Олексій Гнатковський – один із провідних акторів та режисер франківського драмтеатру, Заслужений артист України. У своєму доробку має більше 50 ролей, зокрема, у виставах «Гамлет», «Енеїда», «Занадто одружений таксист», «Оскар і рожева пані», які особливо полюбилися франківському глядачеві.
Читайте також: Десятки людей у центрі Франківська звертаються до ООН, аби допомогли врятувати захисників на «Азовсталі» (ФОТО)
В інтерв’ю «Галці» він розповів, чи не жаліє, що здобував політологічну освіту, чи має улюблені жанр та виставу, чи не ревнує дружина до партнерок по сцені, яким він бачить свого глядача та що змінив би у нашому драмтеатрі. Як куратор театральної частини фестивалю Порто Франко, поділився цікавинками, які покажуть у місті в червні. Також говорили про дебютну режисерську постановку за романом Еріха Марії Ремарка та нові проекти з його участю.
– Ви здобували освіту політолога. Чи знадобилися отримані знання? Не жалієте, що витратили на це кілька років, все ж знайшли себе у зовсім іншій сфері?
– Достатньо тривалий час я був піар-менеджером театру, займався рекламою, зв’язками з громадськістю. Час я не витратив. Політологія – це ґрунтовна освіта. Це історична та філософська освіта. Треба вчитись.
– У вас є улюблені вистава, роль та жанр?
– Уяви собі, що ти маєш багато дітей. Ти будеш когось більше любити, когось менше? Розумієш? Можливо будеш любити по-різному, але сили почуття це не стосується. Так з ролями та виставами.
Щодо жанрів, то я не люблю, коли є актори одного плану – тільки комедійного чи тільки драматичного. Вважаю, що актор повинен бути мультижанровим, різним. Мені подобається працювати в різних жанрах – від фарсу, як у «Славі героям», сюрреалізму, як у виставі «Тіль», комедіях та драмах. Та найбільш цікаво, коли є поєднання. Звісно, це важко, це пілотажна штука, але це дуже цікаво.
– Як вдається запам’ятати стільки тексту, адже у вашій добірці є десятки вистав?
– Ну так. Є такий вираз – текст вчиться ногами. Є пропрацьовані життя-ролі, у яких ти не можеш не сказати цей текст. Не знаю, як це пояснити. Така моя робота. Думаю, це тренується і це може кожен.
– Вас називають секс-символом театру. Як до цього ставиться ваша дружина? А до ролей з поцілунками інших жінок?
– Мені пощастило з дружиною. Вона розуміє, що для неї класно, коли її чоловіка так відзначають. Вона тішиться цим. Що вона, що я не є ревнивими людьми.
Ми достатньо впевнені у собі і знаємо собі ціну. Дружина розуміє, наскільки вищою стоїть для мене від інших.
– Ви новоспечений режисер. Як до цього прийшли? Чи тяжкою була праця над першою виставою? До речі, чому саме твір Ремарка обрали?
– Насправді я багато працював у якості режисера чи співрежисера. Часто з Ростиславом Держипільським робили вистави разом. Працювали над «Енеїдою», «Нацією», багатьма виставами. Тому не скажу, що для мене це нова історія. Так, «На західному фронті без перемін» у театрі – це перша історія. Також я мав досвід поза театром.
Чому я її поставив? Я не міг цього не зробити. Цією роботою я не хотів довести, що я класний режисер, не хотів відзнак. Я ж нікому нічого не винен. Просто мене ця тема болить, вона актуальна. Два роки я з нею носився, перечитав ще раз цей твір і виникла вистава. Триває війна, а для мене важливою є проблема реабілітації вояків. Хотів зробити проект, який би привернув увагу до цієї проблеми. Ремарк – це представник втраченого покоління. Знаємо, це явище після Першої світової війни, до якого належало багато художників, авторів. Мене це зачепило. Я зробив інсценізацію, перевів роман у драматургію. Це як написати свій твір. Вважаю, що вдалося. Часто змінювалися надзавдання цієї вистави.
Ми вийшли з того, що немає нічого більш цінного у світі за життя людини. Це про людину в контексті війни, про цінність життя.
– Що з ваших режисерських робіт глядачі побачать найближчим часом?
– У мене новий проект у Києві. Будемо ставити з ветеранами АТО і волонтерами Шекспіра «Дванадцяту ніч» англійською мовою. Це люди зі всієї України, проводили кастинг. Ініціатори проекту з Києва. Це міжнародний проект за участі Британської ради. Вони запросили Держипільського, а він порадив мене, бо у мене гарна англійська мова.
– Франківці зможуть побачити цей проект у своєму місті?
– Не знаю, ми більше орієнтуємось на Європу, Америку.
– Місто готується до фестивалю сучасного мистецтва Порто Франко. Чим дивуватиме театр цього року?
– За словами критиків та знавців, театральна програма є найсильнішою з усіх театральних програм всіх фестивалів України. Ми привозимо двох китів світової режисури – це Еймунтас Някрошюс та Оскарас Коршуновас із Вільнюса. Вони покажуть «Книгу Йова» та «Чайку». Також ми чекаємо театр з Австрії. Це буде сучасна провокативна вистава 21+ за участі роботів. Буде багато сцен ню, але це виправдано. Покажемо наші вистави. Готуємо «Модільяні». Це дуже крута робота по режисурі та акторстві. Запрошую. Поставимо «На Західному фронті без перемін» у Палаці Потоцьких. Справжній оркестр буде грати Баха. Також на цій локації буде «Лісова пісня» з Херсону, вистава Наталки Половинки зі Львова. Це буде просто неба. Привеземо виставу Дмитра Богомазова. Чекаємо на моновиставу з Польщі «Солодка Даруся». Ця вистава за Матіос є переможницею у багатьох номінаціях та конкурсах. Її грає одна жінка.
Читайте також: Організатори “Порто Франко-2018″ розповіли, чого чекати від фестивалю (ФОТО)
– Чим для вас є сучасне мистецтво та чи завжди його розумієте?
– Це величезна сміливість, наглість, впевненість. Мистецтво – це коли створюєш щось нове, чого досі не було. Не повторюєш, а вигадуєш нове.
Його не треба розуміти розумом, а відчувати серцем. Це суб’єктивна штука, яка об’єктивно змінює світ. Це не залежить від того, чи ти його сприймаєш.
– Часто з акторами гастролюєте, у місто приїдуть театрали з інших країн. Що запозичуєте в іноземних колег, а чим захоплюєте глядача за кордоном?
– Це величезний обмін досвідом. Є думка, що у Європі дуже крутий театр. Насправді, і так, і ні. Є різні театри в Україні та світі. Є круті речі, як і в нас, а є погані речі, як і в Україні. Але завжди дивимося на передові тенденції, виходимо на співпрацю.
– У концерті до Дня театру взяли участь й молоді актори, яких ще часто не побачиш на сцені. Вже можете сказати, що вони будуть гідними вашими наступниками?
– Вони дуже перспективні. Вони будуть гідним доповненням. Це завжди командна гра. Ми робили конкурс і вибрали найкращих.
– За час вашої театральної кар’єри франківці частіше почали відвідувати вистави? На вашу думку, у чому секрет успіху?
– Є такий коефіцієнт у кожному місті, як відвідування театру. У мільйонному Києві оптимальний глядацький зал приблизно на 500-600 місць, а у такому місті, як у нас, це 200-300 місць. У Франківську 800 місць і у нас вони заповнені.
Це якість. Люди завжди реагують на якісні речі. Коли щось з’являється на хорошому рівні, то люди автоматично на це відгукуються.
– Яким бачите свого глядача?
– Він молодий, розумний, має хороший смак, читає хорошу літературу та слухає гарну музику. Він має почуття гумору. Він вільний у своїх поглядах, незаангажований якимись речами, сам обирає свою долю, а не йому її нав’язують. Він не піддається впливу телебачення, Інтернету. Мій глядач – це івано-франківський глядач.
– Глядачі інколи нарікають, що не всі вистави починаються вчасно. Чим поясните таку непунктуальність?
– І глядачі запізнюються, і у нас технічні причини можуть бути. Наприклад, лампу треба налаштувати. Це технічні моменти, але вони об’єктивні. От ми недавно повернулися із Вільнюса. У першому театрі Литви вистава затрималася на 20 хвилин. Це ж не поїзд, це театр.
– Нещодавно презентували новий бренд театру. Він сподобався відвідувачам?
– Дуже різні відгуки і це дуже класно. Це авангардний бренд. Такого в Україні немає. Ми державний театр і ми ризикнули. Він сміливий, відвертий. Одні кажуть, що це схоже на авангардне мистецтво 20-х років, а нам це дуже цікаво. Тоді стався бум в історії культури мистецтва, з’явилися видатні художники, як Пікассо. Фахівці його теж високо оцінили. Він динамічний і буде розвиватися далі. І бренд, і театр.
– Що б ще змінили у драмтеатрі?
– Ми постійно щось міняємо. Відкриваємо нові сцени, нові горизонти. Ми постійно у процесі руху та йдемо вперед. Якщо ти не йдеш вперед, то ти навіть не стоїш на місці, ти деградуєш. Тому відповідь на питання, що б ми ще змінили – все.
У нас погане технічне забезпечення. Це жахливо, бо у світі оснащені театри так, що це фантастика. Багато речей можна робити зі світлом,звуком, можна завісу світлову робити, декорації, сцени бувають різнорівневі – опускаються, піднімаються. Технічні засоби зараз унікальні, а у нашому театрі… Ной ще працював у таких умовах перед потопом. Це питання швидше до влади, яка повинна дбати про свій театр. Тим більше, що наш театр робить обличчя області та Україні на увесь світ. Це перлина у Франківську такий театр. Це відмічають всі.
– Деякі ваші колеги активно знімаються у кіно. Це відображається якось на роботі театру, адже вони часто відсутні через зйомки?
– Загалом впливає, але це нормальний процес. У нас дуже круті актори в театрі. Круті як професіонали, круті як особистості.
– Часом вони ще не захворіли на зіркову хворобу, чи це їм не загрожує?
– Зіркова хвороба – це явище відносне. Цим треба перехворіти, щоб мати імунітет від цього, з одного боку. З іншого боку, такі прояви ситуативні та мізерні, якщо мають місце. Ми багато спілкуємося та один одному допомагаємо. Якщо такі речі є, то це швидше дитячі пустощі. Наші актори у тандемі – це дуже велика сила.
– Самі про роль у кіно мрієте?
– Зараз не маю часу мріяти про кіно. Думаю, все має свій час. Зараз мені дуже цікавий театр. Буде ще один проект поза театром “Про що мовчать чоловіки або Дикун Forever”. Це комедійна моновистава про абсурдність конфліктів та претензій між чоловіком та дружиною. Я перший україномовний актор, який буде грати цю виставу. Вона буде їздити по Західній Україні. Один чоловік купив права. До речі, це шоу ввійшло у Книгу рекордів Гіннеса, як зігране у світі найбільшу кількість разів. Її виконували на всіх континентах, навіть в Антарктиду привезли, щоб пінгвіни подивилися. Іменем цього шоу названа вулиця в Нью-Йорку. Продюсер 2 роки шукав україномовного актора і подзвонив мені.
– Ще які є плани на майбутнє?
– Як кажуть, скажи Богу про свої плани, і він засміється.
– І на завершення. Чому варто піти у театр тим, хто ще цього ніколи не робив?
Я не знаю, як мотивувати. Це свідомий вибір має бути. Коли люди приходять 1 раз, то вони у нього закохуються. Треба прийти самому. Це як до храму. Має бути поклик душі.
Розмовляла – Марія Гурецька
Фото – Юрій Валько
ФОТО ТИЖНЯ
