Галка» поспілкувалася з Наталею Волковою про її рідне місто, чи вдається отримувати звістки від чоловіка, про полонених цивільних з «Азовсталі», про те як її прийняв Івано-Франківськ та чому розмовляти українською – це дотримуватися державних законів. 

– Як довго ви жили у Маріуполі? 

– Я народилася, вчилася та жила у Маріуполі. Корінна маріупольчанка. Чоловік сам з Львівської області, з міста Стрий. Але навчався в Івано-Франківську в університеті нафти та газу.

– Коли ваш чоловік пішов служити в «Азов»? 

– Він у 2014 році після Майдану прийняв рішення, що буде захищати свою країну. Він не встиг завершити здобуття вищої освіти, підписав контракт та обрав полк «Азов». 

– Було якесь передчуття, що 24 лютого почнеться повномасштабний наступ росії?

– У мене, як у корінної жительки Маріуполя, було чітке розуміння того, що війна буде. І відтягування нічого не змінить. Після обстрілу «Східного» (ред. один з мікрорайонів Маріуполя) у 2015 році стало зрозуміло, що мирними шляхами ми цей “конфлікт”, як його люблять називати, не вирішимо. Відповідно перед 24 лютого, коли прийшла новина, що путін буде підписувати визнання ЛНР/ДНР, ми чітко розуміли, що війна буде. Плюс до того ми завжди були форпостом України, всі ці вісім років. І втрачати пильність у форпості – це дуже погана ідея. 

Саме «підписання республік», постійні пересування військової техніки біля кордону, ми зрозуміли, що техніка вже є у Донецьку окупованому, тому ми розуміли, що війна буде от-от.

– Ви виїхали ще перед початком бойових дій у місті? 

– Мій чоловік прийняв рішення 22 лютого мене евакуювати з Маріуполя, бо це дуже “тупікове” місто після 2015 року. Залізничний шлях у нас проходить через Донецьк, який окупований, і у нас була лише одна центральна дорога, як казали «дорога життя», до Запоріжжя. Відповідно – заблокувати місто дуже легко. Ти блокуєш одну центральну магістраль та блокуєш залізничний вокзал і все – місто в окупації.

Я дуже шкодую, що не забрала під час евакуації своїх котів, бо ми думали, що це буде десь на два тижні й можна буде повернутися додому. Добре, що наразі є кому їх годувати.

– Чи хтось з ваших рідних чи друзів зараз ще залишається у Маріуполі?

– Моя мама довго не виїжджала, вона виїхала буквально вже місяць назад. Вона знаходилася у заблокованому місті, у місті, яке бомбували, була в окупації. Я з нею не могла звʼязатися… Десь на початку березня вона зробила мені подарунок, здається 8 березня. Вже у Маріуполі не було звʼязку, електроенергії, водопостачання, просто відрізані всі комунікації – але вона знайшла можливість мені подзвонити на десять секунд, що вона жива і вони всі цілі. Потім були три тижні мовчання, ми не могли до неї додзвонитися, бо не було мобільної мережі та не було можливості зарядити телефон. Ці три тижні були найжахливіші.

Коли ти бачиш новини, коли ти живеш у цьому місті, ти розумієш, що за райони, ти розумієш де і що. У нас на районі вже горіла 14-поверхівка, на сусідній будинок скинули бомбу, нашого будинку за фотографіями я не знайшла.

Дуже важко було зрозуміти, що відбувається з моєю родиною, де ховається мама. Намагалася їй дати перелік бомбосховищ, якихось організацій благодійних, які ще знаходилися у Маріуполі, щоб вона знайшла хоч якусь їжу. Я знала, що запас їжі у нас є, бо ми коли виїжджали, зробили запас питної води і якихось харчів, тому відповідно у цьому питання я не переживала. Я більше переживала за медичну допомогу, тому що прийшла новина, що єдину лікарню, що працювала у Маріуполі, її вже теж окупували і зробили там військовий шпиталь росії. Відповідно, чи будуть вони надавати допомогу цивільним, чи є у них ресурс надавати цю допомогу після обстрілів – це було складно передбачити. 

На початку квітня мама знову зʼявилася. Вона подзвонила з мережі «Фенікс» – це те, що видавала окупована влада там місцевим. Сказала, що все нормально, та що буде намагатися виїхати. Виїхати можливості не було. Намагалася виїхати через Бердянськ, який вже був окупований, тому що з Бердянська була офіційна гуманітарна колона. Потім домовилися, що була одна чи дві гуманітарних колони саме до Маріуполя. Це була перша така безпрецедентна домовленість. Мама була на звʼязку, я їй дуже швидко написала звідки буде ця колона, та що вона буде саме українська. 

Ми переживали, бо вже на той час потрібно було проходити фільтрацію. Ми переживали за безпеку мами, тому що всі розуміємо, що «Азов» – це така “мєтка” для росіян. Зважаючи, що у родині є “азовець”, що їй можливо буде дуже складно пройти фільтрацію. Тому ми вигадували будь-які історії, що з родиною вона не спілкується, тому що на фільтрації дуже незручні питання.

Наприклад, як ви ставитеся до України? У мами моєї був шок, бо як можна ставитися, до країни, де ти живеш усе життя. Вона у мене медик, вона пропрацювала у медичній галузі все своє життя, вона сплачувала податки і решта речей. Як можна відповісти на питання, як ти ставишся до своєї рідної країни? Фільтрацію вона пройшла, їх випустили, але фільтрація це…

Я не розумію, як у 21 столітті можуть відбуватися подібні речі. Коли жінок просять роздягнутися до спіднього, припідняти, приспустити спіднє, у кімнаті знаходяться чоловіки, тобі задають якісь такі питання – “як ви ставитися до країни, чи є у вас військовослужбовці, чи підтримуєте ви Україну”. А ти стоїш у спідньому посеред людей.

Пощастило, що були міжнародні представники, але ось це просто наглядати й нічому не заважати – ну, це дуже нейтральна позиція у цьому питанні. Дуже багато питань до міжнародних організацій, як вони допускають такі порушення етичних норм та просто людських норм базових, звичайних. 

На щастя, мама вже у безпеці.

– Що допомагало триматися воїнам на “Азовсталі”? 

– Чоловік писав мені, що йому допомагає триматися кохання. Кохання до родини, до друзів, до дружини та до Батьківщини. 

– Вдавалося спілкуватися з чоловіком під час оборони Маріуполя?

– Мені пощастило, мій чоловік майже кожного дня мав можливість вийти на звʼязок. Під звʼязком я розумію, не те, що ми могли поговорити чи інше. Інколи він просто надсилав якесь повідомлення, що він живий або надсилав просто плюсик, що все добре. І ми розуміли, що він ще з нами.

– Як ви дізналися, що наші воїни будуть виходити із заводу? 

– Пройшов слух саме по “Азовсталі”, мені чоловік сказав, що вони можливо будуть виходити, але деталей він не знає. Потім вже зʼявилася офіційна інформація від державних органів та заява від командира полку.

– Чи вдається зараз отримувати якісь звістки від чоловіка? 

– Він відзвонився кілька тижнів тому, сказав, де він знаходиться. Повідомив, з ким він знаходиться, бо в полку в нас дуже багато знайомих. Цей полк – якась така родина, де ти можеш когось не знати, але через третіх знайомих виявляється, що ти когось знаєш. Ми переживаємо за всіх, не тільки за своїх рідних, але й за друзів, і за знайомих, і за решту. Тому ми намагалися дізнатися якомога більше інформації за інших знайомих, з ким він знаходиться, бо це його особистий комфорт, коли йому можливо буде з ким поговорити зі знайомих. Сказав, що умови в принципі задовільні, але назвати їх задовільними я б не назвала, зважаючи, коли дивишся інтервʼю дружин інших військовослужбовців, котрим також вдалося звʼязатися з чоловіками, яку інформацію вони дають. Отак от по частинках ми збираємо повний пазл того, що там відбувається. 

– Ми знаємо, що “Азов” це не тільки воїни, але й велика спільнота дружин та рідних. Чи підтримуєте ви з ними контакт? 

– Я знаю, що є асоціація «Жінки зі сталі», і ще є якась асоціація сімей захисників. Я не вступала у жодну з організацій, але підписалася на всі телеграм-канали цих асоціацій. Також складно зорієнтуватися, бо кожна з цих асоціацій дає якусь різну інформацію. Одні кажуть, що треба звертатися до «Червоного хреста», інші кажуть, що треба дзвонити на СБУ, ще хтось до Національної гвардії. Зрозуміти механізм того, що ми зараз можемо зробити для своїх рідних – дуже важко. Ти дзвониш практично на всі гарячі лінії, шукаєш будь-яку можливість, аби хоча б перевірити інформацію.

Наприклад, мій чоловік є у списках, я вчора нарешті додзвонилася на гарячу лінію МВС і там підтвердили, що він є у списках, що він має статус військового полоненого і є у списках на обмін. Більше за все я переживала, щоб ніде ніхто не загубився.

Перевірити цю інформацію можуть тільки рідні, тому що треба знати дуже багато особистої конфіденційної інформації. Якщо хтось має родичів, котрі виходили з «Азовсталі», раджу подзвонити на гарячу лінію МВС і просто перевірити. Ми всі розуміємо, що паперової роботи багато, там працюють такі самі люди й все може статися. 

– На вашу думку, хто може допомогти звільнити “азовців”? Влада, світ чи люди?

– Я все ж гадаю, що це у пріоритеті нашої держави. Тому що ми маємо розуміти, що бійці попри наднелюдські й надважкі умови знаходилися в «Азовсталі», вони перетягнули на себе дуже велику живу силу супротивника. Також багато падало туди снарядів, бомб і решта, бо ми також розуміємо, що запаси в росії не гумові. І зважаючи на те, що вони всеодно боронили, перетягували на себе сили, країна має не забувати про них. Під країною я маю на увазі й суспільство, котре має памʼятати, що якщо вони вийшли з «Азовсталі» – це ще не означає, що вони вже зі своїми родинами, війна не закінчилася.

Війна так само не закінчилася на деокупованих територіях, ми маємо бути всі на сторожі, залишилося багато замінованих територій, багато диверсійних груп працюють.

І до влади, щоб вона також, незважаючи, що ми маємо гарячу лінії фронту, маємо так само контрнаступи ворога і обстріли, має з цим всім не забути, що найкращі сини та доньки знаходяться в полоні. Їх всіх треба повернути. 

Хочу також наголосити, що з «Азовсталі» вийшли не тільки полк Азов, а також там (ред. у полоні) знаходяться нацгвардійці, прикордонники, медики, патрульна поліція, ДСНСники – всі, хто знаходилися у Маріуполі та вирішили надавати допомогу, яку тільки зможуть.

Також ми зараз дізналися, що в СІЗО, де вони утримуються, знаходяться дуже багато волонтерів. Це просто звичайні цивільні люди, котрі не могли стояти осторонь, вони брали автомобілі, заїжджали вже в окупований Маріуполь та намагалися евакуювати таких самих цивільних. Здається, там 33 особи підтверджені наразі. Це просто цивільні. Якщо з військовослужбовцями й працівниками державних установ ми маємо якісь гарантії, що цими людьми будуть займатися, тим паче був такий широкий розголос, про який я сподіваюся не забудуть, то з цивільними ситуація трохи інакша.

Їхні рідні не можуть підтвердити, де вони знаходяться, тому що жодна зі служб не може надати цю інформацію. Вони офіційно вважаються безвісти зниклими – з таким статусом вони можуть не повернутися. Це можуть бути знущання, це можуть бути тортури над цими людьми, і це дуже складно, тому що з військовослужбовцями пообіцяли, що там будуть знаходитися міжнародні спостерігачі. Як би там не було, вони хоча б будуть стежити за дотриманням женевських конвенцій, то до цивільних це не відноситься.

Цивільні для росії – це просто розхідний матеріал.

– На вашу думку, як суспільство має допомагати тим людям/військовим, які з Маріуполя і зараз у більш безпечних містах? 

– Я думаю, що держава вже достатньо попіклувалася про людей, котрі виїхали з окупованих територій. Очікувати, наприклад якогось суперзахисту – це неможливо, бо ми знаходимося в умовах війни. Якщо ти отримуєш статус внутрішньо переміщеної особи, то ти вже маєш виплати. Я знаю, що зараз з цим проблема, що багато хто їх ще не отримав, я наприклад так само їх ще не отримала, але я нещодавно дивилася розʼяснення від міністерки, і вона сказала, що все це контролюється, тому що багато заявок, які були оформлені саме через «Дію», будуть зараз в ручному режимі оформлюватися. Дуже багато благодійних організацій, що допомагають, і кожна з організацій, що приємно, зайнялася більш ураженими соціальними групами.

Єдине питання до влади – це з житлом. Коли ти виїжджаєш з окупованих територій і твоє житло рознесли вщент – ти не маєш куди повертатися. Я зараз стикнулася зі ситуацією, коли почала шукати житло у Франківську і розумію, що ціни на житло в місті самі адекватні – це моя зарплата. То на що мені потім жити – у мене виникає питання.

Я все розумію, але прошу розуміння, що люди лишилися без нічого, і багато хто без роботи, і просто не мають можливості організувати собі житло, почуватися знову людиною, тому хотілось би почути в майбутньому якісь програми саме з купівлі житла чи про якесь соціальне житло. Ми молоді люди, ми ще можемо працювати і заробити собі, а є люди, як моя мама, це 50+, вона вже не заробить собі на квартиру. І вона лишилася без нічого. 

Наша квартира вціліла, тому отримати компенсацію ми не можемо, але й жити в окупованому місті без світла, води та газу – неможливо. Це також треба враховувати, коли відбуваються ці всі речі. 

Від громади я б просила все-таки не забувати, що в Україні війна. Не ігнорувати повітряні тривоги, тобто розуміти, що ворог може стріляти куди завгодно. Не забувати, що коли повернуться наші захисники та захисниці, то їм потрібна буде дуже сильна психологічна адаптація, не тільки фізична, а й психологічна. Так само люди, які приїхали з територій, що обстрілювалися – їх лякають гучні звуки.

Я згадую свій момент, коли я прокидаюся від того, що чую «хлопок» – вибігаю на балкон, це десь була восьма чи девʼята ранку, а це у нас сусід перед Пасхою вирішив вибити килим. А у мене вже «серце зупинилося», вже почала думати, де тут у квартирі друга стіна, де тут підвал, тому що ситуації бувають різні. Треба розуміти, що якщо ви живете у місті спокійному, без обстрілів, то є люди, які можуть не так реагувати на гучні звуки. Так само стосується комендантської години – слухають музику у дворах, стикалася і з такою ситуацією, це дуже дивно. 

Зараз почала зустрічати такий наратив від деяких людей, що типу військові самі собі обрали цю професію, тому вони мають бути готові померти за свою країну і вони отримують за це гроші. Але чомусь вони забувають, що хороший військовий – це дуже освідчена людина і держава також вкладала у неї гроші, як і він сам на те, щоб навчитися військової справи.

Більшість військових з моїх знайомих мають вищу освіту і вони не віськовоосвідченні, мій чоловік газозварювальник взагалі, є знайомий історик з вищою освітою, котрий служить в полку, тому що він вирішив, що цивільна професія зараз не на часі, а країну треба захищати, щоб потім була можливість повернутися до цивільної професії.

Тому запускати такий наратив, що «вони самі обрали»…Вони не обирали, вони пішли за покликом серця. Мені дуже подобається фраза «мобілізовані серцем», тому що є власне життя, а є відповідальність за громаду і суспільство в якому ти живеш. Тому я хочу, щоб суспільство не забувало, що люди взяли на себе цю тяжку ношу відповідальності за суспільство. І якщо вони боронять нас на фронті, то ми маємо створити їм дуже комфортний тил. 

Комфортний тил – це хоча б розуміння того, що ми маємо можливість сидіти в кафе і пити каву, прокидатися кожного ранку, користуватися теплим душем, що все це відбувається за рахунок того, що дехто взяв себе ношу бути в гарячій точці.

– Що допомагає вам триматися? 

– Надія, напевно (ред. посміхається). Кажуть є віра, надія та любов, якщо спочатку була віра, що нічого не трапиться, потім було кохання, яке тримало і вивело мого чоловіка з «Азовсталі», то тепер у мене лишилася тільки надія. Надія на те, що мій чоловік повернеться додому і зможе адаптуватися до нових умов, і ми зможемо його реабілітувати до звичайного повсякденного життя. І є надія, що я зможу повернутися у своє рідне місто деокуповане. 

Ми зараз з маріупольцями любимо жартувати, що ми так не любили «Азовсталь» – вона нам все життя заважала дихати, тому що це величезний меткомбінат, а потім «Азовсталь» все одно не давала нам життя, бо там знаходилися наші захисники, а тепер «Азовсталь» стала таким символом мужності та супротиву. Багато моїх знайомих просто собі роблять татуювання з картою «Азовсталі» на підтримку міста, де народилися. Тому хочеться повернутися в наш деокупований український Маріуполь і прогулятися пляжами теплого азовського узбережжя.

– Як вас прийняв Івано-Франківськ?

– Ми з чоловіком розглядали можливість жити в Івано-Франківську. Коли у нього закінчиться контракт, хотіли приїхати саме у Франківськ, бо нам дуже подобається це місто, тут дуже комфортно, воно дуже молодіжне. Воно не швидке за рахунок того, що молодіжне, не таке, як Київ, Львів взагалі дуже туристичний, то тут якось поєдналися всі категорії, що місто начебто і велике, але повільне і на західній частині нашої країни.

Я мала вже тут знайомих чоловіка, котрі мене підтримують, котрі мені допомагають всіма доступними способами, так я знайшла собі роботу – працюю у друзів нашої родини. Плюс тут також знаходяться родичі, у котрих я маю наразі можливість зупинитися. В принципі якихось проблем немає, з якимось негативними ситуаціями я не зустрічалася, в плані «наїхали переселенці» та інше. Навпаки зустрічаю багато людей, які чують, що я з Маріуполя і перше їхнє питання: «Чим я можу тобі допомогти?». Чую дуже багато компліментів з приводу мови, тому що склався такий стереотип, що всі зі східного регіону розмовляють російською, але я давно вже перейшла на українську. Українську в російськомовному місті обрала для себе ще у 2007 році, коли вступила на українську філологію. Тому питання мови для мене завжди було пріоритетним та 100% обраним. 

– Тоді наостанок ще питання про мову, адже російськомовних українців закликають переходити на українську мову, зокрема тих, хто приїхав до Франківська. Є звернення від мера, оголошення в громадських місцях, що ви про це думаєте?

– Я абсолютно лояльно ставлюся до цього… Мер просто дотримується зараз державних законів. Хочу нагадати, що у нас втупив у силу чотири чи пʼять років тому закон про мову, і у нас був час на адаптацію до цього закону. І якраз таки десь з лютого або січня зʼявилася норма, що всі меню та обслуговування у всіх закладах має бути саме українською мовою. Тому це не стосується зараз війни, це стосується саме реформ, що відбувалися в нашій країні. Сприймати це зараз, що от людина хоче на нас надавити чи ущемити, ні – вона просто вам нагадує, що незважаючи на те, що у нас війна, у нас продовжують працювати закони. І закон про мову це один з них. 

Я не знаю чому так агресивно реагують російськомовні люди на ці правила, тому що навіть у нашому Маріуполі тебе зустрічали українською мовою на касах у супермаркетах, зʼявилися україномовні меню в закладах харчування. Тому якщо ви розмовляли російською в побуті та з друзями, то українська супроводжувала вас всеодно весь цей шлях. Коли росія почала скидати на нас бомби, то моє внутрішнє відчуття – просто відмовитися від всього російського. Закрити та забарикадувати й взагалі забути, що я колись знала російську мову. 

Але це моє внутрішнє відчуття. Я розумію, що хтось втратив будинки, втратив своє колишнє життя, і російська мова, котрою вони спілкувалися з друзями – це чи не єдине, що залишилося у них від колишнього життя. 

Я розумію, що психологічно складно переключитися та перейти, але ви повинні розуміти, що ви поїхали в інше місто. Ви приїхали в місто до людей, котрі тут наводили собі порядки, тобто вони сплачували податки, вони обирали якісь громадські ініціативи, вони вирішували, як вони будуть розбудовувати своє місто, і які закони будуть діяти на території їхнього міста. Бо ми також маємо закон про децентралізацію, тому відповідно всі міста та райони для себе обирають якісь норми, за якими вони хочуть жити. І люди тут вирішили, що вони хочуть спілкуватися тільки українською, тому треба сприймати це рішення. Не можна ж приїхати і сказати, що тут комусь не подобається греко-католицька церква. Тут інші традиції, тут інше життя – і до того треба просто мати повагу. 

Подобається російська? То є дуже велика країна, де вас з радістю приймуть і вам не треба буде вчити українську, тому – збирайтеся на кордон, переїжджайте, міняйте громадянство і удачі. Це я хочу сказати з 2014 року. Якщо ви весь цей час чекали тут росію і вам щось не подобалося, то збирайтеся і їдьте в росію. Чого ви сидите тут? Чого ви приїжджаєте в західну частину України, яка всю свою історію потерпала від російської влади, де палили церкви, де вивозили людей на Сахалін та Сибір, скільки розстріляли тут людей просто за їхню позицію, а ви тепер приїжджаєте зі своєю російською мовою і хочете навʼязати тут якусь свою культуру? Це абсурд. 

Розмовляла Тетяна ЗЕЛІНСЬКА
Фотограф Юрій ВАЛЬКО

Приєднуйтеся до “Галки” у  Telegram, Instagram та Viber - найважливіші та найсвіжіші новини одразу у Вашому телефоні! 

  • like 3
  • exciting 2
  • laugh 1
  • like
  • exciting
  • laugh
6
Подобається
  • like
  • exciting
  • laugh
  • surprise
  • sad
  • angry