Минулого року Франківський драматичний театр отримав статус національного. Колектив активно працював, залучили до співпраці найкращих українських та європейських режисерів для проведення тренінгів, майстер-класів, лабораторій.
Читайте також: У Франківську бійцям на лікуванні влаштували кінотерапію “Довбушем” (ФОТО)
Провели конкурси на заміщення вакантних посад, на які здобувачі приїздили з Києва, Запоріжжя, Рівного, Тернополя, Львова. В результаті, посаду головного режисера обійняв режисер з Парижа Жюль Одрі, режисерами-постановниками стали Назарій Панів та Роза Саркісян, а в акторську команду влився добре знаний за цікавими кіноролями, колишній заньківчанин — Юрій Хвостенко. Напередодні карантину у Львові та Києві театр успішно представив свою візитівку — мюзикл «Гуцулка Ксеня», пише газета “День”.
З карантином життя театру не зупинилося, а почало вирувати в іншій площині — про це наша розповідь.
«ТЕАТР — ЦЕ МАЛЕНЬКА КРАЇНА І ВЕЛИКИЙ ОРГАНІЗМ»
Вигравши конкурс на посаду головного режисера Івано-Франківського драмтеатру, французький театральний режисер Жюль ОДРІ приїхав до Франківська з двома валізами, в одній з яких були книжки. Він закінчив Вищу школу драматичного мистецтва в Парижі. Жюль вивчає українську мову, живе в театрі й щодня має тренажі з акторами. До цього він гучно заявив про себе в столиці, коли на запрошення Стаса Жиркова поставив у «Золотих Воротах» виставу про Сталіна «Сьогодні вечері не буде». Прем’єрною постановкою француза в Івано-Франківську стала вистава «Калігула», в основі якого адаптація однойменної п’єси Альбера Камю. Так він втілив у життя мрію і творчий заповіт свого діда-режисера.
“Я мав багато часу під час карантину і часто телефонував моїм батькам до Парижа. На мій настрій впливає погода. Якщо сонце, я відчуваю щось креативне: багато читаю, слухаю музику. Перший раз під час карантину я слухав повні альбоми музики. Наприклад, усі симфонії Моцарта чи альбоми Шуберта. Зазвичай я міг собі дозволити прослухати один чи два твори. Дивився довгі фільми, на які раніше теж не мав часу. Це був натхненний і спокійний період, багато говорив з різними українськими акторами, зокрема, з Віталієм Ажновим. Він учив мене української мови через онлайн-курси сценічної мови. Українською я читав новини, а ще — поезію Ліни Костенко і дивився деякі українські вистави онлайн. Наприклад, Івана Уривського”, – каже Одрі.
Також багато читав про Гоголя, тому що ми маємо робити інсценізацію по семи його творах. Головна концепція: сім гоголівських персонажів зустрічаються в одному місці, в кабаре в Миргороді. Сім частин — сім смертних людських гріхів, які уособлює кожен із персонажів. Суть у тому, що кожний персонаж шукає свій внутрішній спокій, адже як постійно жити зі своїм гріхом…
Маю велике бажання, щоби Європа для себе відкривала Україну. Втім, я можу говорити лише про театр — це маленька країна і великий організм. Тож щодо різниці між французькими акторами й українськими. В нас складана система акторського буття. В акторів нема постійної трупи. Театр має лише адміністративний склад, але немає артистичної команди. Тому, французькі актори під час карантину — нічого не робили. А це дуже важкий час — безробіття, не буде Авіньйонського фестивалю, а це понад 1500 труп! Утім, було багато онлайн-вистав, але не репетицій. Якщо актор не працює кілька місяців, — він деградує. Я хвилююсь за моїх акторів там…
Цей рік в Україні навчив мене дуже важливим традиційним речам. Я завжди думав, що традиційне — це щось нудне. Проте, живучи тут, та ще й під час карантину, я почав шукати і задумуватися над своїм корінням. Наприклад, моя бабуся — Берковіц. Її історія складна: єврейка, що народилася в Румунії й опинилася у Франції — вийшло ціле розслідування. Вперше, за свої 29 років, мені стало цікаво знати не, де я народився, а де народилися мої предки, бо важливе не лише майбутнє…
«МОЖУ ШУКАТИ НОВІ ТЕМИ, ПРАЦЮВАТИ З НОВИМ КОНТЕКСТОМ, ЕКСПЕРИМЕНТУВАТИ»
Режисерка Роза САРКІСЯН привернула увагу критиків і глядачів своїми роботами у Львівському Першому театрі («Прекрасні часи») і столичному театрі «Актор» («Психоз 4.48» за драматургією Сари Кейн). Як же прийняв молоду мисткиню Франківськ і чи «відпустив» її Львів?
“Франківськ, зокрема театр, прийняв мене дуже добре, ба більше, мені страшно імпонує його атмосфера, бо я не відчуваю, що тут мене хтось хоче виштовхнути: тут усі відкриті. Зараз паралельно із репетиціями вистави «Хвиля» в Івано-Франківську, народжується вистава «Голубі олені» у Львівському театрі імені Лесі Українки. Мій творчий пошук формує міждисциплінарність на території театру, вихід за межі абстрагованого від дійсності «високого мистецтва», в якому довго перебував український театр. Цей напрям я не змінюю від місця роботи. Я можу змінювати і відкривати нові методи, шукати нові теми, працювати з новим контекстом, експериментувати…», – зазначає Саркісян.
Через карантин у реальному режимі ми не мали змоги попрацювати з акторами. Але хочу зауважити, що вся трупа, побудована Ростиславом Держипільським — жива, гаряча й розігріта, є враження однієї сім’ї, професійної атмосфери, створено прекрасний ансамбль. У процесі роботи над виставою «Хвиля» ми досліджуватимемо разом з акторами та драматургинею Йоанною Віховською механізми радикалізації суспільства. Нам цікаво, що призводить до цього? Претекстом для вистави стане книжка Тодда Штрасера «Хвиля», яка базується на реальній історії експерименту, який провели над учнями в одній зі шкіл. За час карантину нам вдалося зануритись у дослідження травматичного досвіду минулого родин акторів. Робимо спробу подивитися на ці історії не лише з перспективи жертви, а й шукати способи дослідити травму ката і свідка…
«ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ ТА ЗАПРОПОНОВАНИХ ОБСТАВИН»
Режисер Назар ПАНІВ приїхав з Києва в Івано-Франківськ у серпні 2019-го на постановку казки і затримався… Нині він здійснює новий сценічний проєкт на трагічну тему Голодомору. В період карантину Назар активно задіяний в онлайн-проєктах театру, займався ютюб-каналом західних франківців.
«Дуже важко перелаштуватись із насичених днів роботи на дистанційну роботу з дому. Спочатку було сумно бачити обличчя колег тільки через екрани смартфонів та ноутбуків. Потім почали виникати ідеї та задуми різних нових проєктів. Перехід на карантин я відчув не як внутрішній злам, а як зміну декорацій та запропонованих обставин — із рідного просторого театру я перейшов у реалії квартири», – зізнається Панів.
…Хоча шлях із Києва до Франківська для мене був нелегким. Я пам’ятаю, коли не виходило зв’язатися ні з ким, щоб поговорити щодо постановки майбутньої вистави, але мені випала можливість побувати на прем’єрі вистави Ростислава Держипільського «Модільяні…», яка вже стала легендою. Та ось дилема: запрошення на виставу є, а квитків на потяг із Києва (тоді ще навчався в Київському національному університеті культури і мистецтв) — нема. Та все-таки мені пощастило побачити цю унікальну прем’єру, нічого подібного я ніколи не бачив!
Зараз розвиваю YouTube сторінку театру зі своїми колегами, це мій проєкт в умовах карантину. Проте довго виношую та опрацьовую матеріали для постановки вистави про Голодомор, а в реаліях карантину часу для цієї підготовчої роботи знайшлося досить. У цій виставі я хотів би об’єднати кілька течій — драматургічну, документальну та «імерсивну». Драматургічна — п’єса Богдана Бойчука «Голод», документальна — «Народна книга-меморіал: 33-й голод», імерсивність — рефлексії акторів та глядачів щодо цього трагічного матеріалу. Народилась ця ідея через Страх. На сторінках книжок нашої бібліотеки, яку вдома зібрала мама, я постійно бачив одну чорну книжку, яка лише своїм виглядом наганяла на мене, ще маленького, колосальний страх. Страх зберігся і досі, проте він переріс у дещо більше: я боюся повторення трагедій, оскільки, історія має властивість повторюватись. Тож ця нова вистава для мене є і подоланням власного страху і мусить бути маніфестом майбутньому.
«ТЕАТР МИ ЛЮБИМО ЗА ЖИВУ МИТЬ ТВОРЕННЯ»
Актор Олексій ГНАТКОВСЬКИЙ, зірка Франківського театру, який грає Енея, Модільяні, Гамлета та інших героїв. Сьогодні він один з головних героїв (кінодебют, до речі) найочікуванішого фільму режисера Олеся Саніна — історико-пригодницької драми «Довбуш», прем’єру якого через пандемію перенесли на наступний рік.
«Я переконаний що Гамлет — не просто наш сучасник. Він є виразником свого часу. Лакмусовим папірцем. Кожна епоха народжує чи пробуджує свого Гамлета. Того, який потрібен зараз, тут і тепер. Гамлета, який зможе відчути цей Час, резонувати з ним. Мій Гамлет вийшов з Майдану і загартувався війною. Він бунтівник, протестувальник, що не може ні змиритися з безумством у його королівстві, ні зрозуміти цей балаган. Він самотній, бо, попри його чесноти і тверезість (єдиний тверезий серед усіх), він став не потрібним ні сім’ї, ні державі. Він сидить у льосі серед бруду і абсурду і дивиться вверх, намагаючись крізь бетонні перекриття відшукати Бога. В кінці свого знаменитого монологу: «Бути чи не бути?», який у нашій виставі винесений у фінал, як резюме, він обводить поглядом усіх присутніх (акторів і глядачів) і з надією питає: «хтось тут є?…». Також він у розпал прозріння каже: «можна бути завжди усміхненим і бути змієм. Принаймні так буває в цій країні…», – каже Гнатковський.
У фільмі «Довбуш» я граю роль Івана, рідного брата Олекси Довбуша. Це стрічка про двох опришків з різними поглядами на роль героя, месника і спасителя. З різними поглядами на честь і славу. Для мене це можливість підняти для себе і для суспільства важливі питання. Як народжується народний герой? Звідки він бере мотивацію, що його формує. Чи може одна людина піти проти системи і змінити її? І найголовніше, хто нам більше потрібен — герой-лідер чи мученик?! Режисер Олесь Санін для мене став учителем і побратимом. Вдячний долі, що маю змогу спілкуватися з таким майстром…
Який досвід винесе український театр після карантину? Я можу судити про це виключно суб’єктивно. Як на мене, найголовніше те, що не можливо займатися театром дистанційно. Я не сприймаю онлайн-театр. Звичайно, є вистави найвідоміших світових режисерів, які інакше як онлайн не переглянеш, але і це мене не переконує. Я не можу їх дивитись. Я дивлюся їх, як музейні експонати. Так би мовити, з професійних пробуджень, треба бути відвертим перед собою. Щось не живе. А театр живий. Найголовніше в театрі — присутність. Це присутність духа. Театр твориться в мить, і ми любимо його за цю живу мить творення. І в онлайн це не перенесеш. Як на мене. Людина соціальна істота, здебільшого. І закинути людей по клітках — це тортури. Театр — це свобода. Те, що руйнує стіни і йде вперед і вглибину.
Які зміни можливі на акторському ринку країни після завершення карантину? Актор — це вільна людина. Художник. Якщо ні, то це просто заробітчанин і в цьому разі його місце на ринку. Навіть не на ринку, а на базарі, де все продається і таким чином святе знецінюється, а вульгарне набирає ціну. Не хочу такого. Не йду туди.
Зараз мене лікує віра. Вірю в свою Україну, в друзів, у сім’ю. Напевно, вірю в те, що люблю. Любов. Так, це мене лікує. Навіть не лікує, а не дає захворіти…
ФОТО ТИЖНЯ
