23-річний Артур Дронь — уродженець Прикарпаття. До великої війни він жив у Львові, вивчав журналістику в Франковому університеті, працював у видавництві “Старого Лева” й друкував власну поезію. Згодом хлопець добровільно покинув перо й взяв до рук зброю, аби боронити Україну.
Про це пише “Галка” з посиланням на Шерифи для нових громад.
Нещодавно юний митець зустрів на фронті вже другий день народження. Паралельно з боями на “нулі”, у складі 125 бригади ТрО, поет написав і видав свою другу збірку “Тут були ми”. Всі авторські надходження з тиражу він передав Фонду “Голоси Дітей”. Благодійний збір проводив й на власний день народження, сподіваючись зібрати 73 тисячі гривень, а вдалося — аж у двічі більше.
У розмові з журналісткою Жанною Головенко Артур Дронь розповів, чим займався до фатального 24 лютого й чому пішов воювати. Поділився спогадами про екзистенційну кризу на передовій, роздумами щодо значення культури у смисловій війні з росією, а також планами на майбутнє.
Народжений не для війни
Артур не пам’ятає конкретного моменту, коли усвідомив, що хоче пов’язати життя з літературою. Здається, ця ідея, ніби тінь, — була при ньому завжди. Від дитинства хлопець багато читав і писав, а згодом вступив на журфак у Львівський університет імені Івана Франка. Відтак перебрався з рідної Івано-Франківщини до Львова. На магістратурі влаштувався працювати у видавництво “Старого Лева”, де організовував презентації письменникам й писав тексти про їхні книги.
Але найбільший хист Артур Дронь має до поезії. У сімнадцять років серйозно взявся за написання віршів, а до двадцяти вже видав першу власну збірку “Гуртожиток №6”.
Обов’язок
Незабаром двадцятиоднорічний поет поставив на паузу свою творчу кар’єру й вирушив на Донеччину захищати державу від окупантів. Артур зізнається: у те, що росіяни наважаться на повномасштабний наступ, не вірив до останнього. По-перше, розумів, що для захоплення всієї України їм не вистачило б військової потужності. По-друге, банально не міг уявити настільки жорстоку й глобальну війну в самому центрі сучасної Європи.
Та коли повномасштабне вторгнення все ж трапилося, питання “що робити?” не стояло. Наступного ж дня, Артур записався у військкомат — без жодних дилем, бо іншого варіанту просто не бачив:
“То є очевидна і закономірна реакція людини, яка усвідомлює себе і любить інших людей. От прийшли ці росіяни й хочуть вбити мою маму, моїх рідних і друзів. Як я можу їх не захистити? Ніколи не сприймав це за героїзм чи вияв хтозна-чого. Звичайно, хлопці й дівчата, що мобілізувалися на самому початку, вже страшно втомилися. Ми потребуємо заміни, але, мені так видається, то було єдине можливе правильне рішення”, — каже Артур Дронь.
З університетської аудиторії хлопець потрапив на військові навчання, де й дізнався “якою стороною тримати автомат“. Поряд з ним тренувалися такі ж “невігласи” у військовій справі, але професіонали у чомусь своєму. Люди, які залишили вдома бізнес, освіту, сім’ю, й поїхали вчитись убивати тих, хто прийшов вбити нас:
“Серед моїх побратимів є механіки, ковалі, науковці й дизайнери. Я побачив там усіх. Усі ці люди настільки різні, що об’єднує їх одне — усвідомлення загрози смерті для близьких і бажання їх захистити. Для цього не обов’язково бути військовим експертом чи навіть знати, як тримати автомат. Обов’язковим було тільки оце розуміння. Це те, що об’єднує найбільше”.
Артур узяв собі псевдо “Давид” і став стрільцем 125-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Провоював в гарячих точках при Донеччині одинадцять місяців, а коли батальйон фактично розбили, їх перевели на північний схід Харківської області:
“Там не такі насичені бойові дії. Немає штурмів, хіба що артилерійські обстріли. Можна сказати, що після попередньої локації для нас це можливість передихнути й відновитися, щоб потім знову вирушити на важчі напрямки”, — каже військовий.
Окопне мистецтво
З початком великої війни Артур тотально зневірився у письмі та читанні, бо вважав тоді слово “найневажливішою річчю на війні”:
“Мене вганяло в такий розпач, що зараз стоїть питання життя і смерті, а література ні вбити, ні врятувати життя не може. Але зрештою, я зрозумів, що вона не має ні вбивати, ні рятувати. У неї інша функція, але також важлива. Мені треба було повністю відмовитися від мови, а потім якось по-новому її для себе відкрити. Якщо порівнювати свою другу книжку і першу збірку, то вона наче справді написана іншою мовою. Я дуже тішуся, що все-таки ту мову знайшов і зрозумів, що література важить”, — розмірковує Артур Дронь.
Після цього переосмислення Артур почав писати з новим ентузіазмом, тож за кілька місяців на Донеччині віршів назбиралося на збірку — “Тут були ми”. Автор обрав таку назву, бо хотів передати спільність українців, попри різність наших досвідів:
“Мені було дуже важливо, щоби назва проговорювала різноманіття голосів. Там є вірші не тільки про військових. Є від імені цивільних, звертання і прощання з загиблими, розмови з дітьми або слова дітей. Мені хотілося наголосити, що весь наш біль — спільний. Ми по-різному бачимо війну, по-різному проживаємо, але ніхто з нас не є з цим болем сам. Оце різноманіття і водночас спільність голосів мені хотілося вкласти і у зміст, і у назву книжки“, — пояснює автор.
Всі вірші зі збірки Артур написав на фронті, але наголошує — це поезія не про війну, а про людей, “які люблять більше, ніж бояться“:
“Головне не те, що з нами сталася війна, а те, що під час війни сталося конкретно з нами. Ми всі різні, але ми об’єдналися. Скажу так: це книжка про воєнний час, але не про війну. Війна — то про росіян, а те як ми справляємося з їхньою війною — оце про нас. Суть не в тому, що на нас напали, а в тому, що ми лишилися тут і як захищаємося”.
Культура як щит
Артур впевнений, культура — це символічний кордон, що підтверджує окремість і позначає присутність нації на тій чи іншій території. Ця межа між своїм і чужим особливо актуальна для України, адже по сусідству з нами знаходиться величезна імперія, котра поглинає держави через привласнення їхньої спадщини й насильницьке насадження своєї:
“Це війна всього — не тільки автоматів. Це війна літератур, музики, дизайну… Зараз чітко видно, що Стус — наш письменник і ми з ним разом можемо воювати. А, припустимо, якийсь там Бродський на тлі цих подій ще більш явно виглядає їхнім, це “рускій” письменник, ми і проти нього воюємо також. Культура зараз мала б нагадувати нам про нашу окремішність, нашу персональність — це ж якраз те, що називають ідентичністю. Щоб ми ні з ким себе не плутали й були собою. Щоб тут були ми, можна сказати”, — ділиться роздумами поет.
Сам Артур не відносить себе до когорти потужних українських діячів слова, але значно об’єктивніше про його вплив на процеси в країні говорять факти. Книга “Тут були ми” знайшла чималий відгук в літературній спільноті, серед військових і серед цивільних українців.
Поезію Артура Дроня вже переклали англійською, польською, італійською, литовською, фінською, норвезькою, білоруською, естонською, іспанською та французькою мовами. До слова, власне його вірш про загиблого побратима “Доку” й цитувала прем’єр-міністрка Італії Джорджа Мелоні на пресконференції з Президентом України Володимиром Зеленським.
А іншу Артурову лірику “Лука” поклав на музику український композитор та літератор Віктор Морозов, найбільш відомий за перекладами усіх книг про Гаррі Поттера.
Не лише воює, а й волонтерить
Така популярність творчості Артура Дроня має подвійну користь. Насамперед це чудова репрезентація України на міжнародній арені, а крім того, збірка принесла благо в найпрямішому сенсі цього слова. Адже всі авторські надходження й прибуток з продажу Артур спрямував до Фонду “Голоси дітей”, котрий надає психологічну допомогу дітям, що постраждали від війни.
“Я хотів, щоб ця книжка діяла трошки більше, ніж книжки зазвичай діють. Тому вона є повністю благодійною. Ні я, ні видавництво не заробляємо з цієї книжки, а все віддаємо Фонду “Голоси дітей”. Вони працюють з дітьми ВПО, дітьми, які втратили рідних через війну…. Фонд забезпечує безплатні заняття, сесії від хороших, професійних психологів. У цю свою справу вони вкладуть також кошти, які ми передамо з продажу книжки”.
Для БФ “Голоси дітей” Артур проводив збір і у свій 23-й день народження. Збирав для Фонду, а ще на ремонт автівок для їхньої бригади.
Попередній день народження він також зустрів в окопах. Замість святкування, вони з побратимом тоді тікали від ворожого дрона:
“Ми зі Шнапсом застрибнули в ямку і після чергового вибуху я сказав, що це не зовсім ідеальний день народження. Шнапс відповів: “А в тебе нині день народження? Ну, дай Бог, щоб не останній”. І що ви думаєте? То був таки не останній”, — пригадує військовий.
З нагоди 23-го дня народження Артур хотів зібрати 73 тисячі гривень. 50 тисяч — своїй бригаді, а символічні 23 тисячі планував передати дітям.
Однак сталося не як планувалося, бо за добу на його “банці” назбиралося аж удвічі більше. До кінця збору загальна сума пожертв склала 167 тисяч гривень, тож довелося вигадувати план “Б”.
Благодійному фонду “Голоси дітей” він спрямував 33 тисячі гривень. Ще 40 тисяч перевів колезі Марії Хоменко, яка в ті дні збирала на потреби підрозділу свого батька.
“Змогли закрити збір Марії так, аби хлопці з батькового підрозділу теж отримали трохи більше, ніж планували”, — додає Артур.
А 94 тисячі залишили на ремонт автівок. За ці кошти куплять запчастини, оплатять роботу майстра і ще довго заправлятимуть відремонтований транспорт.
“Дякую усім, хто долучився до цього збору і так зворушив у той день”, — звертається до небайдужих поет-боєць Артур Дронь.
Читайте також: Збірка прикарпатського поета Артура Дроня, який на війні, вийде англійською
ФОТО ТИЖНЯ
